Південний клопіт царя Петра
Середина вересня. Сутінки рано огортають північну столицю. В кімнаті троє: напівтемрява, цар і мерехтливе світло від лампади, яка під образом Спасителя. Минуло вже три роки відтоді, як Петро проголосив створення Російської імперії. «Імперія» — ще не всі в державі звикли до цього слова, та для Петра воно було символом величі, рівної тій, якою пишалися римляни і візантійці.
Вчора, 12 вересня 1723 року, він, Всеросійський імператор Петро І, затвердив мирний договір із Персією. За ним Росія отримала Баку, Дербент, Решт, а також перські провінції Ширван, Гілян, Мазендеран і Астрабад на південному узбережжі Каспійського моря. Проте радості Петро не відчував: був переконаний, що ці здобутки загострять стосунки з Портою і викличуть загрозу вторгнення турецьких військ у межі його імперії. Великі державні витрати неминучі — тому у Петербурзі не буде жодних урочистостей на честь завершення Перського походу.
Петро підійшов до столу, на якому була розгорнута нова карта француза Де Фера — «Les Etats Du Czar ou Empereur Des Russes en Europe et en Asie, Avec Les Routes Q’uon Tient Ordinairement de Moscow a Pekim». Він запалив чотири свічки й поставив їх по кутах столу, немов окреслюючи кордони майбутньої долі. Петро невдоволено скривився – «Чортів француз: вперто не помічає моїх володінь у Сибіру. Знову вживає стару назву – Grande Tartarie». Потім, опершись лівою рукою на східний берег Балтійського моря, а правою — на західний берег Тихого океану, схилився над картою. Думки його були тяжкі й тривожні. Так — його імперія найбільша у світі: вихід на заході до Балтійського, на півночі — до Білого, Мурманського і Студеного морів, на сході — до Тихого океану. Петро пильно вдивлявся в степи Приазов’я й Причорномор’я. Ось де його імперію чатує небезпека. Для Петра таким ворогом залишався південь — Чорне море, кримські татари, турки-османи. Саме там, на південних рубежах, крилася його давня ганьба.
Петра поглинули спогади. «Скільки ж ми терпіли від ординців і ханів кримських… — думав він. — І хто поклав початок цій ганьбі?» Усе почалося з великого князя московського Василя ІІІ, який, неспроможний встояти проти сили кримського хана, у 1521 році визнав васальну залежність. Відтоді Москва мусила сплачувати данину — спочатку Орді, а згодом Криму. «Ох, князю Василію… — стискав кулаки Петро. — З того часу нас і тримали за горло!»
Пам’ять перенесла його далі — у 1571 рік, коли хан Мехмед-Герай прийшов з велечезним військом і спалив Москву. Тоді стольний град палав так, що дими вкрили небо від краю до краю, навіть сонце змеркло; людей загинуло багато. Ще з дитинства Петро чув від старих бояр про ту велику ганьбу: хан змусив Івана IV зректися титулу. Ця ганьба і досі пекла йому душу. Лише його ненависна сестриця Софія змогла тимчасово зупинила виплати данини кримським ханам… Та то була не її сила, а її хитрість — скористалася ослабленням ханства. Але недовго.
Петро, наповнивши келих вином, випив і гірко посміхнувся: «А я-то думав, що у 1700-му раз і назавжди покінчив із даниною…»
Він пригадав Полтаву 1709 року, коли завдав поразки шведському королю Карлу XII, і картина перемоги змішалася в пам’яті з подальшими подіями. Той король утік під захист турецького султана — і боротьба у Східній Європі продовжилася. Османська влада була вкрай невдоволена посиленням Московії біля своїх кордонів і в листопаді 1710 року оголосила царству війну. На початку 1711-го турки підтримали похід Пилипа Орлика на правобережну Україну. Хоча похід гетьмана виявився невдалим, османське військо під проводом великого візира Балтаджі Мехмед-паші в червні 1711-го почало просуватися до Дунаю. Петро вирішив особисто взяти участь у поході проти Туреччини — він вірив, що обставини складуться на його користь. Попередньо він уклав таємні угоди з господарями Молдови й Волощини а також сподівався на повстання поневолених балканських слов’ян у тилу османів. У своїх мріях Петро вже бачив підкорені придунайські землі; щоб перешкодити переправі османських військ через Дунай, він направив 15-тисячний передовий загін для об’єднання з військами Молдови і Волощини і планував наступ на Добруджу — навіть мріяв про звільнення Константинополя.
