Третя Рота №2. Книга 1

Третя Рота №2. Книга 1. XVIІІ ст.

Зміст

Від Чорних гір – до білих гір шлях довгий

Прибуття
Перші гості
Математичні здібності рядового Максима Дранича
А чи не почати з винокуріння?
Нове слово в будуванні поручника Михайла Прерадовича
Встигли!
Покрова
Не забув генерал про поручника, і дядько — про племінника
Вербування
Перші новобранці
«Муштра» почалася
Іспит
Вечір спогадів
Різдво
Та яке там взимку, у гусара дозвілля!
Великдень Семена Драгнича
Річний звіт поручника Михайла Прерадовича генерал-майору Родіону Депрерадовичу
Поручник мислить, а генерал рядить

Післямова. Бувальщина від діда Семена Драниша

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото і малюнки

Де Фер. Карта Росії 1722 рік.

Південний клопіт царя Петра

Середина вересня. Сутінки рано огортають північну столицю.

В кімнаті троє: напівтемрява, цар і мерехтливе світло від лампади. Минуло майже два роки відтоді, як Петро проголосив створення Російської імперії. «Імперія» — ще не всі в державі звикли до цього слова, та для Петра воно було символом величі, рівної тій, якою пишалися римляни й візантійці.
Вчора, 12 вересня 1723 року, він, Всеросійський імператор Петро I, затвердив мирний договір із Персією. За ним Росія отримала Баку, Дербент, Решт, а також перські провінції Ширван, Гілян, Мазендеран і Астрабад на південному узбережжі Каспійського моря. Проте радості Петро не відчував: був переконаний, що ці здобутки загострять стосунки з Портою і викличуть загрозу вторгнення турецьких військ у межі його імперії. Великі державні витрати неминучі — тому у Петербурзі не буде жодних урочистостей на честь завершення Перського походу.
Петро підійшов до столу, на якому була розгорнута нова карта француза Де Фера — «Les Etats Du Czar ou Empereur Des Russes en Europe et en Asie, Avec Les Routes Q’uon Tient Ordinairement de Moscow a Pekim». Він запалив чотири свічки й поставив їх по кутах столу, немов окреслюючи кордони майбутньої долі. Петро невдоволено скривився.

«Чортів француз: вперто не помічає моїх володінь у Сибіру. Знову вживає стару назву – Grande Tartarie».

Потім, опершись лівою рукою на східний берег Балтійського моря, а правою — на західний берег Тихого океану, схилився над картою. Думки його були тяжкі й тривожні. Так — його імперія найбільша у світі: вихід на заході до Балтійського, на півночі — до Білого, Мурманського і Студеного морів, на сході — до Тихого океану. Петро пильно вдивлявся в степи Приазов’я й Причорномор’я. Ось де його імперію чатує небезпека. Для Петра таким ворогом залишався південь — Чорне море, кримські татари, турки-османи. Саме там, на південних рубежах, крилася його давня ганьба.
Петра поглинули спогади.

«Скільки ж ми терпіли від ординців і ханів кримських… — думав він. — І хто поклав початок цій ганьбі?» Усе почалося з великого князя московського Василя ІІІ, який, неспроможний встояти проти сили кримського хана, у 1521 році визнав васальну залежність. Відтоді Москва мусила сплачувати данину — спочатку Орді, а згодом Криму. «Ох, князю Василію… — стискав кулаки Петро. — З того часу нас і тримали за горло!»

Пам’ять перенесла його далі — у 1571 рік, коли хан Мехмед-Герай прийшов з величезним військом і спалив Москву. Тоді стольний град палав так, що дими вкрили небо від краю до краю, навіть сонце змеркло; людей загинуло багато. Ще з дитинства Петро чув від старих бояр про ту велику ганьбу: хан змусив Івана IV зректися титулу. Ця ганьба і досі пекла йому душу. Лише його ненависна сестриця Софія змогла тимчасово зупинила виплати данини кримським ханам… Та то була не її сила, а лише її хитрість — вона тоді скористалася ослабленням ханства. Але не надовго.
Петро, наповнивши келих вином, випив і гірко посміхнувся:

«А я-то думав, що у 1700 році раз і назавжди покінчив із даниною…»

Він пригадав Полтаву 1709-го року, коли завдав поразки шведському королю Карлу XII, і картина перемоги змішалася в пам’яті з подальшими подіями. Той король утік під захист турецького султана — і боротьба у Східній Європі продовжилася. Османська влада була вкрай невдоволена посиленням Московії біля своїх кордонів і в листопаді 1710 року оголосила царству війну. На початку 1711-го турки підтримали похід Пилипа Орлика на правобережну Україну. Хоча похід гетьмана виявився невдалим, османське військо під проводом великого візира Балтаджі Мехмед-паші в червні 1711-го почало просуватися до Дунаю. Петро вирішив особисто взяти участь у поході проти Туреччини — він вірив, що обставини складуться на його користь. Попередньо він уклав таємні угоди з господарем Молдови Димитрієм Кантемиром і господарем Волощини Константіном Бринковяну. Петро також сподівався на повстання поневолених балканських слов’ян у тилу османів. У своїх мріях Петро вже бачив підкорені придунайські землі; щоб перешкодити переправі османських військ через Дунай, він направив 15-тисячний передовий загін для об’єднання з військами Молдови й Волощини і планував наступ на Добруджу — навіть мріяв про звільнення Константинополя.

Але сталося не так, як гадалося. Замість очікуваних 60 тисяч турків Петро зіткнувся з 120-тисячним військом великого візира Балтаджі Мехмед-паші та 70-тисячною кіннотою кримського хана Девлета-Герая. Військо Петра налічувало 46 тисяч людей, ще 5 тисяч додав володар Молдови. А от господар Волощини зайняв вичікувальну позицію. Вирішальна сутичка відбулася під Яссами 9 липня; московська армія виявилася оточеною й припертою до річки Прут. Становище було критичним, і капітуляція стала неминучою. Проти почесної капітуляції та за повний розгром Петра виступали хан Девлет-Герай, шведський король Карл XII, гетьман Пилип Орлик та кошовий Кость Гордієнко. Однак, турецькі війська припинили штурм після того, як їх головнокомандувач отримав величезний хабар від Петра у 150 тисяч рублів. Менші суми одержали також інші турецькі воєначальники. Почалися переговори, які завершилися укладенням Прутського миру.

Цар знову наповнив келих. Прутська кампанія — одна з найгірших поразок у його житті. Яке приниження! Серед тих, хто приймав його капітуляцію, був і Пилип Орлик. Замість слави — поразка; замість здобичі — умови, що рвали душу. Азов віддати, Таганрог зрівняти з землею — і знову згадали про данину. Та Петро не з тих, хто легко кориться: гірше смерті — визнавати себе боржником перед тими, кого вважаєш ворогами. Він нехтував невигідними статтями трактату, намагався хитрувати й вигравати час.

«Зараз 23-й рік, за минулі десять літ багато чого змінилося: зараз королі Європи й шах Персії вимушені рахуватися з моєю волею. У моїй імперії ніколи не буде друзів — в неї завжди будуть вороги. І найнебезпечніший із них тепер — султан Ахмед III і його васал, кримський хан Каплан I Герай. Це ж треба: вони й досі вимагають сплатити їм «борг», який нібито накопичився за Росією ще з 1686 року!» — так думав Всеросійський імператор Петро І, дивлячись на карту своєї імперії.

Петро знову осушив келих.

«Нехай знають, — подумки проказав він, — борги ми платити більше не будемо. Я вже не той самовпевнений і легковажний цар Петро, який двічі зазнавав поразки: один раз на початку війни зі шведами, а другий у Прутському поході. Прийшов час, коли Росія диктуватиме умови іншим. І ніхто вже не спалить Москву, як колись Мехмед-Герай».

Погляд Петра затримався на білих плямах карти де Фера між Камчаткою й Америкою.

«Мені вже 51 рік, — подумав він. — Багато чого я встиг зробити для Росії, але скільки ще треба зробити? Чи встигну, чи вистачить сил і здоров’я? Кому передати владу, хто продовжить розпочату справу?» — лице імператора на мить спотворив гнів, коли він згадав страченого сина: «Я так покладав надію на Олексія. Біда! Нема спадкоємця і немає надійної людини якій можна було б доручити завершити розпочаті справи. Катерина? Меншиков? То все ненадійні люди!»

Петро наповнив і осушив келих.

«Так, годі! Геть безнадію! Мене Бог благословив на царство. Моя доля й доля імперії — в Його руках!» — сказав він у голос і знову наповнив келих. — «А що то за біла пляма між Камчаткою й Америкою? Мабуть, ще не відомо, чи з’єднуються вони. І, досить вже нам користатися застарілими картами якихось де Ферів, треба вже самим складати карти. Хай Адміралтейська колегія направить на Камчатку експедицію — хай з’ясують, чи з’єднується Азія з Америкою. Але Камчатка — то справа не першочергова. Зараз важливо придумати як укріпити південні рубежі Приазов’я? Якщо почнеться нова війна з турками, наявних черкаських полків у Ізюмі, Харкові, Сумах, Охтирці та Острозьку буде недостатньо. Знову переселити кілька тисяч запорізьких черкасів ближче до Азова? Де знайти стільки військових людей, які добровільно покинуть домівки й переселяться в необжиті степи, де нині вільно гуляє не тільки вітер, але й загони кримського хана? Треба знову, як 1707 році, запросити до себе на службу сербських граничарів та інших православних з Балкан. Виділити їм землю, забезпечити зброєю: нехай обробляють землю і водночас охороняють південні кордони Імперії від набігів басурман. Так і зроблю. Завтра доручу Таємній раді підготувати указ про набір за кордоном єдиновірців для влаштування військових підрозділів прикордонної служби в Приазов’ї».

На відміну від інших свічок, свічка у лівому нижньому кутку карти майже догоріла.

«Амінь!» – сказав Петро, осушив келих і погасив свічки.

А що було далі?

Вже 10 жовтня 1723 року Петро I видав сербському майору Йованові Албанезу, якого добре знав ще з Прутської компанії, Універсал з дорученням набирати сербські гусарські полки, із призначенням їм постійних квартир на Україні:

«Обявляем чрез сие всем кому о том ведати надлежит; понеже Мы восприяли намерение в наших украинских городех содержать несколко полков конных Гусарских из сербского народа и для призыву и принятия в нашу службу вручили мы комисию Маеору Ивану Албанезу того ради мы сим обнадеживаем которыя ис помянутых народов придут доброволно в нашу службу то им давано наше жалованье також де рацыи и порцыи по их рангом и службам как они оное получали от Его Величества цесаря римского в прошедшие войны без всякой разности а кто из оных прибудут в наш империум в службу нашу з женами и детми тем отведутся для житья их земли и угодя и когда они в нашей империи на житье болшим числом поселятся то они будут от нас всемилостивейше призрены (и особливым и нашими привилегиями награждены – приписано на полях) кто же из афицеров вышеозначенного народа соберет и приведет в службу нашу целой полк и тому от нас дастся над тем полком чин полковничей, а ежели кто из них приведет в наш империум без ружья тем дастся ружье в зачет их жалованья по обыкновению Гусарскому в чем они могут быть без всякого сумнения благо надежны».

Одержавши від царя Універсал, майор Іван Албанез надав до Колегії іноземних справ план щодо вербування, формування, та оселення на українських кордонах сербських граничар «с фамилиями, сиречь з женами и детьми». Ця колегія планувала формування полків вести в Києві під наглядом київського губернатора. І лише тоді «когда полк соберетца, в тое время да будет ему определена служба, где Ея Величество повелит». Албанез пропонував не вдовольнятися очікуванням переселенців на місцях, а «дать мне ж три паспорти по обикновению оставля имя на бело, которые имею служить для отпуску моих посыльщиков в Польшу, в Сербскую и Самоградские землю или куды путь надлежать будет».

Майор Албанез отримав паспорти та 1200 крб. підйомних. Незабаром він з офіцерами виїхав за кордон вербувати гусарів. Протягом зими-весни 1724 р. відбувалося знайомство граничар з текстом універсалу. Вже в травні 1724 р. Албанез роздав подорожні листи (паспорти) десяти штаб- та обер-офіцерам, в тому числі одному полковнику. Оселення австрійських військовослужбовців мало відбуватися на землях Прилуцького та Київського козацьких полків.

Австрійська влада негативно ставилася до переманювання військових дійсної служби. На щастя, «вже скорочених зі служби» в Австрії, на той час, було придостатньо. Перші переселенці прибули до Києва 11 червня 1724 р. Серед них був сам Албанез, а з ним 2 капітана, 2 вахмістра та 14 рядових. Ще за кілька тижнів до їх прибуття Петром особисто було регламентовано порядок отримання граничарами військових російських чинів, та відповідної платні за службу. Граничари та їх родини рухались до Києва групами по 20-30 осіб.

У березні 1726 р. у полку було вже 341 чоловік, і це невраховуючи їхніх родин. Отож Албанезу протягом трьох років вдалося зібрати, хоча й невелике, але цілком боєздатне з’єднання. Аби вирішити проблему некомплектності полку, Військова колегія пропонувала розписати гусар по Слобідських козацьких полках, але офіцери-серби вблагали, аби, навпаки, гусарський полк доповнили слобожанами. В середині 1728 р. команду майора Албанеза виводять з Києва та розміщують на зимні-квартири у сотеному містечку Прилуцького козацького полку – Варві. Там він пробув весь 1729 р. Нарешті Військова колегія вирішила, що полк для найкращого виконання службових функцій – охорони кордону, має бути оселений неподалік від турецьких володінь. На півдні від Української лінії, у Бахмутській провінції була Торська фортеця.

Так на довгі роки Тор (майбутнє місто Слов’янськ) став місцем постійного перебування Сербського гусарського полку.

Post scriptum

А як же там Камчатка? Петро І не забув про Камчатку і в грудні 1724 року видав указ про організацію Першої Камчатської експедиції, доручивши Адміралтейств-Колегії знайти відповідного начальника. Начальником став Вітус Берінг.

Від Чорних гір – до білих гір шлях довгий

Від краєвиду, який відкрився з лисої вершини гори, Івану Албанезу захопило дух. Внизу поблискував Донець, у водах якого віддзеркалювалися високі білі крейдяні скелі правого берега. На протилежному березі, за неширокою смужкою лісу, починався степ. Як не вдивлявся Іван, він не міг побачити обрію. Десь у далині степ непомітно переходив у небо. Над річкою кружляв шуліка, видивляючись із висоти здобич. Шлях, звиваючись, спускався до переправи й луків, що зеленіли соковитою травою вздовж берега.

— Донець, привіт! Я — Албанець. Білі гори, і вам привіт від Чорних гір моєї батьківщини.

Два місяці полк під командою майора Івана Албанеза просувався, долаючи по двадцять верст на день, шлях від Варви до Торського острога. Залишалося якихось тридцять верст, але попереду субота й неділя: людям і коням треба бодай два дні відпочинку. Коні, відчувши річку, пожвавішали. Албанез махнув рукою, і вершники та візники, взявши під вуздечки коней, повільно рушили шляхом вниз до річки. Біля води майор покликав до себе свого заступника:

— Капітан Дранич! Вистав охорону, віддай команду встановити намети біля річки, за ними підводи півколом. Сплутати коней, рибалкам рибу ловити, зібрати хмиз, розпалити багаття, кухарям готувати вечерю. Виконуй.

— Слухаюсь, пане майоре!

Те, що вуха знатна буде, Албанез зрозумів тільки-но побачив, як у річці біля берега сплескується риба. Десь за пів години від річки потяглися перші рибалки з мокрими ятерями та неводами. Улов вийшов знатним.

— Пане майоре, подивіться, якого «карася» ми спіймали в очереті! — сказав капітан по-сербськи.

Обернувшись, Албанез побачив, як до нього підходить Дранич із якимось хлопцем, міцно тримаючи того під лікоть. На обличчі хлопця не було й тіні переляку. Було видно: він і не збирався вириватися чи тікати.

