Олександр Сергійович Лебеденко третього вересня 2001 року став співробітником відділу боротьби з графоманами журналу «Зорі Донбасу».
Взагалі-то відділ, у якому працював Сашко, офіційно називався «Редакційний відділ». Йому, випускникові філологічного факультету Харківського університету, було лише двадцять два, але за дивною редакційною традицією до всіх — від прибиральниці до головного редактора — зверталися на «ви» і на ім’я та по батькові.

Приймаючи його на роботу, головний редактор Валерій Петрович Шигимага сказав:

— Олександре Сергійовичу, робота у вас буде марудна, але відповідальна. Ми — головні клієнти сусіднього поштового відділення. Я фізично не встигаю читати всі рукописи, зате маю досвід: швидко визначаю, хто переді мною — письменник чи графоман.

Він струсив попіл у попільничку, затягнувся і додав:

— Перший симптом графоманії — це «шедевр», старанно виписаний від руки каліграфічним почерком. Наприкінці дня я передаватиму вам свої «висівки». А ви вже вирішуватимете остаточно — і, якщо треба, відповідатимете.

Коли Сашко вже стояв у дверях, він почув:

— І не здумайте впадати у відчай. Я теж колись починав із цього.

На столі його чекали лампа, стара друкарська машинка і стос чистих аркушів. У шухляді — конверти. У сусідній кімнаті — довідники, словники і томи Великої радянської енциклопедії.
Під склом лежав зразок відповіді. Стандартної, ввічливої, остаточної.

П’ять днів Сашко справді «працював» на поштове відділення. І треба віддати належне Валерію Петровичу: крізь його сито поки що не прослизнуло нічого, що змусило б затриматися бодай на хвилину довше. Нічого справжнього.

У неділю — дев’ятого вересня — Сашко лежав на розкладушці й під тиху музику Вівальді читав оповідання зі збірки «Сучасна індійська проза».
Книжку він купив учора на базарі — за смішну ціну. Швидше за все, продавець не надто шанував індійські фільми, а свою зневагу, не довго думаючи, поширив і на книжки.

«Цікавий сюжет», — подумав Сашко, дочитавши.

У його голові майже одразу почала складатися рецензія:

«Оповідання «Щаслива ручка» (The Lucky Pen) належить перу відомого індійського письменника Р. К. Нараяна і входить до циклу про вигадане містечко Мальгуді — «Мальгудійські дні».

У центрі твору — юнак на ім’я Секар, який готується скласти важливий іспит. Його тривога поступово переростає у майже забобонну віру: успіх залежить не лише від знань, а й від речі, що їх уособлює.

Він купує дорогу на вигляд ручку «Parker» — із рук вуличного торговця, витративши на неї всі свої мізерні заощадження. Відтепер це для нього не просто інструмент письма, а символ — майже талісман.

Проте дуже швидко виявляється, що ручка — підробка. Вона тече, бруднить пальці і, зрештою, зраджує його саме тоді, коли він найбільше на неї покладається.

Оповідання розгортається як внутрішня поразка, що маскується під дрібну побутову прикрість.

Спочатку — піднесення: Секар відчуває себе причетним до світу впевнених і успішних людей.

Потім — сором: ілюзія розсипається, оголюючи його наївність.

І нарешті — мовчазний урок: жоден зовнішній атрибут не здатен підмінити внутрішню опору.

Нараян із властивою йому м’якою іронією показує, як легко людина погоджується на імітацію — якщо та обіцяє швидкий шлях до впевненості.

Це тонкий психологічний етюд, у якому незначна деталь — фальшивий «Паркер» — стає точкою зламу, що виявляє справжню вартість людських сподівань».

«…людських сподівань…» — подумки повторив Сашко. — «А не оце затерте: “маленької людини”».

Він перевів погляд на магнітофон. На шильдику було написано: «Soniac».
Цей «Soniac» він купив два роки тому — так само з рук, так само витративши майже всю стипендію.

«Де були мої очі? — подумав він. — Хіба помітиш різницю в одну літеру, коли радієш дешевизні?»

Похмурий ранок

«Зорі Донбасу» колись був солідним журналом. Сорок сторінок. Виходив раз на місяць. Друкувалися не аби хто, а члени спілки письменників. Різну «дрібноту» пропускали через сито літературних редакторів. Ті люб’язно, можна сказати по-батьківськи, радили вчитися на творах відомих письменників.

Журнал фінансували за принципами планової економіки. Штатний розпис був типовим для сорокасторінкового видання: головний редактор — один, … прибиральниці — дві.

Так би воно йшло і далі, та настали лихі дев’яності: спочатку перебудова, потім прискорення. Десять років економічної самоокупності — і журнал схуд до десяти сторінок. Щоправда, став щотижневим — ті ж сорок сторінок на місяць.

Змінилася і тематика: на перших шпальтах — політичні й економічні новини світу, далі — новини регіону. За злободенними статтями — трохи літературних творів місцевих письменників і поетів. Потім спорт, кросворд, гороскоп, реклама товарів, оголошення «куплю-продам» і наприкінці — некрологи. Саме через розділ «куплю-продам» журнал і купували в кіосках.

Минув тиждень, як Сашка Лебеденка прийняли на роботу до редакційного відділу журналу «Зорі Донбасу». Вчора він допізна читав і таки дочитав збірку «Сучасна індійська проза», а тому зранку нашвидку зробив собі яєшню з цибулею, нашвидку випив чаю. Весь цей час на кухні «трансляція» щось бубоніла і хрипіла на підвіконні.

Спустившись сходами з четвертого поверху, Сашко побіг на зупинку маршрутки. Він не прислухався, але пасажири щось товкли про якихось «близнюків». Слова чіплялися за свідомість, як реп’яхи, але не затримувалися — не було за що.

За п’ять хвилин до початку робочого дня Сашко в позі першокласника сидів у своєму «кабінеті», чекаючи від головного редактора нової порції «графоманії». Рівно о восьмій двері відчинилися. Шигимага зробив крок і раптом, обернувшись, суворо промовив до співробітників, що обліпили чорно-білий телевізор у холі редакції:

— Ну ви, як малі діти! Вдесяте готові дивитися, як поранений у голову Чапаєв намагається переплисти Урал! А ну всі по місцях! Беріть приклад із Лебеденка.

Шигимага підійшов до столу, поклав стос поштових конвертів із «графоманією».

— Я, Валерію Петровичу, з дитинства не можу вдруге ані книжку читати, ані фільм дивитися. Мене завжди дивували мої однокласники, які могли по десять разів дивитися «Чапаєва» або «Ми з Кронштадту».