Але сталося не так, як гадалося. Замість очікуваних 60 тисяч турків Петро зіткнувся з 120-тисячним військом великого візира Балтаджі Мехмед-паші та 70-тисячною кіннотою кримського хана Девлета-Герая. Військо Петра налічувало 46 тисяч людей, ще 5 тисяч додали володарі Молдови і Волощини. Вирішальна сутичка відбулася під Яссами 9 липня; московська армія виявилася оточеною й припертою до річки Прут. Становище було критичним, і капітуляція стала неминучою. За повний розгром Петра виступали хан Девлет-Герай, шведський король Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко. Проте, турецькі війська припинили штурм після того, як їх головнокомандувач отримав величезний хабар від Петра у 150 тисяч рублів. Менші суми одержали також інші турецькі воєначальники. Почалися переговори, які завершилися укладенням Прутського миру.
Цар знову наповнив келих. Прутська кампанія — одна з найгірших поразок у його житті. Яке приниження! Серед тих, хто приймав його капітуляцію, був і Пилип Орлик. Замість слави — поразка; замість здобичі — умови, що рвали душу. Азов віддати, Таганрог зрівняти з землею — і знову згадали про данину. Та Петро не з тих, хто легко кориться: гірше смерті — визнавати себе боржником перед тими, кого вважаєш ворогами. Він нехтував невигідними статтями трактату, намагався хитрувати й вигравати час.
«Зараз 1723-й, за минулі десять літ багато чого змінилося: зараз королі Європи й шах Персії вимушені рахуватися з моєю волею. У моїй імперії ніколи не буде друзів — в неї завжди будуть вороги. І найнебезпечніший із них тепер — султан Ахмед III і його васал, кримський хан Каплан I Герай. Це ж треба: вони й досі вимагають сплатити їм «борг», який нібито накопичився за Росією ще з 1686 року!» — так думав Всеросійський імператор Петро І, дивлячись на карту своєї імперії.
Петро знову осушив келих. «Нехай знають, — подумки проказав він, — борги ми платити більше не будемо. Я вже не той самовпевнений і легковажний цар Петро, який двічі зазнавав поразки: один раз на початку війни зі шведами, а другий у Прутському поході. Прийшов час, коли Росія диктуватиме умови іншим. І ніхто вже не спалить Москву, як колись Мехмед-Герай».
Погляд Петра затримався на білих плямах карти де Фера між Камчаткою й Америкою. «Мені вже 51 рік, — подумав він. — Багато чого я встиг зробити для Росії, але скільки ще треба зробити? Чи встигну, чи вистачить сил і здоров’я? Кому передати владу, хто продовжить розпочату справу?» — лице імператора на мить спотворив гнів, коли він згадав страченого сина: «Я так покладав надію на Олексія. Біда! Нема спадкоємця і немає надійної людини якій можна було б доручити завершити розпочаті справи. Катерина? Меншиков? То все ненадійні люди!»
Петро наповнив і осушив келих. «Так, годі! Геть безнадію! Мене Бог благословив на царство. Моя доля й доля імперії — в Його руках!» — сказав він у голос і знову наповнив келих. — «А що то за біла пляма між Камчаткою й Америкою? Мабуть ще не відомо, чи з’єднуються вони. І, досить вже нам користатися застарілими картами якихось де Ферів, треба вже самим складати карти. Хай Адміралтейська колегія направить на Камчатку експедицію — хай з’ясують, чи з’єднується Азія з Америкою. Але Камчатка — то справа не першочергова. Зараз важливо придумати як укріпити південні рубежі Приазов’я? Якщо почнеться нова війна з турками, існуючих черкаських полків у Ізюмі, Харкові, Сумах, Охтирці і Острожську буде недостатньо. Знову переселити кілька тисяч запорізьких черкасів поближче до Азова? Де знайти стільки військових людей, які добровільно покинуть домівки й переселяться в необжиті степи, де нині вільно гуляює не тільки вітер і й загони кримського хана? А якщо запросити сюди православних, що стогнуть під турецьким ярмом — греків, сербів, болгар? Виділити їм землю, забезпечити зброєю: нехай обробляють землю і водночас охороняють себе від набігів басурман. Так і зроблю. Завтра доручу Таємній раді підготувати указ про набір за кордоном єдиновірців для влаштування військових підрозділів прикордонної служби в Приазов’ї й відведення їм земель у користування». На відміну від інших, свічка у лівому нижньому кутку карти майже догоріла.
«Амінь!» – сказав Петро, осушив келих і погасив свічки.
P.S
В кінці 1723 року Петро І видав сербському майору Албонезу грамоту, згідно з якою останній мав на добровільних засадах вивести з Австрії сербів та сформувати в басейні річки Сіверський Донець кілька полків. Не забув Петро і про Камчатку: в грудні 1724 року він видав указ про організацію Першої Камчатської експедиції, доручивши Адміралтейств-Колегії знайти відповідного начальника. Начальником став Вітус Берінг.
Південний клопіт царя Петра