— Хто ти такий? — звернувся до нього російською майор. — Ти шпигуєш за нами?

— Ні, я не шпигую. Я тільки хотів дізнатися, хто ви та з якою метою тут зупинилися.

— А скажи-но, хлопче, скільки ти нарахував тут людей, коней і підвід? Ну чого мовчиш?… Гаразд. Судячи з твого одягу, ти — чернець із тутешнього монастиря. Так?

— Так.

— Передай своєму ігумену, що загін під командою майора Івана Албанеза, за наказом Високого сенату, рухається з Варви в Торський острог для подальшої служби. Зрозумів?

— Так, зрозумів, пане майоре.

— Як тебе звуть, хлопче?

— Іоан, чернець Святогірського монастиря Успіння Святої Богородиці.

— А я — Йован. Виходить, ми з тобою тезки? — зрадів Албанез. — Ну от і добре. Дранич, відпусти його.

Сотні літ стояв монастир сторожею на кордоні між володіннями кримського хана і московського царя. Довгий час його захищали лише братія, глибокий Донець, високі неприступні крейдяні скелі та глухі ліси. Та протягом останніх ста років монастир п’ять разів захоплювали й грабували бусурмани. І все ж — кожного разу він відроджувався.
Зараз у монастирі було всього сорок братів: вісім ієромонахів, кілька ієродияконів, решта — ченці та послушники. Крім них, при монастирі жили й робітники, що працювали на господарстві. Монастир мав ріллі та сіножаті, а ще на річці діяв невеличкий млин.

Отець Митрофан лише в цьому році став настоятелем Святогірського монастиря.

У двері келії постукали.

— Заходь, — промовив ігумен.

На порозі стояв чернець Іоан, один із братії, кому доручено було спостерігати за переправою.

— Пане отче, за версту на березі Дінця зупинився на відпочинок загін військових.

— Скільки їх?

— Та пів тисячі буде.

— Черкаси чи московити?

— Між собою говорять по-слов’янськи. Чи то болгари, чи то серби — не зрозумів.

— Звідки й куди йдуть?

— Їхній командир, Іван Албанез, каже, що вони йдуть із Варви до Тора.

— Гаразд, Іоане. Іди й передай Албанезу, що я ласкаво запрошую його сьогодні на вечерю.

«Слава Богу за все — і за біль, і за радість, — подумав ігумен. — Після останньої руйнації монастиря на щедрі пожертви полковника Ізюмського полку Шидловського було збудовано новий кам’яний храм Успіння Богородиці. Добре, що загін Албанеза прямує в Торський острог. Там уже стоїть частина Ізюмського полку, а тепер фортеця стане ще надійнішим захистом від нападів із півдня».

Години через півтори, коли братія зібралася вечеряти, до трапезної увійшли Іоан і майор Албанез. Тричі перехрестившись на образ Богоматері, Іван звернувся до братії та ігумена:

— Дорогі мої браття-слов’яни! Я — Іван Албанез, майор Сербського гусарського полку. Ми йдемо до Торської фортеці. Наша задача — допомогти воякам Ізюмського полку відбивати можливі атаки війська кримського хана. Зараз нас небагато, але за нами прийдуть ще сотні: зараз вони гуртуються в Києві.

— Любий наш брате, Албанезе, — озвався ігумен, — ми раді вітати тебе й твоїх товаришів — єдиновірних із нами братів сербів і чорногорців! Нехай Господь допомагає вам у вашій справі.

Після молитви братія приступила до трапези. По її закінченні Албанез і отець Митрофан усамітнилися в келії. Ігумен уважно прочитав наказ Високого сенату.

— Пане майоре, скажіть відверто, — спитав він Івана, — невже скоро нова війна з турецьким султаном і кримським ханом?

— Так, святий отче. Сім років тому, після перемоги над персами, кордони Росії пересунулися до південного узбережжя Каспійського моря. Це дуже не подобється туркам. Скажіть, як далеко від Торського острогу до Азова?

— Всього чотири дні кінного переходу.

— От бачите. Треба негайно підсилювати частини Ізюмського полку в Торській фортеці. Незабаром зима, тож турки цього року, певно, не наважаться на великі дії. У нас є час як слід підготуватися. Слідом за нами прийдуть ще дві чи три сотні сербських вояків. Крім Ізюмського, зараз підсилюються й інші полки Слобідської України: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький.

— Дасть Бог, відіб’ємося від нової навали, — промовив ігумен.

— Пане отче, хотів спитати: чи не можна нам у неділю причаститися?

— А чому ж не можна? Приходьте завтра, в суботу, на вечірню, сповідуйтесь, а в неділю — на причастя.

— А знаєте, отче, тридцять років тому я сам майже прийняв постриг…

— І що ж тобі тоді завадило, Іване?

— Це довга історія, отче.

— То нехай вона буде вступом до твоєї завтрашньої сповіді.

— Гаразд, отче. Тоді слухайте…

«Моє справжнє ім’я — Йован Митанович. Народився я напередодні свята Іоана Хрестителя в Подгориці, у родині Йована та Йованки Митановичив. Не дивно, що й мене тоді охрестили Йованом.

В ті часи північна частина Чорногорії перебувала під захистом Венеційської республіки й звалася Albania Veneta. Але той захист був ненадійним. Турки не раз вдиралися, руйнували православні церкви й монастирі, вбивали людей або брали їх у полон. Тому мої батьки вирішили переселитися на захід Чорногорії — на узбережжя Адріатики. Ми оселилися на маленькому острівці, з’єднаному з материком тоненьким перешийком. Це місце звалося Михольська Превлака. Колись тут стояв монастир, присвячений Архангелу Михаїлу.

За переказами, венеційцям-католикам той православний монастир був як більмо в оці. Два століття тому під час війни вони навмисно обстріляли його з моря і зруйнували. Залишилися лише руїни. Часто, ще хлопцем, я ходив туди, сидів серед обгорілих каменів і намагався уявити минулі події. Дивна річ: серед колишніх згарищ я відчував запах троянд. Батьки казали, що це ознака святості: за легендою, венеційці під час престольного свята підступно отруїли братію й вірян. Ті ченці стали святими мучениками — тому й пахне трояндами.

Якось, мені було вже тринадцять, батьки повезли мене на вересневе свято Михаїла Архангела до Цетинського монастиря. Напередодні мені наснився дивний сон: стоїть Архангел Михаїл з мечем посеред цілого, не зруйнованого храму і лівою рукою кличе мене до себе. Прокинувся я й завагався: чи їхати до Цетину, чи залишитися в руїнах монастиря на Превлаці. Та все ж послухався батьків.

Краще б я тоді розповів їм про свій сон… Бо після свята ми вже не повернулися додому. Почалася облога міста турками. А венеційці, відступаючи, підірвали сам Цетинський храм. Ніколи ані католики, ані мусульмани не шкодували православних святинь. Того дня загинули й мої батьки.

Я ж, разом з уцілілими ченцями й митрополитом, перебрався до монастиря Добрська Челія. Там я прожив вісім років. Спершу був простим робітником. Потім мене взяв під опіку ченець Даниїл. Він навчав мене Писання, і я вивчив напам’ять багато псалмів. Під його впливом я вирішив прийняти постриг. У 1697 році, після смерті владики Саватія Очінича, митрополитом і господарем Чорногорії обрали саме Даниїла. Я вже знав, що після постригу стану ченцем Мойсеєм.

Та знову явився мені Архангел Михаїл — цього разу на вершині високої гори. Звідти я побачив вогняне море, в якому палали православні храми. «Захисти!» — мовив Архангел і дав мені шаблю.

Я пішов до свого наставника владики Даниїла.

— Другий раз Архангел у сні дає мені наказ. Що ж мені робити: ставати ченцем чи воїном?

Даниїл довго мовчав, дивився у бік Чорних гір, а тоді промовив:

— Зараз у Чорногорії тисячі ченців моляться за перемогу, і тисячі вояків відбивають турків. Є брань духовна і є брань військова. Обидві важливі. Але не кожен монах може взяти до рук шаблю. Ти хоча б раз тримав її, Йоване?

— Ні, ніколи.

— От бачиш! — усміхнувся він. — Але вправними воїнами не народжуються, ними стають. Послухай мене: я можу відкласти твій постриг. Нам потрібні командири, що знають військову науку. Їдь до Австрії, вступи у військо, навчись воювати. Стань офіцером. Потім повернешся до Чорногорії, і твій досвід стане в пригоді. Ну а після перемоги — можеш і ченцем стати.

Я прийняв його слова як волю Божу. Отримавши з казни достатню суму грошей, я вже через два тижні вирушив до Відня. Нас, вихідців з Венеційської Албанії, за її межами всі називали албанцями, отож я під іменем Jovan Albanez вступив до гусарського полку. Щоб ви знали, пане отче, голодранців в гусари не беруть. На гроші, отримані від митрополита Даниїла, я купив коня, збрую, шаблю і мундир. За десять років у багатьох битвах довелось мені побувати. Досвіду набрався стільки… вистачило аби стати капітаном. Нарешті я виконав доручення владики Даниїла, я повернувся до Чорногорії.
Господар радісно зустрів мене у своїй резиденції. Наша розмова тривала довго, а під кінець він показав лист від московського царя, в ньому Петро I закликав чорногорців підтримати його у війні проти Порти. Я розповів господарю, що і в Австрії теж ширяться серед сербів листи московського царя з запрошенням на військову службу. Ми дійшли висновку, що війна між Петром I та Ахмедом III неминуча.

— Повертайся до Австрії, — сказав тоді мені владика Даниїл, — збери там сербських добровольців і рушай у Московію.

Так я опинився на службі в царя. Петро I доручав владиці Даниїлу бути його представником перед слов’янами Балкан. Навесні 1711 року повернувся до Чорногорії з царськими грамотами. Там я розвозив царські грамоти по Балканах. Під час Прутського походу командував сербським загоном. Цар не забув мою старанну службу на користь російської держави: мене призначили заступником полковника Михайла Милорадовича командира Гадяцького полку. Там я відповідав за артилерію, фортифікації й табори, дослужився до майора.
У жовтні 1723 року Імператор доручив мені вербувати сербських ополченців на Габсбурзькому Військовому Кордоні й переводити їх у Росію. Протягом п’яти років я займався в Києві комплектацією полку. Майже два роки мій полк пребував у сотеному містечку Прилуцького козацького полку – Варві. Нарешті я отримав наказ вирушати. Ось так, я і опинився тут, на чолі першого сербського полку».

Отець Митрофан довго мовчав. Його руки спочивали на колінах, очі ніби вдивлялися в далечінь, за обрієм якої стояли храми й монастирі рідної землі. Потім він тяжко зітхнув і промовив повільно, зважуючи кожне слово:

— А чи знаєш, ти майоре, що і я колись був військовим? Так – так, я – Капітан Шеїнков, десять років тому став монахом. А тепер, я – архімандрит і настоятель цього монастиря!

— Ви з капітана в монастир, а я з монастиря в майори? Дивні й несповідимі діла Твої, Господи! – промовив, перехрестившись Албанез.

— Майор, Господь двічі являв тобі Архангела Михаїла, останнього разу той давав тобі не книгу, а зброю. Видно, що доля твоя — не келія й тиша монастиря, а битви й походи. Не для власної слави, а заради православного люду. Шлях твій, Йоване, був важким і довгим. Від Чорних гір – до білих гір!

Майор Албанез схилив голову.

— Так, отче. Я розумію це. Та серце моє й досі болить за ту келію, якої я не обрав…

— Не журися, — перебив його Митрофан, і голос його став м’якшим. — Воїн, що боронить Церкву й людей Божих, інколи ближчий до неба, ніж монах, замкнений у стінах обителі. Бо молитва твоя — у грюкоті гармат, і піст твій — у нестачі хліба під час походу. Господь приймає різні жертви.

Албанез підвів очі — і в них спалахнув тихий вогонь надії.

— Значить, і моя дорога може бути угодна Богові?

— Може, — твердо відповів отець Митрофан. — Якщо пам’ятатимеш, що сила твоя — не від шаблі й не від чину, а від Того, Хто двічі посилав тобі Архангела.

В тиші залунали віддалені удари дзвону. Час вечірньої служби кликав обох. І вони підвелися разом: один — у рясі, другий — у мундирі, але обоє з почуттям, що доля їхня сплетена єдиною ниткою — обороною православної віри.

Через чотири дні полк майора Албанеза прибув до Торського острогу.

Post srciptum

Окремий Сербський гусарський полк був остаточно сформований в Торському острозі наприкінці 1731 року. Через чверть століття полк Албанеза послужив взірцем, і під Бахмутом були сформовані нові гусарські полки Райко Депрерадовича і Йована Шевича. В сербських родинах Торського острогу підростало нове покоління майбутніх гусарів. Дехто з них згодом поповнив третю роту гусарського полку Михайла Прерадовича.

Було в батька три сини

Було в Стояна три сини: Райко, Йово і Сашко. Покликав він їх до себе й мовив такі слова:

«Сини мої, соколи, настав час покинути вам рідне гніздо. Тяжкі часи настали — з усіх боків сунуть бусурмани, хочуть землю нашу загарбати, людей у полон забрати, віри православної позбавити. Кому ж, як не вам, боронити рідну землю?..»

Так могла б починатися сербська казка. А от у житті все сталося трохи інакше…

Генерал-майор Родіон Степанович Депрерадович тільки-но отримав із Петербурга листа від Військової колегії. У ньому досить прозоро натякали, що він може втратити свою посаду, якщо найближчим часом не виконає обіцянку — не збудує на Донці шанців для охорони Кальміуського шляху.

Родіон Степанович пригадав, як три роки тому вперше потрапив до Петербурга.

Наприкінці 1753 року два підполковники — подолав безліч перепон, прибули з Австрії до Російської Імперії. До цього вони командували «граничарами» – сербськими гусарами на турецькому кордоні. Коли уряду у Відні здалося, що «граничари» стали зайвими, вони почали витісняти їх з прикордоння. Ось так, скориставшись запрошенням російської імператриці Єлизавети Петрівни, Райко Прерадович і Йован Шевич разом зі своїми родинами опинились у Києві.

Розмістивши своїх у передмісті на найманих квартирах, Прерадович одразу вирушив до Петербургу. Там треба було вирішити три справи:

по-перше — отримати грошову компенсацію за власні витрати на переїзд команди з Австрії до Києва,
по-друге — підтвердити свої дворянські привілеї,
і по-третє — вибороти вигідне місце для поселення.

Перші два питання вирішилися швидко й на його користь: він отримав компенсацію, нове військове звання — генерал-майора, і право сформувати сербський гусарський полк. А от третє питання вирішити не вдалося. Прерадович прагнув отримати землі понад Дніпром, а у Військовій колегії запропонували йому оселитися або в Оренбурзькій губернії, або в Україні — у «порожніх місцях» біля Тору, або на землях між Бахмутом і Донцем – у краї, що донедавна звався Диким Полем.
Оренбурзька губернія здавалася Прерадовичу краєм світу, а в Торі в той час вже стояв «старий» сербський полк. Отож він обрав Дике Поле, яке незабаром назвали Слов’яносербією.

З Петербурга до Києва повернувся вже не Райко Прерадович, а дворянин Російської імперії — Родіон Степанович де Прерадович! Марнославство колишнього Райка було задоволене: нове, на французький манір, прізвище дуже личило його генеральському чину.

Поки командира не було, його сербська команда встигла зазнати серед київських міщан поганої слави: їхнє неробство породжувало пияцтво, пияцтво породжувало скандали, а скандали, як водиться, закінчувалися бійками.
Оскільки де Прерадович обіцяв Військовій колегії, що він виведе з Австрії тисячу граничар, він майже два роки вимушений був очікувати у Києві нових переселенців. Бійки сербів між собою — це ще куди не йшло, але бійки з киянами… Довго Київська влада терпіла це неподобство, але все ж таки була змушена вимагати від де Прерадовича разом з командою якнайшвидше забратися геть з міста. Отож з командою у двісті сорок чоловік, де Прерадович вирушив із Києва.