— Який у біса «Кронштадт»? У Нью-Йорку теракт — два Боїнги врізалися в башти-близнюки. Тисячі загиблих!

Шигимага з подивом подивився на свого підлеглого.

— Так он воно що! Я в маршрутці чув, що всі говорять про якихось «близнюків».

— І ця людина працює у ЗМІ? В тебе вдома є телевізор чи хоча б «трансляція»?

— Телевізора ще не купив, а «трансляція» барахлить.

— О! Так ти в нас, виходить, щаслива людина, — сказав Валерій Петрович і вийшов із кімнати.

Сашко почав розбирати конверти з «графоманією». Усі листи були замовними і з оплатою підтвердження про доставку. Руки механічно перегортали папір, а очі ковзали рядками, не затримуючись. Слова втрачали значення, розсипалися, як пил.

У Сашка з голови не йшла думка про башти-близнюки. Він раптом відчув, що світ існує ніби у двох вимірах: тут — конверти, штемпелі, «графоманія», і там — десь далеко, але водночас страшно близько, де за одну мить усе обривається.

Отак, хтось вранці поїв яєшню із беконом, випив кави, вчасно з’явився на роботу в одному з офісів на сороковому поверсі — і на тобі: зараз уже неживий. Не думав бідолашний і не гадав, заробляв собі гроші на сім’ю, квартиру, нову машину… І, може, так само не прислухався до ранкових новин, як і він, Сашко.

Ця думка зачепила його особливо: не сама смерть, а її буденність. Ніби між яєшнею і роботою могла пролягати така сама коротка відстань, як між життям і нічим.

День пройшов у сумних роздумах. Час ніби сповільнився: стрілки годинника рухалися, але це нічого не змінювало. Під кінець робочого дня Сашко згріб конверти в поліетиленовий пакет із написом «АВВА» і вийшов на вулицю.

Постояв трохи біля зупинки, подивився на маршрутки, що під’їжджали і від’їжджали, і раптом відчув: не може. Не зараз.

Він не захотів сідати в маршрутку.

І пішов додому пішки.

Земляки з Третьої роти

Земляки з Третьої Роти

Сашко, співробітник щотижневика «Зорі Донбасу», сьогодні, як і вчора, 11 вересня 2001 року, ледве не спізнився на роботу.

Учора вранці головний редактор вручив йому купу листів від «графоманів». До вечора Сашко мав надрукувати їм стандартні відповіді з поясненням, чому редакція не може опублікувати їхні твори. Але через події, які трапилися в Нью-Йорку, робота за день так і не зрушила з місця. Довелося взяти «роботу додому».

По дорозі він зайшов до гастроному. Квартира, яку винаймав, знаходилася не дуже далеко від «краю світу». У маленькій кухні, де, окрім газової плити, полиць на стіні для посуду та шафки, нічого не було, Сашко підсмажив картоплю, відкрив банку «бичків у томаті» й приготував філіжанку міцної кави. Усе це відніс до кімнати, яка слугувала йому одночасно за вітальню, їдальню і спальню.
Після вечері прибрав посуд зі столу, висипав із пакета листи. Сів на старий, трохи хиткий табурет. Конверти були вже розкриті й прочитані головним редактором — отже, Шигимага всіх їх відніс до категорії «графомани».

Спочатку Сашко розділив листи на дві купи:
— у першу поклав «замовні» та ті, де треба підтвердити отримання;
— у другу — всі інші.
У першій було вісім листів. У другій — лише один.
Він швидко переконався, що щодо восьми листів редактор мав рацію. Але дев’ятий…

Самотній конверт виглядав майже сиротою. Нічого особливого: стандартний поштовий, з першокласницею на картинці, марка за тридцять копійок — жовтий тризуб на тлі голубого неба. Але саме він одразу впав Сашкові в око.
Зворотна адреса:

«Кому: Луганська обл., село Третя Рота, Земляку О. С.»

— Так… співпадіння? Не думаю, — пробурмотів він.

Сашко виріс у Лисичанську й добре знав: ніякого села Третя Рота в області ніколи не було. Було Верхнє — містечко, яке згодом увійшло до складу Лисичанська. Місцеві й досі називали його Третьою Ротою, а не місцеві — Волохами. Прізвище «Земляк» теж виглядало вигаданим.

Він розгорнув два учнівські аркуші. Почерк був рівний, упевнений, майже каліграфічний. Назва — французькою: «Le Pérdimonocle du Général Rjevsky».
Минулої неділі по місцевому телеканалу показували рязановську «Гусарську баладу». Цілком очікувано, що тепер кожний третій рукопис буде про гусарів.

«Так, звичайна графоманська маячня: і те не так, і це не так, і граматичних помилок багато, і суржик муляє око!»

Сашко дістав чистий аркуш.

«Оповідання коротке, а рецензія буде довгою», — вирішив він.

Коли текст був готовий, перечитав його, виправив кілька помилок.

— І на яку адресу я це завтра надішлю? На «дєрєвню дєдушке» Земляку? — з єхидством подумав. — Завтра покажу Шигимазі. Він, як і я, теж із Третьої Роти — хай вирішує.

Було вже пізно. Сашко ліг, але сон не йшов. Розкладушка скрипіла, думки крутилися, мов мухи навколо лампочки.

«Бісове двадцять перше століття… А так гарно починалося. Всі сподівалися, що нарешті у світі запанує мир. Індія з Пакистаном помиряться, Африка заспокоїться, Європа видихне. Штати приглядатимуть за світом, і прогнози Бжезінського справдяться…»

Він перевернувся на другий бік, і йому наснився фейєрверк. Той самий, мілленіумний — яскравий, кольоровий, спалахи розривали темне небо, сипалися іскрами, переходили один в один. Гучні звуки салюту поступово перетворилися на різкі й настирливі.
Сашко розплющив очі — під вікном у когось спрацювала автомобільна сигналізація.

За годину він уже сидів у редакції. Добре пам’ятав грізну настанову Шигимаги, коли той приймав його на роботу:

— Ніколи, чуєш, Олександре Сергійовичу, ніколи не уподібнюйся графоману — пиши тільки стандартну відповідь. Інакше ти від нього не відв’яжешся, він тебе все одно «перепише»!

Тому Сашко швидко надрукував вісім стандартних відповідей, підписав і заклеїв конверти. Потім почав друкувати рецензію на «Пердімонокль генерала Ржевського».
Вийшло переконливо.