Що ледве не у всіх пунктах слідування нових підданих імператриці Єлизавети Петрівни, їхні обози міняли підводи з кіньми. Бувало зупинялися не лише на ночівлі, а по декілька днів квартирували там. Понад два місяця добиралися до Бахмута, і скрізь поперед них ішла їхня недобра слава: їх неохоче приймали на постій, неохоче продавали їм харчі, а для їхніх коней — фураж. Нарешті, навесні п’ятдесят четвертого року, вони прибули в Слов’яносербію. В сороках верстах на північ від Бахмута на Донці була слобода Серебрянка, ось там і розташувався полк де Прерадовича. Рік минув у турботах — облаштування шанця для першої роти, придбання майна, вербування нових вояків, комплектування рот і ще тисяча дрібних справ.

«Коли я в Петербурзі обіцяв Військовій колегії привести з Австрії до Бахмута тисячу православних вояків — я ж не брехав! — розмірковував генерал. — У п’ятдесят третьому році дійсно був добрий потік переселенців. А тепер, через те що Відень арештовує вербувальників і карає трибуналом тих, хто прагне вирушити до Росії, цей потік перетворився на тоненький струмочок. Так, полк я створив, але роти недоукомплектовані, зараз у полку лише 413 чоловіків. Як же після цього, на Донці починати будівництво решти шанців і редутів? До столиці — тисяча верст. Хіба поясниш те чиновникам?… Та все ж наказ є наказ, його треба виконувати».

З часом, чи то писар помилився, чи сам де Прерадович так вирішив: він, а з часом і його діти, стали Депрерадовичами.
До полку було приписано багато родичів генерал-майора, тож нестачі в командирах він не мав. Так син, двадцятип’ятирічний прем’єр-майор Георгій був його заступником. Інші сини та племінники генерал-майора командували ротами: син – вісімнадцятирічний капітан-поручник Олексій, командував першою ротою, третьою ротою командував двадцятидворічний племінник Михайло, ба навіть, восьмирічний син Іван був поручником другої роти. Після першої роти, де перебував і штаб полку, третя рота була більш-менш укомплектованою. Тож генерал покликав до себе Михайла Прерадовича.

— Ну що, соколе, настав час покинути рідне гніздо. Хоч і не далеко летиш, а все ж буду скучати за тобою. А ти, будеш — за мною? — усміхнувся генерал.

— Авжеж, пане генерале, — відповів Михайло.

— Відповідальна справа чекає на тебе. Розумієш, Михайле … я вже звітував до Слов’яносербської комісії, що твоя третя рота згідно плану розмежування вже розташована, на своєму місці. Якщо виявиться, що це не відповідає дійсності… ну ти сам розумієш… кошти вже надані… Тобто, тобі треба до зими почати влаштовувати ось тут поселення, — генерал показав на плані-кресленику місце впадіння Верхньої Біленької в Сіверський Донець. — Розумію, часу в тебе обмаль… Тож спочатку влаштуй там землянки, а вже наступного року – шанець, заведи господарство.

— Ось тут неподалік, — він знову ткнув пальцем у план-кресленик, — знаходяться дві козацькі слободи Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового: Лисичий Байрак і Біленька. А за Донцем — Боровська слобода Війська Донського. Людей у тебе ще небагато, тож долучай до будівництва чоловіків із навколишніх поселень. Коштів на це в тебе вистачить.

У двері постукали.

— Пане генерале, дозвольте доповісти!

— Заходь.

— Тут якийсь хлоп бажає вступити до нашого полку.

— Клич його швидше! — мовив генерал.

До кімнати увійшов парубок.

«Одягнений добре, — подумав Михайло, — видно, що не з голоти».

— Хто ти такий і звідки? — спитав генерал.

— Максим Дранич із Тора, пане генерале. Я і мої товариші хочемо вступити до вашого полку.

— А чому не до торського?

— У торському полку нема вільних місць. А ще чув, що у вашому полку воякам дають земельні наділи.

— Так тож воякам, а ти поки на вояка не схожий. Скільки тобі років?

— Двадцять. Так, я поки не вояк, але мій батько служив капітаном у старому Сербському гусарському полку. На жаль, батько загинули під час штурму Очакова.

— Царство йому Небесне. Сподіваюся, що в такого славетного батька і син буде добрим гусаром. А коней знаєш?

— Знаю, пане генерале. І орати, і сіяти вмію, а якщо треба збудувати хату, то й хату збудую.

— Добре, — усміхнувся Родіон Степанович. — А чи ти жонатий?

— Ні.

— Скільки з тобою товаришів?

— Троє, пане генерале.

— Пане поручнику, зарахуйте його рядовими до своєї роти, а решту, поки до помічників. А Максиму Драничу з полкової казни по два рублі за кожного завербованого.

— Слухаюсь, пане генерале, — відповів Михайло і подумав: як же вчасно з’явився цей Михайло Дранич!

Збори в дорогу третьої роти були хоч і недовгі, але ретельні. Брали тільки найнеобхідніше: зброю, порох, будівельний реманент, провіант і хатні пожитки.
Через тиждень рота вишукувалась край села. Проводжати Михайла та його команду до нового місця призначення вийшли всі: брати Гаврило, Петро та Афанасій, дядко генерал-майор Родіон Степанович, його дружина Єва Хомівна і їхні сини Георгій, Олексій, Іван та донька Варвара, а також усі побратими.

— Поручнику, — мовив генерал, поклавши руку на його плече, — Знаю, важко тобі буде, але твій досвід згодиться іншим ротним командирам. За клопотами господарськими не забувай про військові! Бувай, Михайле.

— Щасти тобі, Михайле, хай Бог береже! — промовила Єва Хомівна й тричі перехрестила і поцілувала його.

— Бувайте, рідні! — відповів Михайло і, стримуючи хвилювання, скочив у сідло.

Рота рушила, і курява над шляхом поволі поглинула вершників і вози.

Генерал Депрерадович, прикрив очі від сонця, вдивляючись услід, подумав:

«На тебе, Михайле, у мене вся надія. А що робити з шостою і сьомою ротами, я за них теж відзвітував? Хоч би «доброзичливці», такі як Шевіч, не встигли донести до Слов’яносербської комісії, що третя рота ще не на Донці! Та ні, не встигнуть!»

Прибуття

Командир третьої роти, поручник Михайло Прерадович, як зачарований спостерігав з високої кручі за соколом, який парив далеко у небі.

«Цей сокіл зараз на одному рівні зі мною, отже, ми з ним зараз бачимо одне і теж саме! – із захопленням подумав він».

Поручник спішився з коня. Перехід з Серебрянки був недовгим: усього два рази сонце сходило перед ним, а зараз воно вдруге за його спиною неквапно котиться за обрій.
Діставши з гусарської ташки план-кресленик генерал-майора, Михайло розгорнув його, і став звіряти з краєвидом. Внизу неспішно текла ріка. Зелено-золоті барви лісу і блакитне небо віддзеркалювались в її водах… За рікою, за лісом простяглася голубою стрічкою серед піщаних барханів, стариця. Там, на березі одного з озер, виднілись хати невеличкого села. Отже, все як і казав батько: от Донець, от в нього впадає Біленька, там за рікою Боровська слобода. А ось ліворуч, на сусідній кручі, серед густих садів, ледь помітно виднілися білі хати козацької слободи.

Задоволений рекогносцировкою, поручник, обернувшись до своїх супутників, гукнув:

«Приїхали! Розпрягайте коней, стаємо тут табором».

В роті Михайла Прерадовича був сімдесят один чоловік. Але «Рота» — це дуже гучно сказано!
В ті часи, в роті гусарського полку повинно було бути разом з гусарами, резервом і так званими «фаміліатами», що найменше 110 чоловік. За уставом гусари мали безпосередньо приймати участь у бойових діях, резервісти – нести службу у разі виступу у похід основного війська, ну а фаміліати — це жінки і діти гусарів і резервістів, а також наймані робітники, зайняті на господарських роботах. Так от, в третій роті було лише 25 гусарів, фаміліатів було 46, а резерву не було зовсім.

Заступником поручника був двадцяти дев’ятирічний прапорщик Дмитро Маркович. Помічниками поручника з питань стройової підготовки, внутрішнього порядку та господарських справ були тридцятидворічний вахмістр Зорія Борач та двадцяти дев’ятирічний Мартин Милакович. За продовольче, речове постачання та інші господарські питання відповідав тридцятирічний квартирмейстер Шандор Терень. Ну, а сурмачем у роті був сімнадцятирічний Семен Драгниш.

Підізвавши до себе свій «штаб» і сурмача, командир звернувся до них:

— Всі ми зморені переходом, а тому наступного дня підйом роти буде пізніше ніж зазвичай. — Семене, «зорю» зіграєш після «четвертих півнів», зрозумів?

— Так, пане поручнику, грати «зорю» після того як зійде сонце.

— Дмитре, Шандоре, Мартине і Зоріє, свої обов’язки ви знаєте, тож до справи. Завтра після сніданку – до мене, треба обговорити наші подальші плани.

Після вечері, у сутінках пролунав спокійний, протяжний голос труби.
Останній сигнал дня — відбій. Тиша лягла на табір, всіх зморив сон, не спала тільки варта.

Перші гості

Десь опівночі, чуткий сон Прерадовича був перерваний: в козацькій слободі заспівали півні.

«Ну й добре, – прокидаючись, подумав Михайло, – Треба перевірити вартових».

Він встав, обійшов табір: все було гаразд, спробував заснути, та де там! Різні думки лізли йому в голову:

«З чого починати? Мабуть, треба разом з Драничем дослідити місцевість. Шукати щось, що можна було б використати як матеріал для побудови тимчасового житла. Треба також спробувати налагодити добрі стосунки з мешканцями слободи. Як вони сприймуть своїх нових сусідів?…».

Сон знову зморив Михайла. Прокинувся він коли Семен заграв «зорю»: сонце вже зійшло, а з ним розпочався і другий день мешканців Третьої Роти.
Шестеро гусарів у роті мали дружин, і саме на цих жінках трималася ротна кухня. Тричі на день готувати їжу для всіх членів третьої роти, — це була одноманітна, проте нелегка справа.
Щоранку, коли ще тільки сіріло, вони виходили до вогнищ, розпалювали сухі тріски. Коромислами у дерев’яних діжках приносили воду з річки. Наливали її в мідні казани, сипали крупу або борошно. Поки чоловіки займалися конями чи зброєю, у таборі вже пахло димом і чимось смачним.
Сніданок був простий: гаряча юшка з пшона або гречки, приправлену товченим салом з цибулею, сухарі або кусень хлібу, зрідка — риба з вечірнього улову. Їли або просто з казанів, або з дерев’яних мисок, дерев’яними ложками, сидячи просто на колодах.
Після короткого перепочинку знову бралися за діло — час варити обід. У казанах булькотів куліш, іноді якщо гусарам вдавалося щось вполювати, то з м’ясом. До нього подавали житній хліб, овочі, квасолю або сочевицю.
Увечері, перед тим як втомлені гусари поверталися з варт чи тренувань, жінки готували вечерю — переважно ту ж саму юшку чи кашу, приправлену салом і цибулею. Якщо траплявся добрий день — пекли коржики на чавунній плиті, а в свята — навіть готували вареники з сушеними грибами.
Коли рибалки приносили рибу — її треба було почистити, коли вдавалося комусь з гусарів вполювати дику качку або гуся — обпатрати й розібрати. Влітку жінки сушили гриби й яблука, в осені на зиму солили сало, в’ялили рибу й м’ясо.
Так у цих жінок минали дні — у вічному димі, гуркоті казанів і запахах гарячої страви. Кухня була серцем роти: від її вогню починався кожен день і ним же закінчувався.
Отож, того ранку, коли ротний сурмач Семен Драгниш вперше в шанці «Третя Рота» заграв «зорю», у таборі вже пахло димом і чимось смачним.

Після сніданку, як вчора і домовлялися, прапорщик, вахмістри і квартирмейстер, зібралися у поручника на нараду.

— Панове, – розпочав Прерадович, – як ви знаєте, наша головна задача — це побудова шанцю, тобто фортеці. На північ від гирла Біленької є переправа через Донець, яку ми будемо охороняти. З місця, де зараз ми знаходимося, далеко на південь проглядається Кальміуський шлях. Ось саме тому, ми і збудуємо тут фортецю. Але ось що мене непокоїть: в наших краях зими починаються десь у листопаді, тобто вже через два місяці прийдуть і дощі, і холоди. Як на ваш розсуд: що нам треба будувати в першу чергу шанець, чи наше житло?

— Пане поручнику, – першим відповів квартирмейстер, – з півночі ніякої загрози нам не буде, а з півдня — малоймовірно, бо кримці взимку, зазвичай, у походи не ходять. Поки ще тепло, ми можемо пожити і в наметах. Отже, на мою думку, починати треба із риття землянок.

— А що ти, думаєш? — звернувся поручник до прапорщика.

— Пане поручнику, – прийдуть чи не прийдуть кримці – гадати не треба. Виходити треба з найгіршого. Але й зимувати з малими дітьми і жінками на відкритій усім вітрам горі, ми не будемо. Я пропоную: траншеї, які ми вириємо для фортеці, на перших порах використати як землянки, а вже наступного року займемося будуванням постійного житла.

— Ви обоє маєте рацію. А тому мені спала така думка: а якщо ми зробимо помісь землянки й куреня. Треба ще, як слід обміркувати цю ідею! А поки, Зоріє, візьми собі в помічники Максима Дранича, і завтра обслідуйте з ним місцевість: де тут є поблизу хмиз, деревина на опалення і деревина на укріплення траншей. Мартине, разом з тими, хто знається на рибальстві і полюванні, дізнайтесь: яка тут дичина і риба. — А ти, Шандоре, відвідай наших сусідів: чи можна в них закуповувати провіант. Особливо нас цікавить молоко для наших малолітніх дітей. Взнай також, чи не згодиться хтось у слободі за платню працювати на нашому будівництві.

— Вука спомињеш, канџе му већ на прагу! («Згадуєш вовка — а кігті його вже на порозі») – озвався раптом Дмитро Маркович, вказуючи пальцем у бік слободи.

Там Біленьку верхи в брід переїжджали два козаки. Через хвилину, вони безпомилково, визначивши серед гусарів командира, звернулись до Михайла.

—Бажаємо здоров’я, пане командире і панове гусари!

—І вам доброго здоров’я, панове козаки, – відповів поручник.

— Ну як же гарно сьогодні вранці заграв ваш сурмач!

— Та й ваші півні не гірше усю ніч співали!

—Я – Борис Терещенко сотник трьох слобід — Лисичого Байраку, Лобовки і Біленьки, а — це староста Біленької Петро Тараненко. А ви, хто будете?

— Я – поручник Михайло Прерадович, командир третьої роти Сербського гусарського полку генерал-майора Депрерадовича. Це мій заступник прапорщик Дмитро Маркович. Це – вахмістри: Зорія Борач і Мартин Милакович. А це – квартирмейстер Шандор Терень.

— Ми дуже раді вітати вас, пане поручнику, і гусарів вашої роти на землі паланки Війська Запорозького Низового. Чи надовго ви до нас?

— Роти нашого полку, за наказом Її величності Імператриці Єлизавети Петрівни, повинні на Донці від слободи Серебрянка і до Лугані збудувати військові поселення. Як вам, сподіваюся, панове, відомо, зараз усі запорозькі слободи, що на правому березі Донцю входять до Слов’яносербії.

— Дай Бог нашій цариці і її діткам здоров’я на многая літа! Але, дозвольте спитати вас, пане поручнику, невже справи на кордоні так погіршились, що Її Величність Єлизавета Петрівна, вирішили направити вас нам у поміч? — кажучи це, сотник зробив наголос на слові «вас» і ледь посміхнувся у вуса.

— Можливо, але це воля Єлизавети Петрівни, нашої государині і не нашого розуму справа. Ви згодні, сотнику? — Прерадович у свою чергу теж ледь посміхнувшись, зробив наголос на словах «нашої государині».

— Авжеж-авжеж згоден, пане поручнику, – з поспіхом і примирливо відповів сотник.

Після цих слів козаки спішились. Староста дістав з сумки чверть Aqua Vitus, паляницю і смаженого порося, і бесіда неспішно продовжилася далі.

— Ми завжди готові, пане поручнику допомагати своїм одновірцям, – озвався нарешті староста, — за чином він був менше за сотника, і поки більше мовчав і слухав, — Ви казали, що ваш полк сербський, то ви приїхали сюди з самої Сербії?

— Майже всі ми приїхали з Австрiї. Серед нас багато сербів. Але в нашому полку, окрім сербів є і греки, і македонці, і чорногорці, і болгари, і волохи. Є навіть два турка — Мустафа і Турчин, один єврей – Юдин, вони перейшли у нашу православну віру. От я, прапорщик і вахмістри, наприклад — серби, а квартирмейстер Шандор Терень — мадяр.

— А чи є серед вас московіти? — спитав сотник.

— Ні, цариця наказала приймати в наші полки тільки православних вихідців з Балкан,— і щось, ледве помітне, схоже на задоволення відбилося на обличчі у козаків.

— А чим ви там, православні, займались в католицькій Австрії? — поцікавився сотник.

До того, як скінчилась оковита і смажене порося Михайло Прерадович докладно розповів гостям і про устрій в Австрійського Військового Кордону, і про те, як граничари боронили Сербію й Австрію від турків, і як останнім часом відчули на собі утиски з боку католиків за свою православну віру, і про те як австрійці, коли вирішили що граничари їм вже не потрібні, почали їх виганяти з рідної землі. Саме в цей час серед сербів, які в той час перебували на службі в австрійській армії, почали поширюватись чутки про те, що Росія створює нові гусарські полки. Начебто, ці полки будуть комплектуватись виключно православними з Балкан. До того ж в Австрії посилився тиск на православних вояків: від них вимагали переходити в католицтво. Звичайно, ті почали масово звільнятися і переходити зі служби імператриці Марії-Терезії під руку російської імператриці Єлизавети Петрівни.
Тишу, яка запанувала після розлогої історичної розповіді поручника, порушив сотник.

— Ну що, пане поручнику, послухав я тебе, і зрозумів — скрізь у козаків одна і та ж доля. Виходить ви, граничари, такі ж самі козаки, як і ми!

— Так-так, – озвався староста, – а козаки, завжди мають допомагати один одному! І ми вам теж допоможемо. Ми з сотником і наш піп отець Яків запрошуємо вас на Покрову у гості.

— Обов’язково! Покрова для нас – нове свято, раніше в Сербії ми про нього не чули, але тепер, вже як три роки, святкуємо!

Коли гості поїхали до дому, поручник звернувся до квартирмейстера:

— Ну що Шандоре, здається з провіантом у нас тепер клопоту буде менше, як ти гадаєш?

— Я гадаю, пане поручнику — буде у нас тепер і своя худоба, і своя птиця!

— Отож, треба загодя, пане прапорщику, подбати про загони для худоби. — Звернувся поручник до Марковича — І не забудьте про тимчасову огорожу для наших коней.

Цього ж дня поручник разом із чотирма рядовими гусарами почали розмічати ділянку під шанець, а вахмістр Борач із Драничем подалися на розвідку місцевості.

Вахмістр Милакович весь день разом з десятком рядових прововтузилися з огорожею для коней.

Інші гусари впорядкували посеред табору ротну «кухню і їдальню»: натаскали хмизу з балки, з річки принесли воду і каміння, запалили і обклали вогнища камінням. Жінки принесли три великих казана. Увечері поручник знову зібрав свій «штаб» на нараду:

— Пане поручнику, ми з Драничем сьогодні обстежили місцевість навколо нашого табору, — доповідав Борач, — Одразу за гирлом Біленькою хоч і не великі — а все ж пороги. Понад берегів густий очерет. Дерева і чагарники ростуть лише між кручами в ярах. Дерева здебільшого непридатні для будівництва, хіба що для опалення. Верх по Донцю за версту, а вниз за три, є броди. Ми з Максимом перебралися бродом на той берег. Здається, ліс там краще.

— А що ти скажеш, Мартине?— звернувся поручник до вахмістра.

— В річці багато риби і раків. Бачили багато диких качок. В полі бачили багато куріпок. До речі, в яру бачили лисицю.

— Шандоре, ти чув, що навкруги стільки плаває та літає «харчів»! — звернувся командир до Тереня, — Нині дні стоять сонячні. Солі в нас достатньо, так що організуй риболовлю і полювання, залучи жінок до в’ялення риби та птиці. Потрібно, якщо у наших сусідів є бондар, замовити у них достатню кількість діжок для зберігання на зиму продуктів.

— Зоріє, через місяць-два підуть дощі, вода в річках підійметься і затопить усі броди, ото ж треба з лісу привезти добрі дубові колоди, та зробити з них човни. Та згуртуй молодь на заготівлю очерету, хай його в’яжуть у снопи, а потім сушать — буде з чого покрівлю робити. Назначаю тебе відповідним за будування шанцю. Максим Дранич буде твоїм заступником, завтра я ознайомлю вас із загальним планом будівництва шанцю. А ще – організуй з гусарів і фаміліатів чотири команди, хай починають з завтрашнього дня копати чотирикутник, який я сьогодні спланував під шанець.

Так пройшов другий день третьої роти на новому місці.

Математичні здібності рядового Максима Дранича

Третього дня розташування третьої роти нагадувало великий мурашник. Усі були при справі. Двадцять чоловіків, під керуванням Максима Дранича, почали рити траншеї. Спочатку зняли верхній шар дерну, потім дійшли до жирного чорнозему.

«Поки не дійдуть до глини, копати їм буде неважко. Нехай дерн і чорнозем кидають в один бік, а глину в другий — подумав Максим, – потім коли зробимо з глини бруствер закидаємо його зверху дерном і чорноземом. Повесні бруствер вкриється свіжою травою. А чи не замало вахмістр виділив мені копачів?».

Шанець, поручник розмітив як квадрат зі сторонами по п’ятдесят сажнів. Глибина траншеї мала бути 2 аршини, ширина внизу – чотири з половиною, а вгорі — п’ять. Максим виріс при Торській військові фортеці, вчився в школі, завдяки батькові, не погано знав математику, отож він почав у голові рахувати…

«Так, площа трапеції — 4,5 + 5, множимо на 2 і все це ділимо знову на 2, виходить 9,5. Так, тепер рахуємо об’єм — множимо площу на довжину траншеї, тобто на 100, буде 950, отже об’єм чотирьох траншей буде — 1950 кубічних аршин. Якщо на риття одного кубічного аршину витрачати… витрачати, припустимо 2 години, то риття 1950 кубічних аршинів… ну хай буде 4 тисячі годин, якщо працювати по 5 годин на день, то виходить десь 800 днів, тобто на одну траншею одному чоловікові потрібно буде витратити 200 днів. Так до листопада — вересень і жовтень, мінус вісім недільних днів, отже 52 дні, два дні вже пройшло, отже — 50 днів. Виходить … невже, аби вирити одну траншею до листопада, вистачить 4 чоловіки? — Максим замислився, – я десь помилився?»

Дранич, трохи походив взад-перед, а потом ляснув себе по лобі:

«От я дурень, площа в мене в аршинах, а довжина в сажнях! Так, якщо в 1 сажні три 3 аршина, то виходить, треба не 4 чоловіки на траншею, а 12! Вахмістр виділив мені двадцять, отже копачів мало, і до листопада вони не встигнуть! Треба доповісти про це все вахмістру».

Під кінець робочого дня, після копання траншеї, Максим наказав копачам трохи порівняти насипаний з глини вал, потім втрамбувати, а під кінець насипати зверху нього тонкий шар чорнозему і дерну. Вийшов непоганий бруствер.

Під вечір квартирмейстер пригнав разом із трьома фаміліатами зі слободи куплену там худобу: двійку кіз і одну корову. З возу також було чути кудахтання курей, нявкання кошенят і скиглення цуценят. Втім, кошенята і цуценята Шандору Тереню дісталися безкоштовно.
На вечірню нараду прибули квартирмейстер і вахмістр, який привів із собою ще й Максима Дранича.
Першим почав квартирмейстер, він доповів поручнику: скільки коштів він витратив на купівлю худоби і птиці та як домовився з бондарем про діжки. Від бондаря, він між іншим, дізнався, що оскільки ліс за Донцем — це земля Війська Донського, то за вирубку лісу треба домовлятися зі старостою Боровської казенної слободи.

— Ну що ж, буду домовлятися, — сказав Прерадович, а про себе подумав — досвід в мене вже є».

Потім доповідав вахмістр:

— Пане поручнику, я виділив Драничу — 20 копачів, по десять від гусарів і фаміліатів. Максим зробив розрахунки, за якими виходить, що кожного дня на ритті траншей треба виставляти що найменше 48-50 копачів. Я не можу виділити більше, адже хтось має і на варті бути, і рибу ловити, і качок стріляти, і ліс заготовляти.

— Максиме розкажи як ти рахував, – звернувся до нього поручник.

Дранич, докладно доповів поручникові, як він робив розрахунки.

— О, Максиме, ти не тільки на всі руки майстер, але й на всю голову! — всі присутні по-доброму зустріли дотеп командира, — А хто ж тебе навчив математиці?

— Батько, пане поручнику.

— Якщо враховувати, що копачі, с кожним днем будуть все більше втомлюватись, – продовжив поручник, – то їх треба ще більше. Так? Я бачу два варіанти вирішення цієї проблеми: або ми в цьому році копаємо одну траншею, або треба наймати в слободі людей. Зараз осінь і роботи в полі добігають кінця, отож, я думаю, в слободі, особливо серед молодих хлопців, знайдуться охочі заробити зайву копійку.

— Іване,— звернувся поручник до квартирмейстера, — що там у нас з коштами, чи вистачить їх на оплату найманих копачів?

— Пане поручнику, для цього треба знати скільки вони запросять за свою працю. Ми можемо, врешті решт, розплатитися частково з ними сіллю.

— Завтра ми з вахмістром провідаємо Боровського старосту. А там подивимось.

Так пройшов третій день третьої роти на новому місці.

А чи не почати з винокуріння?

З ранку наступного дня, Прерадович разом із вахмістром верхи вирушили до Боровської слободи. Про всяк випадок, поручник взяв із собою з ротних запасів трійку пляшок горілки. Боровський староста — Павло Миколайович Скуридін, виявився таким же привітним, як і Борис Терещенко і Петро Тараненко. Переговори з ним пройшли точнісінько за таким же сценарієм, як і з сотником і старостою: поручник знову докладно розповів боровському старості про Австро-Угорщину і граничар. Після цього вони, досить швидко домовились: де, як і за скільки буде відбуватися заготівля лісу гусарами третьої роти. Староста також обіцяв знайти охочих підзаробити на ритті траншеї. Під кінець перемовин, уже майже на порозі, поручник раптом поставив старосту в незручне становище, коли спитав:

— Павле Миколайовичу, а чому ваше Боровське в такому незручному місці, серед пісків. Чи не краще було б ближче до Донцю, там і земля родючіша?

— Розумієш, поручнику, це довга розмова, а якщо коротко… Між річками Боровою і Верхнім Білим Колодязем, або як її тепер називають Біленькою, існує Боровський перевіз. Саме тут Кальміуська сакма, або шлях, підходить до переправи і продовжується далі на землях Війська Донського. Там на лівому березі Донцю, колись був городок, який назвали на честь цієї переправи — Боровський. Козаки – мешканці цього городка, охороняли переправу. Частина боровчан, під час весняних повеней переселялась на небезпечніше місце. Отож на Донці було Старе Боровське, а за чотири версти – Нове Боровське. Так от, Староборовчани у 1709 році, на свою біду, підтримали бунтівника Кіндрата Булавіна, чув про такого? Городок спалили, мешканців, кого вбили, кого відправили на заслання. Відтак, поселятися на старому місці біля Донця було суворо заборонено.

Попрощавшись з Павлом Миколайовичем, поручник і вахмістр рушили додому. За статутом, гусарським ротам у Слов’яносербії дозволялося вирощувати жито і пшеницю, займатися городництвом, скотарством, мати свій млин, а ще вони мали право займатися винокурінням.

Після успішних переговорів, Прерадовичу раптом спало на думку — А чи не почати з останнього — з винокуріння!

Нове слово в будуванні поручника Прерадовича

Михайло Прерадович мав добру надію на «Петро-Павлівців», так він подумки охрестив двох слобідських старост – Петра Тараненка і Павла Скурідіна. А тому, якщо буде обіцяна допомога від слобожан, поручник вирішив всі зусилля спрямувати на риття північної траншеї. Треба було будь-що, до Покрови збудувати там для своїх гусарів і фаміліатів тимчасове житло. Свій план будівництва він довів до Дранича:

— Ось, Максиме, мій план будівництва житла. Зробимо помісь землянки й куреня. У міру того, як буде просуватися риття північної траншеї, будемо ставити там курені-землянки. Житло будуємо тимчасове, а тому, дуб там не потрібен. Вздовж траншеї, через кожні три аршини на пів аршина забиваємо, очищені від кори стовбури. Уздовж північної стіни стовбури ставимо коротші — по три з половиною аршин, під південною — довші, по п’ять. Потім верхівки стовбурів з’єднуємо дерев’яними перемичками, на них кладемо довгі палі, міцно зв’язуємо їх лозою. Це буде каркас. Стовбури вздовж траншеї теж будемо з’єднувати переплетеною лозою — це будуть стіни, але треба передбачити в південних стінах отвори для віконець і дверей. Кожну сьому пару коротких і довгих стовбурів зв’яжемо переплетеними лозами. Це будуть перегородки між хатами. Потім обмажемо глиною усі стіни і стелю, покладемо на стелю очеретяні снопи. Треба назбирати в окрузі достатньо каменю і в хатинках зробити печі з димарями. Вставимо вікна, навісимо двері. У міру того як будуть готові помешкання, будемо їх заселяти, по шість чоловік в кожну. Але в першу чергу – родини з дітьми. Ось такий мій план, за тобою, Максиме – вчасне забезпечення «природними матеріалами» будівництва. І не забувай про човни. Завтра ж знайди в лісі підходящого дуба. Зрозумів?

— Так, пане поручнику!

Того ж дня, до копачів третьої роти, доєдналися і наймані слобідські робітники: старости не підвели – виконали свої обіцянки.

Встигли!

Сьогодні у двадцятому, останньому курені оселився півень зі своїм гаремом. А два тижні тому у власне помешкання вселився Михайло Прерадович, останнім із членів своєї команди. Воно стояло дванадцятим в ряду куренів і нічим не відрізнялося від інших — просте, надійне, без жодних оздоб. Прості дерев’яні двері, поруч — маленьке віконце, в якому замість скла натягнуто бичачий міхур, що тьмяно пропускав світло. Усередині — піч із дикого каменю, обмащеного глиною; дим ішов угору крізь дерев’яний короб і виводився через покрівлю просто на небо. У кутку стояло вузьке ліжко, поряд — стіл і два ослінці. Просто, але затишно. Одну землянку-курінь поручник призначив під штаб роти. В двох оселилися наймані робітники з Боровської слободи. Ще чотири приміщення стали ротними коморами.

Завтра свято, тож боровчани вирушили додому, щоб зустріти Покрову у колі своїх родин. Саме завдяки найманим працівникам з Біленьківської і Боровської слобід вдалося так швидко звести житло — вправні копачі і вправні теслярі, вони працювали мовчки, зате до ладу. Поручник, дотримав слова і люди були задоволені — вранці він видав їм заслужену платню: частину — грошима, іншу — сіллю.

Будівництво шанцю оживило навколишні слободи: тепер між Третьою Ротою та Боровською й Біленьківською слободами поступово зростала торгівля. На річці Біленькій, яка до того тільки розділяла мешканців шанцю і слободи, постав новий міст, а біля Боровської переправи — нові човни й буда човняра. Міст склали з кількох дубових колод, і тепер навіть важкий віз міг безпечно переїхати на інший берег річки. Сьогодні біленьківські козаки вперше повернулися додому не вбрід, а через новий міст.