Сашко нерішуче постукав у двері головного редактора.

— Заходьте, — почувся незадоволений голос Шигимаги.

За горами папок, книжок та ще якихось паперів начальника було майже не видно.

— Ну що там у вас таке термінове, Олександре Сергійовичу?

— Ось, подивіться, будь ласка, Валерію Петровичу, — промовив Сашко, закашлявшись від тютюнового диму.

Шигимага поставив бюстик Пушкіна на сторінці якогось рукопису, саме там, де його увагу відвернув Сашко. Читав із явним невдоволенням, але наприкінці посміхнувся. Дочитавши до кінця, навіщось перегорнув аркуш, немов сподівався на продовження. І раптом засміявся так, що Сашко подумав:

«Все, кінець моїй кар’єрі».

Але замість вироку начальник підскочив, обійняв його й вигукнув:

— Ай да Саша, ай да сукин син! Так їм! Так цим графоманам! Час кінчати сюсюкатися з ними! Ось де вони в мене! — показав він на своє горло.

У Сашка відвисла щелепа — його вперше за два місяці назвали нормально, просто Сашком, а не «Олександром Сергійовичем» — це було майже як підвищення.

— Ось що зробимо: Викинемо з твоєї рецензії рядки:

«Шановний авторе, я уважно ознайомився з Вашою роботою. На жаль, змушений повідомити, що вона не відповідає редакційним вимогам і концепції видання, а також критеріям якості, необхідним для публікації.

Я ціную Вашу творчу ініціативу та бажаю успіхів у подальшій роботі над текстами.»

А саме оповідання надрукуємо у п’ятницю, 14 вересня, разом із твоєю критикою! Відкриємо в журналі новий розділ, назвемо його, скажімо, «Здорова критика». Досить тобі, Сашко, клеїти марки на конверти з ранку до вечора. Відтепер ти будеш у нас штатним критиком і вестимеш новий розділ у журналі!

І трохи поміркувавши, продовжив:

— Зараз же подзвоню на місцеве телебачення знайомому редактору. Хай сьогодні, якось між іншим, у місцевих новинах про наш новий розділ «Здорова критика» і «Пердімонокль» щось позитивне скажуть.

Коли Сашко вже виходив, Шигимага крикнув йому навздогін:

— І, до речі, Бахмутський гусарський полк не міг існувати у XIX столітті, його розформували ще у 1774 році. Я вже перевіряв учора в БСЭ.

Le Pérdimonocle du Général Rjevsky

«Зорі Донбасу». 14.09.2001. Здорова критика.

Le Pérdimonocle du Général Rjevsky

Земляк О.С.

Я трактирник, і мій батько був трактирником, і дід був. А от прадід — Іван Войкович — був фурієром у третій роті Сербського гусарського полку. Та й сам він походив із сербських граничар. Дід казав мені, що його батько в 1754 році, двадцятидев’ятирічним хлопцем, приїхав з Австрійської імперії до Росії. У 1757 році потрапив на Прусську війну. Вернувся живим і неушкодженим, одружився, отримав тут у нашій Третій Роті ділянку землі, поселився на Волохах, побудував хату — до речі, я й досі живу в тій хаті.

Ви спитаєте: як так — із гусарів та й у трактирники? Так, дійсно, прізвище Войкович походить від «вояк». Але я вам так скажу: фурієр у третій роті завжди мав справу з грошима, постачанням харчів і фуражу. Прадід мав хист до рахування! Отож нічого дивного, що його нащадки стали трактирниками.

Мій дід не прогадав, коли відкрив у нашому селі трактир на Бахмутському тракті. Місце, скажу вам, дуже жваве. Народ їздить туди-сюди: з Бахмута — кур’єри, з Харкова й Старобільська — купці. До того ж паломники до Старобільського монастиря або до Святогірського. Мої односельці займаються хто чим — в основному, тримають господарство: корів, кіз, овець, обробляють городи. Хтось має кузню, хтось млин. Самі розумієте: коли навкруги всі займаються тим самим, що й ти, важко заробити якусь копійку на продажі сільгосппродуктів.

Ось чому багато хто в нашому селі здає кімнати офіцерам Бахмутського полку. Я теж здаю кімнату такому собі поручникові Олександру Ржевському. Ох уже ці гусари… Кожної неділі під вечір вони збираються в мене — п’ють, грають у карти, хваляться один перед одним своїми перемогами на «жіночому фронті». Платню за службу, а отримують вони її раз на чотири місяці, — пропивають у моєму трактирі. Отож через два місяці всі вони — мої боржники.

Так от, цей Ржевський — справжня скотиняка. Приймає в себе різних жінок, може всю ніч бринькати на своїй гітарі похабні куплети. А вереск його дамочок чути добре. А в мене — жінка, донька на виданні… Я вже не знаю, як здихатися цього квартиранта.

Аж ось, у неділю вранці, поселяється до мене в трактир якийсь старий пан — видно, що пошарпаний життям, але спину тримає прямо, говорить зверхньо, а в очниці — монокль.

Коли я спитав у нього прізвище й звання, він обізвав мене хамом і відрізав, що називатися не буде. Тоді я йому досить шанобливо:

— Пане, за законом Російської імперії я повинен надавати владі звіти про постояльців. Якщо ви хочете залишитись у моєму трактирі, назвіть своє ім’я та звання.

— Як ти, шинкарю, — почав вичитувати він, — смієш мені, нащадку стародавнього княжого роду Ржевських, наказувати?

Я не образився на «шинкаря» й знову шанобливо запитав:

— То як вашу світлість записати в реєстраційну книгу — «генерал князь Ржевський»?

Пиха у генерала спала, і він уже спокійніше відповів:

— Напиши просто: генерал у відставці Микола Олексійович Ржевський, дворянин.

«Отак би одразу, а то — князь, князь…» — подумав я й зробив запис.

Хотів я спитати, ким йому доводиться поручник Ржевський — онуком, сином чи племінником, — але не наважився. А ще міг би порадити не розраховувати на допомогу від поручника, бо той уже заборгував мені за останній місяць.

Того вечора, як звичайно, всі офіцери зібралися в трактирі. У залі стояв гомін і тютюновий дим. Було вже випито чимало вина, коли з поверху спустився «князь» Ржевський. Хоч поручник був добряче підпитий, але одразу кинувся з розкритими обіймами до генерала. Потім обернувся до компанії й урочисто промовив:

— Друзі, дозвольте представити вам мого батька — генерала Ржевського Миколу Олексійовича!