Староста Петро Тараненко й священник Яків – настоятель церкви святителя Миколая Чудотворця запросили на завтрашню Літургію і спільну трапезу всіх вірних із шанцю «Третя Рота», ось чому слідом за козаками мостом перейшли 3 жінки з кухарської команди третьої роти, а за ними повільно проїхала підвода зі свіжою рибою та впольованими дикими качками. Коли сонце сховалося, через новий міст з шанцю потягнулися люди — ті, хто збирався завтра причащатися.

Над річкою стояв тихий дзвін — довгий, лагідний, ніби сама Покрова спускалася на землю осіннім вечором.

Покрова

Ранок видався тихим і ясним. Осіннє сонце лагідно піднімалося над вербами, що росли вздовж річки. На плацу у святкових мундирах, гусари чекали наказу.
Поручник Михайло Прерадович, підтягнутий і урочистий, стояв перед гусарам своєї третьої роти.

— Панове гусари, дорогі мої товариші, — почав він, обвівши поглядом лаву, — щиро вітаю вас зі святом Покрови Пресвятої Богородиці, під Покровом якої ми всі перебуваємо вже довгі роки. Сьогодні ми підемо до наших сусідів — у слободу Біленку, де разом із побратимами-козаками Війська Запорозького Низового візьмемо участь у святковому молебні в церкві Миколая Чудотворця.
Попросімо Діву Марію, щоб і надалі захищала нас і наші родини.

Він зробив паузу, усміхнувся:

— За нашими плечима — житло, яке ми звели протягом останнього місяця. Тепер нам не страшна ніяка зима: маємо дах над головою, дрова, харчі й здоров’я. Тож подякуймо Богородиці за поміч і за цей день!

Сурмач Семен подав сигнал, і рота рушила у напрямку слободи Біленької.
Теплий сонячний день сповнився дзвоном. На подвір’ї перед церквою святителя Миколая Чудотворця вже зібралося чимало люду. Отець Яків почав служити Літургію просто неба — стільки людей храм не міг умістити. Гусари стояли поруч із козаками, уважно прислухаючись до знайомої церковнослов’янської мови. Коли настала хвилина причастя, усі по черзі підходили, схрестивши руки на грудях, до отця Якова, потім приймали святі дари, цілували чашу. Після проповіді священника, відбулося цілування хреста Яків.

Після богослужіння козаки на подвір’ї поставили довгі столи, а жінки швидко їх накрили. Почалась святкова трапеза. Гусари нахвалювали козацьку оковиту, а ті у відповідь гусарів за рибу та качку, та всі разом хвалили жінок за смачні страви. Сміх, здравиці, співи різними мовами — свято вдалось.

Семен, сурмач, не зводив очей із дівчини, що подавала глечики з узваром. Її темна коса спадала на плече, а на обличчі світилася щира усмішка.

— Хто це? — тихо спитав він сусіда-козака.

— Та то ж Маруся, донька старости Тараненка, — відповів той, наливаючи чарку.

Після трапези, коли більшість уже розійшлася, Семен залишився під приводом допомогти носити воду з колодязя. Там, біля дерев’яного журавля, він нарешті заговорив до Марусі. Вона посміхнулася йому, і в тій усмішці було щось таке, від чого Семенове серце вперше в житті так затремтіло. Ось так вони і познайомилися.

Гусари повернулися із козацької слободи в доброму настрої — ще довго згадували щиру козацьку гостинність.

Семен стояв на бруствері й дивився в сторону козацької слободи. Думки його весь час поверталися до Марусі, до її усмішки та її лагідного голосу. Він підніс сурму до вуст і тихо заграв — не стройовий сигнал, а щось своє, ліричне, ніби пісню без слів. Саме в цей час Михайло Прерадович обходив укріплення, і почувши тиху мелодію, подумав:

«Ого, наш сурмач заграв щось незвичне, — певно, не про службу мріє, а про старостину доньку?»

Поручник ще раз глянув з високого бруствера на шанець, і спіймав себе на думці, що йому подобається, як все упорядковано виглядає: курені, комори, сторожові пости. Весь останній місяць люди працювали злагоджено, жодного невдоволення. А скільки ще було попереду роботи! Уся третя рота прийняли цей новий край як рідний дім.

Над річкою вже стелився туман.

Не забув генерал про поручника, і дядько — про племінника

Після Покрови осінь непомітно переходила в ранню зиму. Над Донцем частіше клубочився туман, а вранці земля вкривалася тонким інієм. Поручник Михайло Прерадович сидів за столом у своїй землянці — при світлі лучини писав звіт до полку. Кожного місяця він повинен був виконувати наказ генерал-майора Родіона Депрерадовича: докладно описувати, як просувається будівництво шанцю, скільки витрачено матеріалів і провіанту, а також які навколишні обставини.
Коли звіт було закінчено, Михайло узяв чистий аркуш, став писати листа дядькові. Він не просив допомоги, адже добре знав, які труднощі переживає полк із поповненням рекрутів. Просити дядька про додаткових гусарів він не хотів. Лише зазначив, що було б корисно отримати ще підводу з сіллю, а також попросив відзначити Максима Дранича, якого батько перед від від’їздом Михайла, прийняв рядовим у третю роту. Зараз в роті вільна посада капрала. Цей Дранич проявив себе під час будівництва справжнім і керівником, і майстром і, на думку поручника, заслуговує на чин капрала.

Коли вістовий Георгій Маріарі вирушив до полку, шанець ще спав у ранковому тумані.

Через тиждень Маріарі повернувся. Генерал не забув про сіль: підвода з кількома мішками солі, прибула дуже вчасно. Разом із сіллю прибув фурієр – тридцятирічний Іван Войкович.

— О! Скарбник приїхав не з порожніми руками, а зі своїм скарбом! — пожартував поручник, вказуючи на підводу.

Сміх гусарів розвіяв холодне повітря над шанцем.

З наказу, який привіз вістовий, стало відомо: Івана Войковича призначено фурієром третьої роти, а Максима Дранича — підвищено до капрала.
Разом із паперами вістовий передав ще один лист — приватний, від дядька.

«Михайле, поки що можу направити у твою роту тільки одного фурієра. Але чутки доходять добрі: кажуть, незабаром буде скасовано обмеження щодо прийому до наших сербських полків лише вихідців з Балкан. Уже зараз, неофіційно, дозволено набирати рядових гусарів з місцевих. Отож, ти вже хоч зараз, можеш запропонувати хлопцям-слобожанам, котрі працювали при тобі на будівництві, вступати до служби або принаймні залишитись допоміжними робітниками. За штатним розписом у твоїй роті має бути не менше ста гусарів, троє пастухів-конюхів, двоє кухарів-пекарів, коваль і шість-вісім підвідників. Спробуй, Михайле, привабити місцевих гарантованим державним заробітком і земельними наділами. Це зміцнить твою роту й наш полк».

Михайло перечитав листа. Він усміхнувся: дядько, як завжди, писав коротко, по-військовому, але між рядками звучала турбота. Поклавши лист у скриню, він підвівся, підійшов до виходу, відчинив двері. Над куренями з труб підіймався дим. Чути було дитячий сміх — це діти ганялися за курками та відбивалися від півня. Жінки біля рову прали білизну.

«Так, — подумав поручник, — як тільки закінчиться риття ровів, одразу поговорю з хлопцями. Не всі, але багато хто з них, певен, погодиться. Бо хто не хоче служити там, де є хата, хліб, та надія на власну землю?»

Вербування

Проминув місяць. Одного ясного, теплого дня контур шанцю нарешті замкнувся — рів з’єднався з ровом, бруствер — з бруствером, кожний в одну міцну лінію. По завершенню робіт поручник Михайло Прерадович виплатив найманим робітникам обіцяну платню — мідними грошима та сіллю. Потім гукнув:

— Ну що, браття, заслужили обід! Відзначимо, як годиться по-нашому — по-слов’янському!

Семен жваво заграв сигнал «Обід», і за кілька хвилин усі зібралися в центрі шанцю.
Жінки з ротної кухні постаралися як ніколи: свіжий житній хліб, юшка з риби, гречана каша зі шкварками, вареники з грибами, гарячий узвар із диких груш. Не обійшлося і без чарки, після чого настрій у всіх ще більше піднявся. Коли всі наїлися, Михайло підвівся й мовив:

— У сербів є гарне прислів’я – «Не онај је јунак онај који је почео, већ онај ко је завршио!», шо означає: «Не той герой, хто почав, а той, хто завершив!»
І я кажу: сьогодні ми справді герої — бо впоралися з першим і найтяжчим етапом будівництва. Особлива подяка вам, хлопці з Боровської та Біленьківської слобід. Якби не ваші руки — не мали б ми зараз даху над головою.

Поручник на хвилину замовк, потім заговорив серйозніше:

— А тепер маю до вас добру новину. Віднині до нашого Сербського гусарського полку можна набирати і місцевих. Якщо хтось із вас бажає стати на царську службу — прошу до моєї роти. Платня — півтора рубля на місяць, харчування — за рахунок роти. Кінь, шабля, форма — все видається. А після служби — власний земельний наділ, десятина землі.

Слобожани перезирнулися. У повітрі зависла тиша. Нарешті наймолодший, рудий Іванко, несміливо спитав:

— А воювати доведеться, пане поручнику?

— Зараз ми, одночасно охороняємо кордон і живемо як громада. Ви спершу рік проходитимете муштру, вчитиметесь доглядати коней, володіти шаблею, рушницею. До бою ніхто силоміць не штовхатиме. – спокійно відповів Прерадович. Зараз мир, ну а якщо війна… Твої ж діди і прадіди були козаками і ти маєш знати, що служба є служба. Запам’ятайте: служба — то не каторга, а честь.

— А правда, — озвався старший Савка, — що кожен гусар має землю від держави?

— Правда, — кивнув поручник. — І це – не проста обіцянка, а запис у полковій книзі. Служитимеш вірно — отримаєш свою ниву, десять десятин землі під хліб і сіно.
Слова Прерадовича запалили хлопців — у декого навіть блиснули очі. Почали шепотітись між собою, рахувати на пальцях, прикидати, що буде, коли повернуться додому вже не наймитами, а гусарами з власною землею.

— Якщо дозволите, — озвався нарешті Савка, — ми до вечора подумаємо, а завтра скажемо, хто готовий.

— Гаразд, — усміхнувся Михайло. — Але не баріться. Через тиждень почнемо нову муштру, тож часу обмаль.

Він зробив крок уперед і додав:

— І ще. Нам потрібні не лише вершники. Роті конче бракує коваля, двох конюхів, пастуха й пекаря. Платня — щомісяця, харчування безкоштовне, служба — при роті. Подумайте, кому до душі така справа.

Поручник відійшов, залишивши хлопців у гомоні. Михайло дивився, як парубки ще довго стояли біля багаття, жартували, рахували щось на пальцях.

«Відгукнуться, — подумав він, — неодмінно відгукнуться».

Перші новобранці

Наступного дня, коли сонце вже піднялося високо, до шанцю прибули хлопці з Боровської та Біленьківської слобід. Перед поручником стояло семеро — міцні, засмаглі, кожен із полотняною торбою через плече. В очах — і тривога, і цікавість, і прихована гордість.

— Ну що, хлопці, — промовив Михайло Прерадович, стоячи перед строєм, — прийшли служити цариці й рідній землі?

— Прийшли, пане поручнику, — відповіли в один голос.

— Ото ж слухайте, — продовжив він. — Віднині ви — новобранці Сербського гусарського полку генерала Депрерадовича. Протягом року житимете тут, при роті, в наших куренях. Щодня — муштра, догляд за кіньми, вправи із шаблею, а згодом — і стрільба. Хто витримає, той отримає чин рядового гусара. Платня новобранцю— рубль на місяць, харчі — хліб, крупа, сіль, м’ясо двічі на тиждень. Через рік, коли станете справжніми гусарами, платня буде півтора рубля на місяць. Служба – двадцять п’ять років. Після служби — своя земля: десятина добра, державна.

— Де розписуватись? — озвався Василь, намагаючись тримати серйозний вигляд, хоча очі світилися від радості.

Поручник усміхнувся:

— Потерпи, юначе. Спершу — до комори, де обмундирування. Там квартирмейстер запише вас у реєстр і видасть кожному форму й білизну.

Пізніше Михайло дізнався, що всі хлопці були з багатодітних і незаможних родин.

До комори зайшли всі разом. Одразу стало тісно.
Шандор саме розкладав на столі книгу обліку. Піднявши очі, суворо промовив:

– Так! Зараз усі вийшли! Заходьте по одному, називайте своє прізвище, ім’я, по батькові, скільки вам літ і з якої слободи. Писар запише вас у книгу, ви розписуєтесь, отримуєте обмундирування і виходите.

– Так, пане квартирмейстере, зрозуміли, – відповіли усі разом.

– Тоді виходьте, — кивнув він. — А з тебе, — показав пальцем на найближчого, — я й почну.

Кожному новобранцю, після того як той розписувався, Шандор, прикинувши зріст, діставав із різних скринь білизну, повсякденну і парадну форму — новенькі кунтуші темно-синього сукна з червоними обшлагами, шкіряні пояси, сорочки, полотняні шаровари й чоботи.

Нарешті, коли останній новобранець вийшов із комори, Шандор Терень знову розкрив книгу, і перевірив останні записи:

Тѣртышный Савва Пѣтровъ, 20 лѣтъ, Вѣрхнѣбѣлѣньковскыя слобода

Молибога Василiй Ивановъ, 19 лѣт, Вѣрхнѣбѣлѣньковскыя слобода

Тарасѣнко Игнатiй Михайловъ, 19 лѣтъ, Вѣрхнѣбѣлѣньковскыя слобода

Шевченко Иванъ, 17 лѣтъ, Вѣрхнѣбѣлѣньковскыя слобода

Бобровъ Борiсъ Васильевъ, 18 лѣтъ, Боровскыя слобода

Моргуновъ Пѣтръ Ивановъ, 18 лѣтъ, Боровскыя слобода

Моргуновъ Андрѣй Ивановъ, 18 лѣтъ, Боровскыя слобода

Агафоновъ Трофимъ Павловъ, 19 лѣтъ, Боровскыя слобода

Квартирмейстер із задоволенням буркнув: — І жодного хрестика замість підпису!

Коли новобранці нашвидкуруч переодягнулися просто біля комори, самі себе не впізнали — замість слобожан стояли молоді вояки, ще несміливі, але вже з блиском у погляді.
З комори вийшов Терень, окинув хлопців уважним поглядом, скептично хмикнув.
Аж тут мимо проходив сурмач Семен.

— Гей, погляньте, — засміявся він, — були слобожани — стали гусари-граничари! Тепер першому-ліпшому турку тільки вас побачити — й утече до Дунаю!

Усі розсміялися, навіть серйозний Шандор Терень.

Того ж дня новобранців уперше вивели на плац — рівний майданчик у центрі шанцю.
Поручник коротко наказав:

— Сьогодні розміщуйтесь у своїх куренях, а завтра — перше навчання. Звикайте до сідел, шабель і команд. У гусара не має бути ні страху, ні лінощів.

Біленьківці оселилися в чотирнадцятому курені, а боровчани — у п’ятнадцятому.
Коли над Донцем стемніло, пролунала сурма — сигнал «Вечеря». Від кожного куреня до ротної кухні з порожніми казанами потягнулись чергові.

Того вечора в шанці «Третя Рота» стало на сім душ більше.

«Муштра» почалася

Ранок у шанці Третя Рота видався прохолодний, але ясний. Над річкою ще стояв білий туман, а сонце вже лоскотало дахи куренів. На плацу, посеред шанцю, стояла вся рота. Попереду — поручник Михайло Прерадович, поруч — вахмістр Зорія Борач, за ним сурмач Семен Драгниш зі своєю мідною сурмою.

— Панове гусари, — промовив поручник, — сьогодні до нас прибуло нове поповнення. Знайомтеся — новобранці з Біленьківської та Боровської слобід. Віднині вони — наші товариші, служитимуть поруч із вами.

Рота відповіла коротким, але дружним гуркотом чобіт. Новобранці стояли рівно, а в очах у них блищало — чи то від хвилювання, чи то від гордощів.

Урочисте шикування роти закінчилося і поручник звернувся до новобранців:

— А тепер — до справи, — мовив Прерадович. — Сніданок, а після — муштра. Вахмістр Борач ознайомить вас зі статутом.

Після сніданку семеро новобранців вишикувалися окремим рядом перед вахмістром.

— Слухайте уважно, хлопці, — почав він повільно, з притиском, — муштра — то річ потрібна. Не для знущання, а щоб рука й нога самі знали, що чинити, коли слово команди ще в повітрі. Через повтор і точність постає справжній вояк. Бо гусар не тільки шаблею сильний, а й розумом своїм.

Він підняв угору невелику книжечку.

— Оце, браття, — ваш закон. Статут — то не просто папір, а наука і опора. Хто його знає — того й Бог береже.

Розгорнув книгу і почав читати вголос уривки — про присягу, про шикування, про караули, про те, як відповідати старшому, а коли маєш право слово мовити. Кожен пункт він пояснював коротко, без зайвої пишноти.

— Без наказу — ні кроку, — казав він. — Якщо не почув наказу — сам винен. А непослух — найтяжча провина у гусара.

Дістав із торби ще один примірник статуту.

— Квартирмейстер казав, що всі ви грамотні —це добре. Ось вам. Один читає вголос, решта повторюють. Через тиждень перевірю. Хто не вивчить — піде до стайні, коней чистити. Хоч і не кара для вас – ви ж, певно, з малку до коней звикли, але соромно буде, — усміхнувся вахмістр.

Хлопці взяли книжки, подякували. Стояли рівно, та по очах видно було — побоюються трохи того суворого чоловіка.

А наприкінці вахмістр, піднявши вказівний палець, раптом сказав:

— Понављање је мајка учења!

Потім до них підійшов сурмач Семен — веселий, з лукавинкою в очах. Потер сурму об рукав, щоб блиснула:

— А тепер слухайте уважно. Сурма — то голос роти. Як не розберетесь у сигналах, то бігатимете, як курчата під дощем. Зараз награю потихеньку, щоб не підіймати всю роту.

Пролунав короткий сигнал.

— Це «Підйом». Почули — за п’ять хвилин маєте стояти в строю.

Іще один, рівніший:

— Це «Сніданок, обід і вечеря».

Потім уривчасто:

— Це — «Збір».

— А оце — «Відбій».

Зробив паузу, всміхнувся.

— Ну а тепер ті, що вам ще не доводилось чути.

Семен зіграв «В атаку!» й «Відхід». Кожного разу коротко пояснював, що робити.

— Пам’ятайте, хлопці, — мовив наостанок, — сурмач не для краси грає. Почув сурму — не думай, роби. Бо від тієї хвилини може життя залежати.

Хтось із новобранців стояв у задумі, а хтось намагався губами повторити мотиви.
По обіді вони розійшлися по своїх куренях. Савка і Борис, кожен у своєму, сиділи при каганці, розкривши статут, читали вголос:

— «Гусар зобов’язаний слухатись безвідмовно і чинить честь старшому своєму в усьому»…

Хтось лежав на ліжку, повторюючи подумки, а Іванко сидів біля печі й дивився, як грає вогонь.

Надвечір сурма подала «Вечерю». Хлопці вийшли надвір — над шанцем на пів неба висів Чумацький Шлях.

Так минув перший день муштри — не тяжкий, але пам’ятний. І кожен із них того вечора вперше по-справжньому відчув себе гусаром.

Іспит

Завтра минає тиждень, відведений вахмістром на вивчення статуту.
Весь цей час хлопці-слобожани, за винятком тих хвиль, коли сурма скликала їх на шикування чи до кухні, старанно «гризли науку» у своїх куренях.

Цього ранку Борисові спала на думку гарна ідея, якою він поділився з товаришами після шикування роти.

— Хлопці, — сказав він, — а що, як сьогодні влаштуємо попередній домашній іспит? Разом зберемось, перевіримо, хто що вивчив. Савка й я питатимемо, а ви відповідатимете.

Ідея всім сподобалася, і після обіду вони зібралися у боровчанському курені.
Савка взяв статут і, розгорнувши навмання, гукнув:

— «Про караули»! Хто скаже, коли вартовий має право звернутись до старшого?

Гнат замислився, потім несміливо відповів.

— Еге ж, майже правильно, — похвалив Савка. — Але ще треба додати, що без дозволу вартовий не має права залишати пост навіть на мить.

Далі запитання сипалися одне за одним.
Хто не був певен — піднімав руку, інший пояснював, а потім той повторював своїми словами. Згодом справа пішла жваво — і вже лунали жарти, сміх, короткі суперечки.
Іванко, що спершу мовчав, нарешті підвів очі від книжки й випалив:

— «Гусар без послуху — як кінь без вузди!»

Усі зареготали, навіть серйозний Савка не стримав усмішки.

Після вечері «домашній іспит» продовжився. Так тривало аж до ночі. У курені стояв легкий чад від каганця, хтось перечитував уголос, а хтось почав вже позіхати. Коли сурма подала сигнал «Відбій», хлопці нарешті склали статути. Біленьківці повернулися до свого куреня, де, після короткого обговорення, з полегшенням і гордістю визнали — «домашній іспит» удався.

Хтось заснув одразу, хтось довго ще ворушив губами, повторюючи уривки зі статуту, аж поки за віконцем не озвалися перші півні.

Настав день іспиту.

Ранок видався сухий, трохи вітряний. Сурма подала «Підйом», потім «Шикування». Після сніданку вахмістр наказав новобранцям залишитися — мовляв, час перевірити, що запам’ятали.

Біленьківський курінь того дня нагадував школу: у дальному кутку вахмістр Зорія Борач, на столі в нього — розгорнуті книжечки статутів, на ослоні сидів сам Борач, тримаючи свій потертий примірник.
Хлопці, трохи напружено, сиділи на ослончиках півколом, але старалися не подати виду.

— Ну що, студіянти, — почав вахмістр, повільно перегортаючи сторінки. — Час показати, що я вам книжки не дарма давав.

— Сунтесь ближче, — додав, і всі слухняно посунулись.

— Отже, почнемо. — Він глянув на Савку. — Ти скажи: як має ставати рота в похідному строю?

Савка, зібравшись, проказав майже дослівно.

— Добре, — кивнув Борач. — Хоч не слово в слово, але по суті вірно.

Далі відповідав Василь — трохи збивався, та все ж тримався. Потім Борис, упевнено, наче сам уже вахмістр.
Іванко спочатку заплутався в одному пункті, почервонів, але тут же поправив себе, згадавши пояснення Савки з «домашнього іспиту».

Борач уважно слухав кожного. Час від часу бурмотів собі під ніс:

— Непогано… гадав, буде гірше…

Після двох годин опитування він зачинив статут і, на диво, усміхнувся:

— Ну що ж, хлопці, мушу признати — не дарма хліб їсте. Знання хоч не глибокі, але тверді. Як для першого тижня — гарно.

Він трохи помовчав і додав уже м’якше:

— Видно, вчили гуртом, а не абияк. Ото й добре. Гусари воюють разом, а не поодинці.

Новобранці полегшено зітхнули. Семен, який перед тим заглянув до «класу» і стояв біля дверей із сурмою, підморгнув Іванкові, мовляв, «встояли!».

— Сурмач, подай «Обід», — наказав вахмістр. — Сьогодні заслужили.

Семен вийшов, і за хвилину із зовні долетів чистий мідний звук.

Вечір того дня був особливий: уперше за тиждень у двох куренях лунали не цитати зі статуту, а жарти й пісні.

А на ранок шанець стояв, наче казковий — білі вали, заметені стайні, а з димарів над куренями поволі здіймався синюватий дим. Новобранці, закутавшись у кожухи, розгрібали сніг, конюхи годували коней, а жінки носили воду з річки, яка вже встигла взятися тонкою кригою.

Вечір спогадів

Наближалося Різдво. У шанці стояли короткі, ясні дні — сніг поскрипував під чобітьми, мороз щипав за щоки, а з димарів куренів у гору тяглися синюваті дими.
Поручник Михайло Прерадович, задоволений навчанням новобранців, наказав дати їм коротку відпустку — три дні, щоб провідати рідних.

Увечері хлопці зібралися в біленьківському курені. Вогонь у печі лагідно потріскував, кидаючи червоні відблиски на обличчя. Вони вже по-справжньому здружилися — біленьківці й боровчани. Хоч давно не бачили батьків, братів і сестер, але тепер і три дні розлуки між собою здавалися надто довгими.

— Ех, хлопці, — зітхнув Борис, — і рідних провідати хочеться, і розлучатися не хочеться!

— Та всього три дні – тож не довго! — озвався Савка.

— І то правда, — підтвердив Іванко.

Слово за слово — і пішли згадки.
Хтось пригадав перший день навчання з кіньми — своїх коней у них ще не було, поручник обіцяв їм видати лише навесні. Новобранці, як нащадки запорозьких і донських козаків, з дитинства знали, як тримати повід, як стрибнути на коня без стремен, як вгамувати норовистого коня. Але чужі коні, які належали братам Драгничам — Павлу і Михайлу, не відразу підкорилися новим вершникам. Пригадали як Драгничи їх навчали тримати лавовий стрій, коли кінь має слухатись не лише вершника, а й рухатись у ногу з усім рядом.

— Павло тоді гукнув: «У лаві — не геройствуй, тримай рівно, бо зб’єш товариша!» — пригадав Гнат, і всі засміялися.

— А Семен тоді ще й сурму під час їзди заграв, — додав Іванко. — Ото було!

Потім згадали шабельні вправи з вахмістром Зорієм Борачем.
Той учив їх не лише рубати, а й думати головою.

— Пам’ятай, — казав він, — шабля без думки — як кінь без вузди.

Він показував прийоми:
«Захист правий» — короткий відбій удару з правого боку;
«Захист лівий» — відворот леза й швидка відповідь знизу;
«Рубання з плеча» — для атаки в лаві;
«Коловий удар» — коли треба збити супротивника з рівноваги.

Від тих занять у хлопців довго боліли руки, але ніхто не нарікав. Навпаки — кожен пишався, коли вахмістр кивав схвально:

— Уже трохи схоже на гусара.

Сиділи довго того вечора, сміялися, згадували, хто як «куштував» сідло, хто злякався свого першого коня, а хто гордо тримався, поки той не кинувся сторчма.

Різдво

Вранці Савка, який уже встиг добре заприятелювати з Семеном, мовив до нього:

— Слухай, брате, а може, підеш зі мною на свята в Біленьківську? Мати моя добру вечерю справить, спече пироги. Не можна ж святкувати самому, правда?

Семен посміхнувся:

— Як поручник відпустить — то чом би й ні.

Того ж ранку Семен попросив дозволу у поручника.

— Іди, — відповів Прерадович. — Три дні — не вічність. Але скажи, на кого сурму покинеш?

— Ви ж знаєте, пане поручнику, мій брат Михайло не гірше за мене грає. Тож сурму йому залишу. А можна я запасну сурму з собою візьму?

— А навіщо тобі ще й запасна? — примружився поручник.

— А як люди вийдуть із церкви, — усміхнувся Семен, — так я й заграю: «Христос народився!»

Поручник злегка кивнув, та в голосі його вчувалася усмішка:

— А я й не знав, що на нашій ротній сурмі можна зіграти складніше ніж «Відбій»?

— А якже, пане поручнику, «Парадний марш»? Він набагато складніше ніж «Відбій».

— Ну, дивись, щоб не зганьбив третю роту! І щоб після свят сурма не шукала тебе довше, ніж треба.

— Слухаюсь, пане поручнику, — Семен ледь помітно усміхнувся.

Того ж дня боровчани на санях, які їм надав поручник Прерадович, через замерзлу переправу переїхали Донець. Далі жвавий кінь домчав їх Кальміуським шляхом до розвилки. Там вони повернули праворуч і невдовзі були у своїй слободі.

А Семен, разом із біленьківцями через міст, дістались своєї слободи. Навкруги – снігу по коліна. Але слобода зустріла гостей розчищеною дорогою, смачними запахами і димом із коминів. Хати, мов білі голуби, стояли вкриті інеєм.
Увечері, Савчина мати розклала на столі 12 пісних страв: кутя, узвар, різдвяні зірочки, мед, січеники з гороху, мариновані гриби, періг з в’яленими сливами та грушками, пиріжки з квасолею, смажена риба, гречана каша, квашені огірки і капуста, тушкована капуста з грибами — усе, як годиться. І як тільки засвітилася перша зоря, всі встали до столу і господар промовив урочисто:

— Боже наш, Отче, в цю урочисту годину прославляємо Тебе і дякуємо за ніч, у яку Ти послав нам Сина Ісуса Христа, Господа нашого і Спасителя.
Просимо Тебе, Боже, обдаруй нашу родину даром любові, злагоди й миру. Благослови нас і ці дари, які з Твоєї доброти споживатимемо через Христа, Господа нашого. Амінь.

Батько перехрестив страви — й усі, перехрестившися, сіли до вечері. На обличчях сяяла радість і передчуття великого свята.

Семен сидів із Савкою, його батьками та двома старшими братами, відчуваючи дивне тепло — так, ніби він не в гостях, а вдома.

Після вечері Савчині батьки залишилися приймати колядників, а Семен із хлопцями вдягли кожухи, взяли восьмипроменеві зірки, торбу — й рушили колядувати.

Село ожило піснями й сміхом: у кожній хаті світилася свічка, видно було, як на порозі своїх хат, господарі радо зустрічають колядників. Коли дійшли до хати старости, Савка шепнув:

— Тут колядуємо найголосніше — бо староста щедрий!

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася молода дівчина у ошатному приталеному білому кожушку прикрашеному вишивкою і теплій хустці — Маруся, старостина дочка. У світлі каганця її очі світилися, мов дві зірки.

— Колядуєте, хлопці? — усміхнулася вона.

— Колядуємо, панночко, — відповів Семен, і сурма в його руках блиснула.

Він приклав її до вуст — і заграв тиху, лагідну просту мелодію, зовсім не схожу на місцеву колядку. Тиша враз огорнула подвір’я, навіть сніг перестав рипіти.

— Це ж не наша пісня, — тихо мовила Маруся.

— Ні, — відповів Семен, — це з моєї рідної землі. Але тепер вона й ваша.

Маруся почервоніла й відвела погляд, та усмішка залишилася на її устах.

Староста вийшов на ґанок, задоволено розгладив вуса, дав кожному коляднику вергунів, пряників з медом, горіхів та яблук, а ще кожному по великому пирогу.

— Гарно колядуєте, хлопці, — мовив він. — А цей сурмач — із талантом.

— З Волощини він, — додав Савка. — Тепер наш, біленківський гусар.

— То бережіть його, — засміявся староста. — Бо дівчата йому спокою не дадуть.

Семен знову зустрівся поглядом із Марусею. І хоч ніч була морозна, йому стало гаряче, як улітку. Коли колядники рушили далі селом, Семен обернувся — і побачив, що Маруся все ще стоїть на порозі й дивиться йому вслід.

Пройшовши селом, колядники додому повернулися з повною торбою.

Ближче до опівночі в церкві було вже повно народу. Були там і гусари зі шанцю. Поручник Прерадович дозволив їм прийти на службу:

— Різдво ж — свято велике, хто ж його пропустить!

Семен тримаючи під пахвою блискучу сурму, натерту до блиску, стояв біля правої стіни церкви. У храмі пахло ладаном і свічками. Семен поглядом шукав Марусю, і раптом, ліворуч, серед натовпу, він її побачив. Вона стояла поряд із матір’ю, в ошатній хустці. Коли їхні погляди зустрілися, Маруся ледь усміхнулася — тихо, несміливо, але так, що серце в Семена затремтіло.