— За генерала! — гукнули офіцери й почали наповнювати келихи.

Генералу піднесли великий келих вина, він осушив його, обтер рукою вуса й уже хотів щось сказати, але його посадили на почесне місце, і здравиці продовжилися. Хвилин за десять генерал, поклавши руки на стіл, а голову на руки, намагався заснути. Дбайливий син відвів його в куток, де стояло крісло.

Далі пияцтво продовжувалось уже без генерала, про якого всі геть забули. Потім грали в карти. Коли карти набридли, розмова перейшла на жінок. Потім, як водиться, на політику. Згадали про війну в Криму, про успіхи й невдачі. Про те, що, сидячи тут, кар’єри не зробиш, а от на війні можна й до генерала дослужитись.

Аж раптом озвався генерал:

— Не та зараз молодь, і не ті офіцери! От при імператорі Олександрі Павловичу були справжні офіцери! А які дуелі тоді були? На шаблях, на пістолетах! Не те що зараз — стріляються з двадцяти кроків, і то інколи в повітря! А в наш час — з десяти!

— Дозвольте спитати, пане генерале, — озвався прапорщик Яковлєв, — десять кроків — це ж майже впритул?

— А на дуель з якою метою викликають? Щоби що?

— А у вас, пане генерале, були дуелі?

— Були. Який офіцер без дуелей?

— А яка ваша остання дуель?

— Бажаєте знати? Тож слухайте!

Мені було 24 роки, я служив поручником в одному південному місті. Окрім служби займатись там було нічим, отже, панове, нудьга була неймовірна. Хіба що провінційні бали, які влаштовував місцевий градоначальник. Ну ви знаєте, навіщо ті бали? Там молоді поручники мають можливість познайомитись із молодими жінками старих чоловіків.
Отож і я пригледів там одну красуню. Виявилося — вона молодша сестра дружини градоначальника, графиня N. На жаль, не я один був там такий. Навколо графині N кружляло чимало молодиків. Досить скоро виявилося, що вона віддає перевагу мені та ще одному штафірці. Штафірка той — тьфу, дивитись ні на що, а йди ж ти… поет! І от вона то зі мною станцює мазурку, то з цим поетом.
Аж тут мені припало танцювати з нею вальс. Це зараз вальс — дитяча забава, а тоді він вважався, через тісні обійми партнерів та швидкі обертання, досить скандальним танцем. Після вальсу графиня відійшла в дальній куточок залу, аби трохи вгамувати свої почуття. Ну і ми з поетом — за нею.
Сидить вона, захекалась — груди здіймаються туди-сюди. Видно, не може вирішити, кому з нас віддати перевагу. Раптом каже:
— Панове, зараз дуже модне змагання: хто більше вигадає римованих продовжень, той і переможець. Ви готові?
Штафірка від радості заплескав у долоні. Ну, а що мені залишалось? Я теж погодився, а про себе подумав: «Гусари й не з таких змагань виходили переможцями!»
— Тож слухайте, моя початкова фраза: «Подібна ти перлинці». Першим продовжуєте ви, — і показує на поета, — а потім ви, поручнику.
— А голос твій — сопілці! — каже поет.
— Вуста твої — два млинці, — кажу я, з наголосом на першому складі слова «млинці».
— Фі! Поручнику! Але хай буде, — каже графиня. — Тепер ви, — і вказує на мого суперника.
І почалось:
він — «зірці»,
я — «хвіртці»,
він — «вечірці»,
я — «зозулинці» (тепер з наголосом на третьому складі),
він — «хвилинці»,
я — «ялинці» — бачу, графині не подобаються мої порівняння,
він — «билинці»,
я — «малинці».
— Ну нарешті, поручнику, — каже вона, — у вас щось більш-менш пристойне!
він — «краплинці»,
я — «скатертинці»,
він — «гостинці»,
я — «горілці». Це просто жах, думаю я, треба щось придумати!
Поет:
— «Сльозинці».
І тут я пригадую давній і вірний прийом картяра: треба перекинути картярський столик!
— Ти ніколи не дістанешся штафірці! — кажу я, дивлячись прямо в очі графині й указуючи пальцем на поета.
Що тут почалося! Штафірка почервонів, увесь затремтів і кричить мені:
— Завтра наші секунданти вирішать місце, де ми будемо стрілятися! — і поспіхом покинув бал.
«От і гаразд, — думаю я, — стріляю я краще, ніж видумую якісь рими!»
Тут до графині нарешті дійшло, до чого довели її ігри.
— Поручнику, ви перемогли, тепер я навіки ваша. Але помилуйте цього даровитого поета: він гордість і надія, висхідна зірка на небі російської поезії.
«Навіки» — це дуже сильно сказано. Мені тільки 24 роки, я всього-на-всього поручник, тягатися по різних гарнізонах з молодою та ще й, до речі, красивою жінкою — справа небезпечна. Це з одного боку. А з іншого — за неї дадуть немалий посаг, а градоначальник може поклопотати за мене — служитиму в столиці.
— Ну що, Миколо? — питає графиня.
— Дозвольте, графине, провести вас до екіпажу, — беру її під руку й вирушаю з нею надвір. Ідемо, а я гарячково зважую всі «про» і «контра». Тут, на горе чи на щастя, надворі страшна злива, а в кареті графині зламалося колесо.
І тут я приймаю остаточне рішення: кличу візника коляски з критим верхом, і ми з графинею їдемо до мене. Там ми закріплюємо наші з графинею шлюбні узи. Вранці мене розбудив грюкіт у двері. То мій секундант приніс звістку про час і місце дуелі.
— Ну, Миколо, що ти вирішив? — питає графиня, проводжаючи мене на поріг.
— Якщо я вистрелю першим і не попаду з десяти кроків — ніхто в це не повірить. Тож хай ця «висхідна зірка» стріляє першим.
— Миколо, навіщо ти хочеш зробити мене удовою до шлюбу?
— Ладно, — кажу, — принеси мені пляшку горілки.
— Що ти будеш з нею робити?
— Неси, в дорозі вирішу!
Поки їхали на місце дуелі, я випив горілку. Тепер я точно промахнуся, думав я. Ну, а якщо штафірка в мене поцілить… Значить — судьба!
Мені й раніше доводилось на спір пити з горла пляшку горілки, але не доводилось після цього стріляти в ціль.
Коротше: коли ми почали сходитися до бар’єра, штафірка вистрілив першим, а оскільки мене гойдало після горілки, він промахнувся. Ну, а я вистрілив у його бік і влучив у дерево — теж був постріл непоганий!