Після служби люди вийшли на церковне подвір’я. Над селом піднімався дим від хат, діти кидалися снігом, усі вітали одне одного:

— Христос народився!

— Славімо Його!

І саме тоді Семен підняв сурму. Зітхнув, приклав до вуст — і залунав над селом чистий, сріблястий звук. З перших звуків усі одразу здогадалися про що ця мелодія — «Христос народився!». Спершу слухали, завмерши, потім хтось несміливо підтягнув, далі ще голоси — і вже вся громада співала, як один великий хор.

Сурма Семена лилася над снігом, над хатами, мов дзвін, і, здавалося, навіть хмари слухали її. І хоч мороз щипав за щоки, кожен відчував у грудях тепло — таке, ніби сам Христос ступив між них.

Коли останній звук стих, поручник Прерадович, який стояв осторонь із кількома гусарами, здивовано, але схвально кивнув, кажучі:

— Ти ба, що цей сурмач вміє?

А гусари, підійшовши до Семена, плескали його по плечу:

— Молодець, Семене! Не підвів третю роту!

— Добре заграв, брате, аж душа радіє!

Семен лише усміхнувся, опустив сурму й глянув на церкву. На порозі стояла Маруся — і дивилася на нього. Він не чув її голосу серед співу, але знав: вона теж співала.

Свята минули швидко, мов одна ніч. На третій день Семен разом із Савкою збиралися повертатися до шанцю. Мати Савки поклала їм у торби свіжоспеченого хліба, смажену курку, рибу, пиріжки, варені яйця:

— Пригостить у шанці своїх товаришів, нехай поласують домашньою різдвяною їжею!

Коли їхній гурт новобранців проходив повз старостину хату, до тину вийшла Маруся, помахала рукою:

— Христос народився! — гукнула вона.

— Славімо Його! — озвалися всі.

Семен усміхнувся, він був певен: що саме йому Маруся усміхалася і тільки йому махала рукою.

Семен і хлопці-слобожани швидко дісталися до шанцю. Під вечір повернулися й боровчани. На вечірній зорі грав уже Семен. «Відпускники» пройшлися по куренях, роздаючи гостинці, що привезли з рідних домівок.

Коли прийшов час, Семен вийшов на середину шанцю, зіграв «Відбій». Перед дверима свого куреня змахнув сніг із чобіт і прошепотів сам до себе:

— От і все, Різдво минуло. А в серці — наче й досі колядка лунає…

Та яке там взимку, у гусара дозвілля!

Ще задовго до Різдва, коли тільки починалися морози, гусари разом із фаміліатами збудували кузню, кухню, розібрали тимчасові загороди для коней, корів і кіз, а на їхньому місці збудували теплі стайні. Не забули й про курей — їхній курник обклали висушеним очеретом, аби не тягло вітром.
З настанням справжньої зими роботи в шанці не поменшало — навпаки, додалося. Треба було лагодити сідла, кінську збрую, перевіряти вози, чистити зброю, розчищати сніг навколо валів. Щодня кілька гусарів чергували біля стайні — годували, поїли та чистили коней, бо ті взимку швидко слабшали без належного догляду.

У вільні години чоловіки прорубували ополонки на Донці й рибалили. Інші лагодили у куренях амуніцію, точили шаблі, в’язали ремені. А вечорами, коли над шанцем зависав сизий дим і мороз стискав повітря, грали в карти, розповідали бувальщини, співали пісень.

Одного разу, коли гусари везли з лісу спиляні стовбури дерев, за саньми ув’язалася пара вовків. Коні захропіли, рвонули вперед. На щастя, коли виїхали на річковий лід, вовки не наважилися напасти й повернули назад. Після цього, гусари вже брали до лісу не лише сокири, а й рушниці.

У січні, на Водохрещу, мороз стояв лютий, але сонце світило ясно, і над кригою курів легкий туман.

Із самого ранку до річки Верхня Біленька по обидва береги тягнулися люди. Біля свого, лівого, берега козаки прорубали ополонку у формі хреста, а трохи нижче за течією, на правому березі, гусари зробили таку ж саму. Пар здіймався над ополонками, і здавалося, що вода дихає теплом, попри лютий мороз…

Поручник Прерадович стояв осторонь, пильнуючи порядок.

Отець Яків посередині між двома ополонками почав молебень. Він по черзі занурював хрест в обидві ополонки.
Після освячення, жінки й діти набирали хрещенської води в глечики, умивали обличчя, руки, а потім розходилися по домівках. Коли на березі залишилися тільки чоловіки, настала їхня черга «омитися від гріхів».
Вони голяка, по черзі, хрестячись ступали у крижану воду. Потім спішно тричі занурювались, і кожного разу тричі хрестились. Вискочивши на берег, поспішно вдягалися, сміялися, плескали один одного по плечах. Квартирмейстер не забував кожного «омитого від гріхів» пригостити чаркою — «щоб не змерзнути після купелі».

Семен пірнув останнім. Вода обпекла його холодом, але, коли він вискочив на лід, почув голос Савки:

— Отак і гріхи твої сплили з водою!

Усі вибухнули сміхом, і мороз здався вже не таким страшним. Далі празник Хрещення продовжився святковим обідом.

З початком лютого січневі морози здавалися дитячою забавкою. Скажені холод і голод гнали диких звірів усе ближче до шанцю. Вовки стали зухвалими — підходили до самого брустверу. Саме в один з таких днів, Семен увечері, у своєму курені, грав із товаришами у карти. Раптом із зовні почулося тривожне іржання коней. Двері через мить відчинилися — забіг вахмістр:

— Семене! Вовки! Грай «Тривогу»!

Пролунав різкий звук сурми — і з куренів висипали гусари з рушницями та смолоскипами. Біля стайні, у темряві, замерехтіли злі очі. За кілька хвилин пролунали постріли. Двох вовків убили — одного капрал Дранич, другого вахмістр Борач.

— Молодець, Максиме, — сказав Борач. — От бачиш, яке в тебе влучне око! Будеш тепер мене заступати — навесні новобранців стрільбі вчитимеш.

Гусари засміялися, і тривога розвіялася, немов нічний туман.

А на Стрітення скажені морози раптом припинилися. Вранці гусари зібралися біля курника. Із жартами випустили півня на сніг — дивилися, чи нап’ється він води. Півень кілька разів клюнув сніг, потім підійшов до калюжі, зробив ковток і гучно заспівав.

— Еге ж! — вигукнув Савка. — Буде весна рання!

— І тепло прийде швидко, — додав Семен, усміхаючись. — Бо півень не дурний: знає, коли співати!

Насправді зима неохоче здавалася. Вночі ще тримав мороз, а вдень пригрівало сонце. Сніг лежав кучугурами, потроху починав осідати, а з дахів іноді крапала вода. Люди поскидали рукавиці.

У неділю, 27 лютого, Михайло Прерадович відпустив молодих гусарів і сімку новобранців до сусідньої слободи:

— Ідіть, хлопці, погуляйте! Весну зустріньте як належить.

Семен із Савкою приєдналися до гри. Сміх, вигуки, снігові кулі — усе летіло в повітрі, поки сонце не сховалося за хмари. Тут справа дійшла до спалювання солом’яного опудала Зими. І ніби випадково, Семен і Маруся, взявшись за руки, разом з іншими хлопцями й дівчатами стали у хоровод. Так вони й ходили парою до самого вечора — серед сміху і співів веснянок. А коли сонце сіло, Семен глянув на Марусю — йому здалося, що весна вже настала. Не в природі — в його серці.

Коли сутінки лягли на село, Семен озирнувся на дівчину й тихо мовив:

— Ми бачимося тільки на свята… Коли ж наступне?

— Завтра починається Великий піст, — відповіла Маруся, — отже, на Пасху, десятого квітня.

— Як же мені витримати таку довгу розлуку?

— Ти й справді будеш скучати за мною? — усміхнулася вона.

— Так, люба!

— І я за тобою, Семене.

— Знай, Марусе, — сказав він тихо, — кожного разу, коли почуєш з півдня вечірню сурму — це я тобі бажаю лагідної ночі.

Свята промайнули, і життя в шанці знову увійшло у звичну колію…

Великдень Семена Драгнича

На лід весняний
впала тінь від вежі —
стоїть між двох світів.
Воскресіння й смерть —
одна ріка під кригою.

Georges Peté

Березень. Увечері поручник Михайло Депрерадович у «штабному курені» зібрав нараду.

— Панове гусари, за календарем уже весна, але крига на річках і озерах поки що не скресла. Отож, вахмістре, — звернувся поручник до Мартина Милаковича, — продовжуйте заготовляти й вивозити з лісу колоди.

Далі поручник ознайомив присутніх зі своїми першочерговими планами: збудувати в межах шанцю спостережну вежу й зруб, вирити колодязь.

— У зрубі буде два приміщення: одне — під штаб, інше — моя особиста квартира. Потім будуватимемо казарму. Я звернуся до генерал-майора Депрерадовича з проханням, аби Слов’яносербська комісія командирувала до нас землеміра для нарізки ділянок під садиби для сімейних людей нашої роти. Після цього почнемо будувати там хати. Коротше кажучи — заводитимемо господарства, за зразком наших граничарських.

— Пане поручнику, — озвався квартирмейстер Терень, — у нашій роті двадцять п’ять сімей.

— Шандоре, підготуй мені список.

Далі поручник розгорнув на столі креслення.

— Капрале, чи доводилося тобі коли-небудь будувати вежі для спостереження?

— Ні, пане поручнику, жодного разу! — відповів Максим Дранич.

— А доведеться, — розсміявся поручник. — Дивись, ось креслення. І першим спостерігачем будеш ти. Зрозумів, капрале?

— Авжеж, пане поручнику, усе зрозумів!

Нарешті настали сонячні дні, і на Донці почався льодохід. Вода в річках швидко піднімалася, і за три дні вже плескалася під кручами. У лісі ж її було стільки, що до Боровської слободи можна було дістатися човном.

Під весняними променями сонця в шанці закипіла робота: одні теслі обробляли колоди для зрубу, інші зводили посеред шанцю високу спостережну вежу. Дні ставали все довші, а вежа — все вища. І от одного разу на ній з’явився перший спостерігач — Максим Дранич.

До свята Пасхи залишався тиждень. І в слободі Біленькій, і в Третій Роті, за давнім звичаєм, усі почали готуватися до свята.

У Чистий четвер вода в річці Біленькій спала настільки, що з-під води з’явився дубовий міст, який слободяни й гусари перекинули минулого року. Міст витримав повеневе випробування, і тепер рух через нього повністю відновився.

У суботу ввечері на всеношну потягнулися із шанцю мешканці Третьої Роти. Разом із ними до слободи вирушив і Семен — у піднесеному, але водночас тривожному настрої. Сім седмиць не бачив він Марусю.

«Як вона там, чи не забула, бува, мене?» — думав він.

Нарешті почалася служба. Семен очима шукав Марусю — і не знаходив! У церкві було багато людей, і все ж…
Коли віряни вперше вийшли з храму, Семен обійшов натовп, але так і не побачив її.

«Може, через те, що сьогодні так багато людей, вона прийде тільки під кінець служби святити паски?» — гадав Семен.

Не побачив він Марусю і вдруге — після закінчення служби.

«Щось трапилося з нею… Не може бути, щоб вона не прийшла до церкви на Великдень!»

Семен пішов до її хати. На диво, собака не загавкав: поклавши кудлату голову на лапи, він сумно виглядав зі своєї буди. Семен постукав у двері. На порозі з’явився старший брат Марусі й мовчки запросив Семена до хати.

За столом сиділи засмучені мати й брати Марусі.

— А де Маруся? — впалим голосом спитав Семен.

— Хто там прийшов? — кволо озвався хтось із сусідньої кімнати.

На мить з-за дверей виглянула Маруся й, обернувшись, сказала:

— То Семен прийшов, тату.

— То поклич його до мене.

— Драстуйте, пане Петре, — звернувся Семен до старости, той лежав у ліжку.

— Та яке там здоров’я, застудився я, Семене. Бачиш, погані в мене справи. Чекаю отця Якова: як звільниться, прийде мене соборувати. Чую — не довго мені залишилося.

Наостанок хочу в тебе, Семене, спитати: чи любиш ти мою доньку Марусю?

— Так, — не задумуючись, відповів Семен.

— А ти, Маруся, чи любиш ти Семена?

— Так, — відповіла Маруся.

— Тоді ось вам, діти мої, моє батьківське благословення, — сказав і перехрестив обох староста Біленьківської слободи Петро Тараненко.

Староста помер наступного дня після соборування. На цвинтарі, коли труну на рушниках опускали в могилу, зверху пролунало жалібне курликання. То журавлиний клин летів на північ.

Так сумно для Марусі й Семена закінчилося радісне свято Пасхи.

Річний звіт поручника Михайла Прерадовича генерал-майору Родіону Депрерадовичу

«Перша, друга, третя… — рахує поручник сходинки сторожової вежі. — Тридцята… тридцять дев’ята, нарешті остання — сорокова!»
З оглядового майданчика Михайлові видно далеко, особливо коли над тобою — повний місяць і безкрає зоряне небо.
Морозець легкий — і дихається легко.
Серед прозорої тиші, вдалині, за змерзлим Донцем, мерехтять вогники Боровської слободи, а внизу, ліворуч від шанцю, через місток, тягнеться санний слід до слободи Біленьківської. Там, над хатами, стелиться білий дим, а з маленьких вікон падає на сніг тепле світло.

«Мабуть, господарі збираються вечеряти», — подумав Прерадович і обернувся назад.

А там, санний слід від шанцю тягнувся на південь, поки не зникав десь у темряві. Поручник знав, далі понад Донцем, були інші шанці Сербського гусарського полку Родіона Депрерадовича. А за ними — шанці полку генерал-майора Івана Шевіча.

Поручник пригадав, як минулого року він і його команда вперше з’явилися в цьому місці, як їм спочатку було важко. Все доводилось робити вперше: копати рови, насипати бруствери, будувати перше житло…
Погляд поручника ковзнув униз, а там — нова казарма, кузня, ротна кухня, стайні, зруб зі штабом і його квартирою. Усе це він планував зробити цього року. Ось чого він не планував — так це частоколу навколо шанцю: не було коштів. А яка ж фортеця без надійних стін?
Чисельні звернення Депрерадовича і Шевіча до Слов’яносербської комісії дали результат: Високий Сенат виділив кошти, а Військова колегія наказала полкам Слобідської України направити команди для допомоги в будівництві в шанцях частоколів.

І от тепер на картах Військової колегії з’явилася нова назва — «Верхньо-Біленьківський шанець третьої роти полку Депрерадовича».

Ще раз озирнувшись навколо й подумавши: «Яка Божа краса навкруги!», поручник почав спускатися з вежі.

Вже за кілька хвилин він сидів за столом у теплій кімнаті своєї нової оселі. У печі мляво жеврів вогонь. Тишу в кімнаті зрідка порушувало потріскування колод, з яких ще влітку склали зруб.

Прерадович перечитав звіт, який сьогодні підготували Борач, Терень і Войкович.

«Так, вони все вірно написали, — подумав, усміхаючись, він. — Та не все можна показувати у звіті. Як, наприклад, описати своє відчуття радості? Через рік муштри дев’ятеро новобранців склали присягу — і тепер у мене в роті є нарешті гусарський резерв!
А перше весілля в роті? Отець Яків восени обвінчав Семена і Марусю… Сумно, звісно, що староста не дожив до цього. Була ще одна сумна подія — перша смерть у третій роті. Помер коваль Іван Зубко. Поховали його недалеко — десь за пів версти від шанцю. Ось і перше кладовище… А хіба справжнє селище може бути без радості й без смутку?»

Поручник поставив під звітом свій підпис.

Завтра він відправить посильним цей звіт у Серебрянську слободу — до штабу генерал-майора Депрерадовича. А заодно поздоровить дядька з Різдвом і прийдешнім 1757 роком.