— А що було далі з тією стервиною графинею? — спитав генерала прапорщик.

— Що?! — підвівся розлючений генерал Ржевський; з його ока випав монокль.

— Заспокойтесь, тато, — промовив поручник Ржевський і, підійшовши до прапорщика, зацідив йому в щелепу. — Це тобі за графиню Ржевську!

Ось такі події відбулися в моєму трактирі минулої неділі. А сьогодні я нарешті здихався скандального поручника Ржевського: за дуель із прапорщиком він отримав призначення в діючу армію в Крим. А прапорщик? Та нічого серйозного — відпустив на голові довге волосся, щоб не видно було відстреленого вуха. Все ж таки поручник був Ржевський добрий стрілець — весь у свого батька. Відстрелити вухо противнику, який стоїть боком до тебе? Це вам не в око бджілці влучити!

Рецензія Олександра Лебеденко на оповідання «Le Pérdimonocle du Général Rjevsky».

Шановний О.С. Земляк з села Третя Рота!
Перед прочитанням вашого опусу я наївно сподівався, що назва французькою — це натяк на певний стиль, естетику або бодай почуття міри. На жаль, виявилося, що це просто смілива спроба замаскувати текст, який навіть французи, відомі своїм терпінням до абсурду, віднесли б до категорії «літературна самодіяльність третього сорту».

1. Стиль, або «куди зникла рідна мова?»
Ваш текст читається так, ніби українську, російську та суржик запросили на пляшку самогону, і вони довго сперечалися, хто візьме слово першим. У результаті переміг суржик.
Лексичні провали й стилістичні обвали трапляються ледь не в кожному реченні. У вас мова то намагається бути «літературною», то раптом починає нагадувати нотатки вчителя праці з батьківських зборів.

2. Синтаксис — ваш улюблений кошмар
Речення у вас живуть окремими життями. Деякі з них — довгі, стомлені, без пунктуаційного компаса, схожі на людей, які втекли з карантинного потяга. Інші — короткі й безглузді, мов удар дверима під час скандалу.
Схоже, ви ніколи не зустрічалися з правилом: одна думка — одне речення.
У вас: одна думка, друга думка, випадкове слово, спогад про сусіда, істеричний відступ, посмішка автора і крапка десь в кінці, навіть не впевнена, чи вона тут доречна.

3. Історична достовірність: часом здається, що дія відбувається у світі, де вигадали і гусарів, і друкарські машинки одночасно
Ви обираєте ХІХ століття — і робите все, щоб це століття від вас утекло. Персонажі говорять сучасними зворотами, лексика рясніє анахронізмами, атмосфера відсутня.

І тут я особливо підкреслю: де ЕРСИ?
Так, ерс — це саме той історичний маркер розмовної мови ХІХ століття, коли до дієслів додавалося «-с»:
кажіть-с, слухаю-с, просю-с, позвольте-с…
У вас же діалоги звучать так, ніби персонажі щойно прийшли з бухгалтерії або вийшли на перекур із гуртожитку.

Будь-яка стилізація вбита наглухо.
Якби хтось у 1850-х сказав так, як ваш трактирник, його б не тільки не зрозуміли — його б прийняли за людину, що пережила удар молотом по голові.

4. Пунктуація: вона плаче
Коми втікають, тире стрибають де попало, лапки стоять де хочуть.
Пунктуація у вас — це поле бою, на якому перемогла анархія.

5. Випадковий гумор і невипадкова ніяковість
Я бачу, що ви прагнули стьобу — але, на жаль, стьоб працює тільки тоді, коли автор контролює текст.
У вас же текст контролює автора.
Часом здається, що жарти вас самих заскочили зненацька. Наче ви й не планували смішити, а воно якось само виповзло, хмикнуло й побігло далі.

6. Структура: випрямити це неможливо, тільки спалити
Події стрибають, логіка кульгає, персонажі з’являються й зникають, як думки людини з трьома проміле в крові.
Усе тримається на чесному слові та вашому бажанні «аби було».

ПІДСУМОК
Ваш текст — це чудовий приклад того, як не треба писати, якщо ви хочете створити літературний твір.
Але!
Якщо ваша мета — стьоб над графоманією, то ви рухаєтесь правильним шляхом, просто варто:
— довести хаос до естетичного хаосу,
— зробити непрофесійність керованою,
— вирішити, де ви смієтесь із героя, а де — з самого жанру.

І, будь ласка:
вставте ті чортові ерси, бо без них це не XIX століття, а вечірка суржику з невдалими історичними костюмами.

З повагою, Олександр Лебеденко, редакторський відділ журналу «Зорі Донбасу».

Не останній шанс Сашка Лебеденка

Не останній шанс Олександра Лебеденка

14 вересня 2001 року видалося неприродно тихим. Серед людей ще висів осадок останніх днів — як пил, що не хоче осідати.

Сашко сидів у своєму «кабінеті» й читав чергового листа. На столі вже лежала ціла купа — акуратно розрізаних конвертів, із витягнутими рукописами, списаними різними почерками, різними надіями.

— Шигимага сьогодні постарався, — пробурмотів він, дивлячись на стос.

Шигимага справді мав «нюх». Безпомилково знаходив аматорів. Раніше Сашко просто надсилав їм стандартні, чемні відмови. Ввічливість як форма милосердя.

Але тепер усе змінилося.
З 12 вересня редакція вирішила: аматорів друкувати в новому розділі — «Здорова критика». Разом із рецензіями. Хай і жорсткими, але чесними. І сьогодні вперше вийшов номер.

Сашко відклав один із рукописів, але думки вже були не тут.
Його рецензія. Надрукована. Не просто текст — доказ існування.
Робочий день тягнувся повільно. Він кілька разів дивився на годинник, ловив себе на цьому і нервово всміхався.
Коли стрілки нарешті дозволили, він майже вибіг із редакції.

Кіоск стояв на розі — облуплений, із пожовклими газетами у вітрині. Сашко підійшов швидко, майже боячись, що не встигне.

— «Зорі Донбасу» є?

— Останній залишився, — відповіла кіоскерка.

Сашко віддав гроші й одразу розгорнув журнал, навіть не відходячи. Він швидко перегортав сторінки, поки не натрапив на знайоме:

«Здорова критика».

Є. Його ім’я. Його текст.

«Пердімонокль генерала Ржевського» — і під ним його рецензія. Сашко почав читати, ніби бачив усе вперше.

— Скажіть, будь ласка, «Зорі Донбасу» є?

Голос поруч — молодий, жіночий.

— На жаль, щойно продала останній номер ось цьому молодому чоловікові, — відповіла кіоскерка.

— Ну що це таке?.. — з відчаєм сказала дівчина. — Четвертий кіоск… і всюди те саме…

Сашко спробував не реагувати. Занадто пізно.

— Вибачте… — вона звернулася вже до нього. — А ви не могли б… уступити журнал?

Він підняв очі.

Дівчина була втомлена, роздратована, але в очах щось світилося, ніби вона гналася не просто за журналом.

Сашко інстинктивно стиснув обкладинку.

— Вибачте, але… мені він потрібен.

Пауза.

Вона вже хотіла піти. І тут він сказав:

— Давайте так. Поруч є кафе. Ми сядемо, почитаємо разом. І якщо ви мене переконаєте, що він вам потрібніший — я вам його віддам.

Дівчина насторожено подивилася на нього.

— Дивна пропозиція.

— Можливо. Але чесна.

Вона вагалася кілька секунд. Потім кивнула.

— Добре.

Кафе було майже порожнє. Сашко замовив на двох каву й тістечка.

Він простягнув їй журнал. Дівчина взяла його, почала гортати — швидко, нервово, повертаючись назад, знову вперед. І чим далі — тим більше в її обличчі з’являлося розчарування. Вона зупинилася. Закрила журнал.

Сашко зробив ковток кави.

— І? Чому вам був потрібен саме цей номер?

Вона трохи помовчала.

— Справа в тому… — почала вона тихіше. — Я вже місяць надсилаю в редакцію свої оповідання. І щоразу — ввічлива відмова.

— Як називається оповідання?

Вона різко підняла очі.

— А вам яка різниця?

Потім вона зітхнула й м’якше додала:

— «Сашко Білогорівський».

Сашко нахилив голову.

— Я, на жаль, ще не бачив вашого листа. Коли ви його відправили?

— Одинадцятого вересня.

Він кивнув.

— Тоді не дивно.

Вона звузила очі.

— У якому сенсі?

Сашко поставив чашку.

— У прямому. Олександр Лебеденко, — він чемно представився. — Працюю в редакції з третього вересня.

Вона дивилася на нього кілька секунд.

— Світлана Божич… — сказала вона, але без усмішки. — П’ятий курс педінституту.

І додала:

— «Дуже приємно» казати не буду.

— Чому?

— Бо я ще не впевнена, що ви кращий за редакторів попередніх.

Сашко ледь усміхнувся.

— Справедливо.

Він нахилився трохи вперед.

— Принесіть завтра ваше оповідання. Сюди ж. У цей самий час.

Вона насторожилася.

— І?

— Я прочитаю. І скажу чесно — чи варте воно публікації.

Світлана довго дивилася на нього.

— Чесно?

— Без «ввічливих відмов».

Вона повільно кивнула.

— Добре.

Вона вже хотіла відвести погляд, але раптом зупинилася, ніби щось обміркувала.

— А чому завтра саме ввечері? — в її голосі з’явилася легка іронія. — Мені що, цілий день чекати на вашу критику?

Сашко розгублено кліпнув.

— І взагалі, — додала вона, вже стримано усміхаючись, — ви справді думаєте, що я буду читати власне оповідання, заїдаючи тістечком і запиваючи кавою?

Сашко на мить замовк.

От же ж телепень… — майнуло в голові.

— Бачите, я ще погано знаю місто, — сказав він уголос. — Тож… пропонуйте ви.

Світлана трохи подумала.

— Міський парк. Біля озера, де лебедів годують. На дванадцяту.

— Так, — швидко відповів Сашко. — Домовилися.

І вже про себе додав, не стримавши усмішки:

От іще… перший раз, коли дівчина призначає мені зустріч.

Вони допили каву майже мовчки.

Коли вийшли, починало сутеніти.

— Я проведу? — запитав Сашко.

Світлана похитала головою.

— Поки що в цьому немає потреби.

І пішла.

Сашко залишився стояти, тримаючи журнал у руці.
Він ще довго дивився, поки дівчина не зникла за рогом.
Він знав, що відповіді на головне питання доведеться чекати до завтра.

Сашко і Лана

Олександр і Світлана

15 вересня 2001 року видалося теплим — таким, коли осінь ще не наважується вступити у свої права.

Як і слід було, Олександр прийшов до озера раніше, назначеного часу. Він навіть трохи сповільнив крок, наближаючись до лавок, ніби давав собі час звикнути до цього місця. І раптом зупинився.

Вона вже була там.

Світлана сиділа на лавці, тримаючи в руках зошит. Побачивши його, підвелася — трохи швидше, ніж хотіла б це показати.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт… — відповів Сашко, і в голосі на мить прозвучало здивування.

Вони сіли. Світлана одразу простягнула зошит:

— Ось моє оповідання.

Сашко взяв його, на секунду затримавши погляд на її обличчі — ніби намагаючись зрозуміти, скільки вона тут чекала. Потім почав читати.

Світлана сиділа поруч, удаючи спокій, але час від часу поглядом поверталася до нього.

Він читав уважно. Повільно. І що довше читав, то сильніше вона напружувалася. Нарешті він закрив зошит.

— Оповідання хороше. Можна друкувати.

Світлана ледь помітно видихнула.

— Але… — додав він.

Вона одразу повернулася до нього:

— Щось не так?

Сашко на мить замовк. Подивився на воду.

— Знаєш… мені здається, що ми давно знайомі. Може, перейдемо на «ти»?

Світлана подивилася на нього уважно.

— Не проти.

— Тоді я — Сашко.

— А я — Лана.

Він усміхнувся. І тільки тепер повернувся до головного:

— Лано… цю історію про Сашка Білогорівського в нас у Третій Роті знають майже всі. Як анекдот.

Вона трохи насторожилася:

— Тобто?

— Анекдот — це коли коротко. А в тебе — розгорнуто. І деякі деталі виглядають… вигаданими.

Пауза.

— Тобі треба, щоб читач повірив у реальність цієї історії із самого початку.

— І як це зробити? — тихо запитала вона.

— Хто тобі це розповів?

— Бабуся.

Сашко одразу кивнув:

— От із цього і почни. З бабусі.

Вона задумалася. Потім повільно кивнула.

Напруга зникла.

— Ходімо? — запропонував він.

Вони підійшли до води. Лебеді підпливли майже одразу.

Світлана кидала їм крихти й сміялася — вже легко, без напруження.