Поручник мислить, а генерал рядить

Не меч підносить — а думка перша,
Вона — наказ, що йде від серця.
І хто рушає — той уже не свій,
Бо вибір зроблено — і вічність знає.

Georges Peté

17 травня 1757 року імператриця Єлизавета Петрівна оголосила війну Пруссії.

Ротний скарбник тричі на рік із охороною їздив по грошове утримання до штабу полку в Серебрянку. Цього разу він привіз не лише гроші, а й лист від генерал-майора Родіона Депрерадовича.

З листа Михайло дізнався, що Росія приєдналася до Астрії, Франції, Швеції та Саксонії, які вже майже рік воюють із Пруссією. Генерал писав, що за рішенням Військової колегії кожен полк Слов’яносербії має виставити на війну один ескадрон — тобто по дев’ять чоловік з кожної роти.

Поручник відразу вирішив скористатися нагодою. Адже в бойового поручника більше шансів стати генералом, ніж у командира далекого шанцю. Складніше було визначитися з рештою вісьмома кандидатми.

Він розгорнув список особового складу третьої роти. Ненадовго задумався. Найкраще брати нежонатих — таких виявилось тринадцять. Сім із них були торішні новобранці. Отже, потрібно обрати ще одного. Після коротких роздумів Михайло зробив у списку відмітки навпроти десяти прізвищ.

Ім’я, прізвище, чин і посада	Літ, з якого року в Росії, та з якої нації прибув	Одруж., скільки чол. та жін. статі дітей
1. Михайло Прерадович, поручник, командир роти	26, 1752, серб.	Холостий
2. Дмитро Маркович, прапорщик	30, 1752, серб.	Холостий
3. Зорія Борач, вахмістр	33, 1752, серб.	Одруж., син Лука-12р., дочка
4. Мартин Милакович, вахмістр	30, 1754, серб.	Одруж., дітей нема
5. Шандор Терень, ротный квартирмейстер	31, 1750, угор.	Одруж., син Іван 14р., три дочки
6. Іван Войкович, фурієр	32, 1754, серб.	Холостий
7. Афанасій Сімеонов, капрал	33, 1754, молдав.	Одруж, сини Іван 8р., Григорій 7р.
8. Василь Клуєвський, капрал	24, 1754, серб.	Одруж, дітей нема
9. Максим Дранич, капрал	22,1735, серб.	Холостий
10. Григорій Алексеєв, ротн. писар	27, з дворц. служ.	Вдовий
11. Георгій Маріарі, рядовий гусар	24, 1754, волох	Одруж., пасинок Микола 8р.
12. Карпо Синицин, рядовий гусар	29, 1753, угор.	Одруж., пасинки Козьма 8р, Микита 6р, Григорій 3р, Іван 2р.
13. Павло Драгниш, рядовий гусар	35, 1756, волох.	Одруж., син Василій 4р.
14. Михайло Драгниш, рядовий гусар	20, 1754, волох.	Одруж., син Ігнат 3р.
15. Семен Драгниш, рядовий гусар, сурмач	18, 1754, волох.	Одруж., дітей нема
16. Яків Самофалов, рядовий гусар	24, 1754, волох.	Одруж., син Іван 4р., дочка
17. Петро Карповський, рядовий гусар	25, 1754, волох.	Одруж., син Іван 4р., дочка
18. Григорій Яковлев	32, 1754, волох.	Одруж., син Павло 14р., дві дочки
19. Петро Яковлев	32, 1754, волос.	Одруж., дітей нема
20. Ничипор Васильєв	29, 1754, волох.	Одруж., син Петро 14р. дочка
21. Олексій Іванов	31, 1754, грец.	Одруж., сын Григорій, 9р.
22. Яків Черновицин	25, 1754, угор.	Одруж., дітей нема
23. Семен Максимов	27, 1755, угор.	Одруж., дітей нема
24. Григорій Іванов	16, 1756, серб.	Холостий
25. Михайло Портиш	12, 1756, волох.	Холостий
26. Тертишний Савва, рядовий гусар резерву	20, 1733, слов.	Холостий
27. Молибога Василiй, рядовий гусар резерву	19, 1734, слов.	Холостий
28. Тарасенко Ігнатiй, рядовий гусар резерву	19, 1723, слов.	Холостий
29. Шевченко Іван, рядовий гусар резерву	17, 1725, слов.	Холостий
30.Бобров Борис, рядовий гусар резерву	18, 1724, слов.	Холостий
31. Моргунов Петро, рядовий резерву гусар	18, 1724, слов.	Холостий
32. Моргунов Андрій, рядовий гусар резерву	18, 1724, слов.	Холостий

Вранці наступного дня він відправив вістового з пропозиціями до штабу в Серебрянку. Поручник майже не сумнівався, що генерал схвалить його вибір. Тож коли на четвертий день надвечір дозорець із вежі подав сигнал:

— Вершники із заходу!

Михайло не дуже здивувався. Піднявшись на вал, він побачив: до шанцю, разом із вістовим, під’їжджає ще кілька вершників. Двох упізнав одразу — генерал-майора Родіона Депрерадовича та поручника Івана Бранковича. Решта — рядові гусари.

Гості спішилися. Михайло підбіг і чітко відрапортував.

— Поручнику, — сказав генерал, — накажи нагодувати людей, покажи, де можуть відпочити. А нам із Бранковичем теж не завадило б і повечеряти, і поговорити з тобою.

Невдовзі у штабній кімнаті накрили стіл. Після довгої дороги вечеря смакувала особливо.

— Михайле, — почав генерал, — щодо твоєї кандидатури — заперечень не маю. Іван Бранкович заступить тебе на посаді командира роти. А от інші твої кандидати… Всі вони «заступаючі». А за статутом, ті, хто в резерві, мають заступати товаришів у разі іх відсутності у роті. Та й сумніваюся, що твої новобранці за рік стали вправними гусарами. Солдати Фридриха — не іграшкові солдатики.

«Чи не натяк це на улюблену гру спадкоємця престолу Петра III — його прусські полки?» — майнула думка поручника.

— Боюся, — вів далі генерал, — що всі твої «резервісти» залишаться на полі в першому ж бою. Завтра зробимо огляд роти, а тоді прийму остаточне рішення.

Під кінець вечері генерал похвалив кухарів:

— Таких вареників із вишнями я ще не куштував!

— То наші в місцевих навчилися, пане генерале.

— А вино? — усміхнувся Депрерадович. — Теж місцеві навчили?

— Так. Кажуть, шипшина — добра лікарська рослина. От ми восени й назбирали.

— Ну, якщо лікарський засіб… — посміхнувся генерал і долив собі ще чарку.

Ночувати Депрерадович пішов до Михайлової квартири. А Михайло з Бранковичем залишилися у штабі — бесіда тривала до пізньої ночі. Іван розповідав про останні новини в імперії, про полк і про те, що командиром першого ескадрону, мабуть, стане Георгій Прерадович.

Наступного дня на вигоні відбулися показові маневри. Роту поділили на дві частини: одну очолив вахмістр Зорій Борач, іншу — вахмістр Мартин Милакович. За командою генерала гусари лавами виконували різні вправи, а потім атакували опудала — мішки, набиті соломою. Згодом перейшли до стрільби: з двадцяти сажнів били по дерев’яних щитах із колами, стріляли стоячи і з коня, на рисі й на повороті.

Пістолі гриміли гучно, полум’я спалахувало з клубом сірого диму, над вигоном стояв важкий запах пороху, людського поту й коней.

Видно було — генерал залишився задоволений.

Вранці Депрерадович дав Михайлові новий список — тих, хто мав вирушити на Пруську війну:

1. Михайло Прерадович

2. Дмитро Маркович

3. Іван Войкович

4. Василь Клуєвський

5. Максим Дранич

6. Григорій Алексеєв

7. Яків Черновицин

8. Семен Максимов

9. Петро Яковлев

На ранковому шикуванні генерал похвалив роту за вчорашні маневри, представив нового командира — поручника Івана Бранковича — і зачитав список обраних гусарів. Після обіду він разом з охороною вирушив до сусіднього шанцю.

Ще тиждень Михайло передавав справи Івану.

Покидаючи шанець, поручник в останній раз озирнувся на Верхньо-біленьківський шанець третьої роти.

Він не знав, чи коли-небудь повернеться сюди генералом?

Післямова. Бувальщина від діда Семена Драниша

Весняне сонце лагідно гріло призьбу. Дід Семен сидів нерухомо, мружився від білого цвіту — вишневий садок стояв, мов у молочному серпанку. Пелюстки повільно кружляли в теплому повітрі.

На подвір’ї верещали онуки: ганялися за кудлатим цуценям, яке ніяк не вирішувало, кого хапати першим.

Тут із хати вийшла Марія — не та струнка Маруся, яка була колись, але все така ж тепла і усміхнена. В руках — миска з ще теплими крашанками.

— Ось вам, бешкетники, — каже онукам, — тільки не побийте все одразу.

Онуки, мов хитрі горобці, враз оточили її:

— Ба-бцю, ну давай битися крашанками! Будь ласкааа!
— Ой, не морочте мені голови, — сміялася Марія, ховаючи яйце в долонях. — Яйце не розіб’єте, а пальця мені відіб’єте! Йдіть краще до діда — він вам казочку розкаже.

Діти зграйкою покотилися до призьби.

— Дідусю! Розкажи казку!

Семен глянув на них довгим, теплим, трохи втомленим поглядом:

— Казку? Ні… Казки — то про те, чого не було. А я вам краще бувальщину розкажу. Бо пройде час — і вже ніхто не скаже, як воно тут колись було. Сідайте ближче.

Весняний вітер тихо зрушив вишні, й пелюстки сипонули до ніг онуків, мов тихий сніг. Діти підтяглися ближче.

— Ну, скажіть-но, дітки, яке у вас прізвище?

— Ми — Драниші! — вигукнули в один голос.

Семен хитнув головою — не докірливо, а з ніжною усмішкою:

— Атож, Драниші… Тільки знайте: ото вашого батька так піп «охрестив», коли до церковної книги записував. А наше справжнє волоське прізвище — Драгниши. Та піп тоді «г» пропустив — от і стали ми Дранишами по паперах. А по крові — Драгниши.

Онуки перезирнулися, ніби зрозуміли щось велике й тонке.

— А ви знали, — провадив Семен, — що одні ваші діди-прадіди спершу були сербськими граничарами на цісарській службі, а потім — гусарами царськими? А інші були справжніми слобідськими козаками Війська Запорозького. У вас дві крові, але одне серце.

— А хто такі граничари? — питає найменший.

— Майже те саме, що козаки, тільки з Австрії, — м’яко каже Семен. — Люди вольні, лицарського роду. Такі, як і ми.

Діти посерйознішали, мовби відчули вагу давно прожитих життів, що стояли за їхніми прізвищами.

— Слухайте далі, дітки… Коли я був молодий — сімнадцять літ мені було, отакий, як ота тополя над шляхом, — прийшов я сюди з гусарами. Сурмачем був. А командир у нас — Михайло Прерадович. Гарячий чоловік, справедливий. На сім років старший за мене — а як батько.

— А який він був? — питає старша внучка.

— Брови чорні, думки швидкі, серце тривожне… А доля — як вітер у степу: хто знає, куди занесе.

Дід на мить замовк — видно, щось болюче зрушилося всередині.

— Ми за два роки шанець поставили. Тут, на правому березі Біленької. Про себе ми його називали Третьою Ротою. А на лівому березі стояла козацька слобода Верхня Біленька — там ваша бабуся народилася.

— Діду, — питають онуки, — а як сталося, що тепер ми одне село?

Семен посміхнувся, примружився:

— А як ми з вашою бабою Марусею разом стали, га? Так і Третя Рота з Верхньою Біленькою: один берег — козаки, інший — гусари. А потім два береги поєдналися в одне село. Зрослися, як два корені поруч — і вже не можуть жити окремо. Так постало село Верхнє Біленьке, а згодом — просто Верхнє.

— І що далі?

— А далі… світ трусився. Почалася Прусська війна. Військові переселенці перестали приходити з-за Дунаю, роти наші порідшали. Тоді царський указ дозволив набирати гусарів і з інших земель — аби православні та роботящі. Так сербські гусари стали впереміш із людьми Слобідської України, Польщі та російськими людьми. Ужилися… разом збудували нашу церкву.

Семен усміхнувся тихо, тепло.

— Як ми її зводили… Камінь тягнеш, руки печуть, а в грудях світиться. Назвали на честь Іоанна Предтечі. Стоїть і досі. То те, що лишається, коли все інше минає.

— А далі? — знову питають онуки.

— А далі цариця об’єднала два сербські полки в один — став він Бахмутським гусарським. І тоді ж наказала: ні Слов’яно-Сербії, ні Запорозької Січі більше не буде. Ох, важкі то були часи… Січ зруйнували, Кальміуська паланка згасла. Верхня Біленька стала казенною слободою — вже не сама собі пані.

Семен зітхнув — і в тому зітханні було щось таке, що онуки притихли.

— То був рік болючий… Наче корінь з землі вирвали. А далі війна з Турком… Дим, багнюка, кров і сльози. Але як скінчилася — наш степ уперше став тихим: татари перестали з набігами ходити, і люди з полегшенням видихнули.

— Дідусю, — питають, — а що ж із твоїм командиром сталося?

— Не знаю, дітки… Людина інколи йде — і світ її забирає, як річка весняна. Та й годі.

— А чому наше місце Волохами зовуть?

— Бо перші хати тут поставили люди з Волощини — от і звуть нас так люди з Лисичого та Боровчани. А ми самі по старій пам’яті — Третя Рота. Бо тут наші корені, тут наш дух.

Семен замовк. Вишневі пелюстки сипалися йому на плечі, онуки сиділи тихі-тихі — ніби боялися порушити нитку часу, що тяглася від діда до них, від давнини до сьогодні. І тільки було чути як гули бджоли — ніби підспівували тій глибокій, вічній бувальщині, що не зникає, поки її хтось слухає.

Post scriptum

Ніщо не пропадає безслідно і не виникає з нічого… У далекому минулому лишилися Запорозька Січ Низова з її Кальміуською паланкою, Бахмутський гусарський полк генерала Депрерадовича та шанець третьої роти поручника-серба Михайла Прерадовича. Та нікуди не поділися річки Донець і Біленька. Як і сто років тому, між високими крейдяними горами тяглися до річок глибокі байраки.

Мешканці Верхнього вперто називали своє село Третьою Ротою, а їхні сусіди — лисичани й боровчани — Волохами. Третє покоління сербів, волохів, болгар, угорців і поляків майже забуло свою рідну мову. Але не зникли і не зникнуть у Третій Роті Войковичі, Драниші, Мустафи, Панаїти, Юзефовичі, Лунгори, Баранеї, Сербіни, Юдини, Волошини…

Перші поселенці Третьої Роти нізащо б її не впізнали: де поділися частокіл, рови й бруствери шанцю? Але ніщо не зникає безслідно: усе пішло в діло. Хати-мазанки на вулицях Красній і Донецькій стали наочним доказом незнищенності матерії.

А ще – змінилися люди: нащадків вільних козаків і граничар, за наказом імператриці — колишньої подруги у листуванні з Вольтером і Дідро, — перетворили майже на рабів.

Козацька слобода Біленька разом із Третьою Ротою стала казенним селом Верхнім. В кінці XVIII століття в Лисичій балці почали розробляти вугілля. Під рудник і шахтарське поселення у верхнян відрізали 1390 десятин землі, а самих їх стали залучати до роботи на шахті. Шахта, як на той час, була глибока – майже п’ятдесят саженів. Отож нащадки козаків і гусар у шахту лізти не квапилися, і їх спершу використовували як допоміжну силу для транспортування вугілля…

Зміст роману «Третя Рота №2»

Звернення до читачів
Передмова

Книга 1. XVIII ст.
Книга 2. XIX ст.
Книга 3. XX ст.
Книга 4. XXI ст.

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото

Третя Рота №2. Книга 1. XVIІІ ст.

Зміст роману «Третя Рота №2»

Залишити відповідь Скасувати коментар