— Ти, напевно, після інституту вчителюватимеш? — запитав Сашко. — Мова і література?

— Ні, історія, — відповіла вона.

— А… У мене дід був учителем історії.

Вона глянула на нього з цікавістю.

— Учні, як водиться, давали прізвиська. Його називали Геродотом.

Світлана засміялася:

— Значить, і мені щось таке придумають.

І, трохи подумавши, додала:

— Буду Геродотшою.

Сашко теж засміявся.

І цього разу не одразу відвів погляд.

— Ходімо ще трохи? — сказала Лана.

Вони повільно рушили алеєю. Попереду, над деревами, повільно оберталося чортове колесо.

— Поїхали? — раптом запропонувала вона.

— Поїхали, — одразу погодився Сашко.

Кабінка тихо скрипнула й повільно пішла вгору.

Місто почало розгортатися під ними — спочатку крізь гілки, потім ширше, ясніше.

Лана нахилилася трохи вперед.

— Ось там — центральна площа.
А правіше — драмтеатр.
Он там — ринок… у суботу і неділю там не проштовхнутися.
А там — дорога на аеропорт.

Сашко слухав і ловив себе на тому, що дивиться більше на неї, ніж на місто.

І раптом Лана засміялася:

— А ось це місце — визначне!

Вона показала вниз.

— Там мій інститут і гуртожиток!

— Тоді це стратегічний об’єкт, — усміхнувся Сашко.

Кабінка піднялася ще вище. І на мить зупинилася. Вони замовкли. Місто лежало під ними — тихе, у вечірньому світлі. Лана більше не показувала нічого. Потім — трохи повернула голову. Сашко вже дивився на неї.

Надто близько. Вона це помітила. І не відвела погляду одразу. Лише за мить — ледь помітно всміхнулася і подивилася вниз.

Кабінка знову рушила.

— Високо, — сказала вона тихо.

— Так, — відповів Сашко.

Кабінка повільно опустилася вниз. Вони вийшли. На землі все знову стало звичайним.

— Ну що, екскурсію містом я тобі провела, — сказала Лана.

— Повну, — кивнув Сашко.

Вони рушили алеєю. Трохи повільніше, ніж до цього.

— Тобі далеко їхати? — запитала вона.

— Та ні… маршруткою ж, — відповів Сашко.

На мить замовк, а потім продовжив:

— А ти, гарно написала, — додав він. — Я не очікував.

— Я теж, — сказала Лана.

І одразу, ніби виправляючись:

— Просто… я вчуся на історика, а не на літератора.

Вони ще трохи пройшли мовчки. Вечір був теплим і трохи задушливим.

Біля входу до гуртожитку вахтерка винесла стілець просто на поріг і читала «Вогні Донбасу». Час від часу вона підводила очі на пару біля дверей.

Навколо ліхтаря крутилися мошки.

Вони ненадовго зупинилися.

— Я врахую все, що ти сказав, — сказала Лана. — І завтра принесу новий варіант.

Сашко кивнув: «Отож не треба вигадувати новий привід для зустрічі!»

— А ти знаєш… ми ж обоє з Лисичанська, — зізналася Лана, — Виходить, ми земляки.

Сашко усміхнувся:

— Не тільки ми. Головний редактор, Валерій Петрович Шигимага, теж звідти.
І письменник-аматор О.С. Земляк — із Третьої Роти.

— Виходить, ціла компанія земляків, — додав він. — Збіг?

Лана примружилася:

— Не думаю.

Вони засміялися.

І знову замовкли.

— До завтра? — запитала вона.

— На тому ж місці, — відповів Сашко.

— І в той же час?

— І в той же час.

Вона вже повернулася до дверей. І раптом — на мить — озирнулася. Сашко ще стояв і дивився на неї. Вона затримала погляд трохи довше, ніж потрібно. Ледь усміхнулася — і зайшла всередину.

Вахтерка підвела очі й знову повернулася до журналу.

Сашко ще трохи постояв біля входу, дивлячись на відчинені двері. Потім зітхнув.

Через годину він уже стояв під дверима під’їзду свого будинку. Піднявся сходами на свій поверх. У кімнаті було темно. Він не вмикав світла. Ліг на розкладушку, закинувши руки за голову, і заплющив очі.

День не відпускав.

На мить Сашко пригадав її обличчя.
Потім — коротке «А я — Лана».
І сміх біля води.

Він тихо всміхнувся. І раптом зрозумів, що найбільше запам’ятав не слова. А те, що вона прийшла на зустріч раніше. Раніше за нього.

Він відкрив очі в темряві. Завтра він прийде раніше, щоб чекати на неї.

Сашко Білогорівський.

«Зорі Донбасу». 21.09.2001. Здорова критика.

Сашко Білогорівський

Божич Світлана.

На канікули я часто приїздила до своєї бабусі у Білу Гору. Село було старовинне — колись, років триста тому, тут був зимівник запорозьких козаків, а згодом до них «притулилася» восьма рота слов’яно-сербських гусарів. У мене і в самої щось є, мабуть, сербське — хоча б прізвище. Так от, цю історію я чула від своєї бабусі. Чула також безліч її варіантів від сусідів.

Сашко на прізвисько Білогорівський — місцевий юродивий. Цілими днями він із торбиною за плечима і посохом вештався по Третій Роті та навколишніх селах і містечках… Якось у 1953 році, після Стрітення, він почав безперестанку щось бубоніти собі під ніс. Кожен, хто прислухався до нього, одразу ж відскакував убік метрів на десять. І не дивно: за слова «Ленін вмер — нема біди, от би й Сталіна туди!» можна було, у кращому випадку, років п’ятнадцять валити сосну в тайзі. Невдовзі ці його слова втратили свою небезпечну силу.

Минуло десять років. Сашко помітно постарів — навіть його мати Оришка виглядала молодшою за нього. Здавалося, що він і на зріст поменшав. А от у його поведінці нічого не змінилося: він так само цілими днями з торбиною за плечима і посохом вештався по Третій Роті та навколишніх селах, і він так само щось бубонів собі під ніс. Сашко не змінився, а от люди — змінилися. Коли чули від нього якусь «крамолу», вже не жахалися. А чого жахатися? Анекдоти про Микиту тоді були у людей на сніданок, на обід і на вечерю. Отож, коли Сашко почав торочити про Микиту, всі тільки посміхалися, а дехто навіть намагався вгадати, коли того скинуть.

Оришка сиділа на призьбі, притулившись спиною до хати. Втомлені руки поклала на коліна, а поглядом блукала по городі. З самого ранку вона тягала відрами воду з колодязя, але, здається, самотужки їй не виграти цього змагання із серпневим сонцем. Чоловік загинув на фронті, а на Сашка, єдиного сина, надії не було ніякої.

Погляд її ковзнув уздовж хвилястого тину, невдало підпертого у кількох місцях дрючками. За тином, біля колодязя, вона помітила сусідку. Та розмовляла з якоюсь незнайомою жінкою, щось показуючи рукою в бік Оринчиної хати. Оришка трохи здивувалася, коли побачила, як сусідка, залишивши відра з водою, разом із незнайомкою рушила вздовж тину. Скрипнула перекошена хвіртка — і на подвір’ї з’явилися гості.

— Доброго дня, Ірино! А до твого Сашка гостя — Вікторія, із самої Москви! — озвалася сусідка.

— Добрый день, Ирина… — трохи запнувшись, почала жінка.

— Петрівна, — підказала Оришка.

— Добрый день, Ирина Петровна, — продовжила Вікторія, з подивом роззираючись довкола: на вкриту очеретом хату, на подвір’я, рясно всіяне курячими слідами. — Я приехала к Саше…

— Клавко, в тебе відра без нагляду залишились! Не вкрадуть? — спокійно перебила її Оришка.

— Та кому вони потрібні… — озвалася Клавдія, але все ж, з неприхованим жалем, рушила назад до своїх відер.

«Дівчина — красуня, і вдягнена гарно. І валіза велика… Чого їй від мого Сашка треба?» — подумала Оришка.

— «Вікторія» — красиве ім’я.

— Я родилась девятого мая, вот родители и… можете называть меня просто Вика.

— На сонці така спека. Ходімо в тінь, поговоримо.

Оришка хотіла взяти валізу, але Віка не дала.

— Что вы, что вы! Я сама!

Час був уже обідати, тож Оришка розстелила на призьбі рушника, принесла з льоху холодного узвару, з городу — помідорів, огірків, молодої цибулі, а з хати — хліба та ще теплої вареної «в мундирі» картоплі. Віка від їжі відмовилася. Було видно: хвилюється, не знає, з чого почати.

У селі в кожної господині «на всяк випадок» — чи то застуда, чи горе, чи радість — є пляшечка з ліками. Оришка збігала до хати — і на рушнику з’явилася пляшка та дві гранчасті склянки.

— Ну що, Віко? За знайомство.

— За знакомство, — несподівано для самої себе відповіла Віка.

— То ти сюди з Москви приїхала?

— Нет, из Сочи. Живу я в Москве, а в Сочи была на курорте.

— Так-так… — задумливо мовила Оришка.

Розмова знову забуксувала. Оришка вдруге наповнила склянки. Випили. Мабуть, Оришка знала якийсь секрет тих «ліків», бо після третьої склянки і простого питання — «Ну як тобі відпочивалося у Сочі?» — Віка нарешті зважилася.

— Ну твій Сашко й цап! — сказала Оришка, вислухавши.

— Что такое «цап»?

— «Козел» по-вашому. А точніше — жеребець.

— Нет-нет! Ваш сын — прекрасный, умный, образованный человек! Он знает Есенина наизусть! А как он играет на гитаре!

— Розумні й освічені теж бувають тварюками. Тільки твій Сашко — не мій син. Мій Сашко з дитинства несповна розуму, та й далі Третьої Роти ніколи не був. Яка ж це падлюка назвалася Сашком Білогорівським? А ти знаєш, Віко, що «Білогорівський» — це не прізвище, а прізвисько? Насправді мого сина звуть Олександр Савенко.

— Зачем вы врете?.. — розпачливо прошепотіла Віка.

У цей момент хвіртка знову скрипнула — і на подвір’ї з’явився худий, зморшкуватий чоловічок. В одній руці він тримав посох, у другій — торбину. Кури, що до того копирсалися по двору, кинулися до нього стрімголов. Він неспішно розв’язав торбину і став потроху сипав на землю зерно, сухарі та якісь недоїдки.

— Ну от, Віко… знайомся. Мій син Сашко.

Коли повз нього пробігла Віка з валізою, він навіть не глянув у її бік. Погодувавши курей, Сашко мовчки пішов на город.

По щоках старої Оришки повільно котилися сльози. Їй шкода було і Сашка, Віку… і себе.

Рецензія Олександра Лебеденко на оповідання «Сашко Білогорівський».

Світлано, ваше оповідання справляє враження тихого, але дуже влучного удару — без зайвого пафосу, без пояснень, зате з точною інтонацією і відчуттям правди.

Найперше, що працює — це атмосфера. Село, спека, призьба, город, кури — усе виписано стримано, але настільки впізнавано, що читач одразу «вселяється» в цей простір. Видно, що ви не вигадуєте, а пам’ятаєте або добре відчуваєте цей світ.

Діалоги — окрема сильна сторона. Вони живі, природні, з легким гумором і дуже точним відчуттям різниці між мовними середовищами. Особливо вдало звучить Віка: її російська не штучна, а органічна, і добре контрастує з мовою Оришки.

Дуже вдалий прийом — недомовленість. Ви не пояснюєте, що саме сталося між Вікою і «Сашком», але даєш рівно стільки деталей, щоб читач сам домалював історію. Завдяки цьому фінал працює сильніше: це не просто сюжетний поворот, а зіткнення двох реальностей, яке відчувається майже фізично.

Фінальна сцена витримана особливо добре. Те, що справжній Сашко нічого не пояснює і навіть не реагує — дуже точне рішення. А останній рядок із трьома «шкодами» розширює історію з приватної до універсальної: тут уже не про обман, а про людську самотність і ілюзії.

Якщо й говорити про дрібні зауваження, то вони радше технічні: подекуди трапляються мовні огріхи і легкі повтори, які можна підчистити. Але вони не руйнують враження і легко виправляються на рівні редактури.

У підсумку це цілісне, зріле оповідання з добре витриманим тоном і сильним фіналом. Воно не намагається вразити гучністю — і саме тому запам’ятовується.

З повагою, Олександр Лебеденко, редакторський відділ журналу «Зорі Донбасу».

Зміст роману «Третя Рота №2»

Звернення до читачів
Передмова

Книга 1. XVIII ст.
Книга 2. XIX ст.
Книга 3. XX ст.
Книга 4. XXI ст.

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото

Третя Рота №2. Книга 4. XXI ст.

Зміст роману «Третя Рота №2»

Залишити відповідь Скасувати коментар