Першого січня 1801 року Російська імперія, а з нею й Третя Рота, на відміну від Європи, з дванадцятиденним запізненням без надії, без сподівання увійшла в ХІХ століття.

Вранці по дворах ходили посівальники. Сміялися, дзвеніли голосами, зайшли й до Василя Драниша. Розкидали по хаті зерно, побажали врожаю, достатку, здоров’я. Він насипав хлопцям у мішок волоських горіхів, а дружина пригостила їх млинцями з медом. Усе, здається, зробили як годиться, але радості він не відчув.

Василь увійшов у темну стайню, запріг коня. Поволі йшов поруч із підводою, тримаючись за оглоблю, щоб не впасти: ноги вже не слухалися так, як колись. На вулиці слабенький мороз і сніг, який ледве притрусив дорогу і стріхи хат.

Робота в нього була проста — возити вугілля від рудника до пристані на Донці. Здавалося б: що там важкого? Але кожен день різав його, як тупий ніж — повільно, без поспіху, наче хтось зумисне продовжував йому страждання. І зараз Драниш відчував у серці темну, мов ніч за степом, гостю — безнадію. Думки одна по одній, наче чорні птахи, зліталися в голову:

«Який там врожай, який достаток і здоров’я в новому році?..»

Він зітхнув, поправив комір кожуха.

«…Не було цього в мене раніше — і вже не буде, мабуть, ніколи! І добре, що ні батько, ні мати не дожили до цього часу. Вони були вільними людьми, нащадками козаків і граничарів…»

Василь відвів погляд убік, наче соромився власних думок.

«А все через неї, через царицю Катерину Другу! Офіцерам Бахмутського гусарського полку — усе: і землю, і чини, і вольності. А рядовим — ні землі, ні волі! А спочатку, коли кликали на царську службу, обіцяли і землю, і гроші — аби тільки боронили південні рубежі від турків і татар…»

Раптом його пробрав сухий, глибокий кашель. Він зупинився, упершись рукою в оглоблю.

«…Нащадки колишніх генералів Депрерадовича й Шевіча володіють зараз майже всіма землями Бахмутського повіту. А в нас останнє забирають! От недавно взяли й відрізали від Третьої Роти під рудник більше тисячі десятин гарної землі. Де тепер робити випас? І в ліс не можна — він панський! А хто ж той пан? Звісно, Депрерадович. А млин на Донці чий? Теж його…»

Думки Василя знову перервав глибокий напад кашлю.

«…Добре, хоч мій батько встиг отримати ділянку та збудувати хату. І коней, і волів придбав. А потім зробили нас казенними робітниками. Після Катерини сподівалися, що за Павла стане легше, — та де там!..»

Він знову рушив, важко переставляючи ноги.

«…А чим ми відрізняємося від кріпаків? Тільки тим, що маємо присадибну ділянку й хату на ній. Нас не можна продати, але випороти за провину — миттю! Отож ми ті ж самі кріпаки, приписані до рудника…»

Василь зупинив коня, змахнув долонею піт з-під шапки.

«…Мені сьогодні сорок три роки… А я везу це кляте вугілля. Десять ходок туди-сюди за день. За гроші, яких вистачить хіба на фураж. І нічого не зміниться. Я — казенний робітник. Маю робити те, що скажуть у рудничному правлінні…»

Донець нарешті виринув з-за пагорба — темний, зимовий, мертвий під тонкою кригою. Кінь пирхнув, Василь поплескав його по шиї, тихо цокнув язиком і повів на пристань. Там вугілля швидко перевантажили, а далі — санним шляхом до Кам’яного Броду і ливарного заводу.

Під вечір Василь виконав денну норму й повернувся додому. Голова гуділа, наче церковний дзвін, і от-от мала розколотися, як ті волоські горіхи, якими він уранці пригощав посівальників.

«Невже я захворів? — майнула думка. — Не дай Боже…»

Ніч минула в мареннях: жар то відступав, то накочував хвилями.

На ранок стало ще гірше. Здавалося, хтось викачав із нього всю силу. Він сів на край ліжка, важко сперся на коліна.

«Треба йти до лікаря! До якого? До Ратча? Так він же помер недавно. Теж… захворів і помер, — думки плуталися. — Ні, мені зараз помирати не можна! На кого залишу дружину й дітей?»

Він повільно підвівся. Через силу спробував сніданок, який приготувала дружина. Одягнувся. Вийшов. Дорога до лікарні була не далекою, але кожен крок давався мукою. Мороз сьогодні пік щоки, а світ хитався, ніби земля під ним стала м’якою.

Виснаживши останні сили, добрався до рудника.

У черзі до лікаря Василь стояв, спершись на стіну. Люди говорили щось, нарікали. Він чув уривки, але не розумів. Дізнався лише одне: приїхав новий лікар з ливарного заводу. Замінити покійного Ратча. Звали його Іван Матвійович. Прізвище — Даль.

Коли дійшла черга до Василя, лікар — високий, спокійний, уважний — ставив питання м’яко, але точно. Подивився горло, довго слухав груди й спину, виміряв пульс. Нарешті сказав:

— На жаль, у нас на руднику поки немає лазарету. Ось вам звільнення на п’ять діб від роботи. А ці порошки — від жару. Приймайте тричі на день. Розведіть у теплій воді трохи солі — полощіть, якомога частіше, горло.

Через п’ять діб хвороба справді відступила — чи то від порошків лікаря Даля, чи від того, що дружина поїла його настоями й молитвами, — хто зна…

Post scriptum

Минув перший березень першого року нового століття. За вікном — дрібний дощик. У лісі ще сніг, але проліскам байдуже.

Даль складав квартальний звіт. У розділі «Померлі», вписуючи:
«Казенний робітник Драниш Василь Семенович, 24 березня 1801 р.»,
він пригадав цього робітника.

Смерть тоді не покликала Драниша — але й не забула про нього. Іван Матвійович упевнився ще раз: їй однаково, хто ти — Василь Семенович чи Павло Петрович.

У графі «Причина смерті» він упевнено написав: Amissio spei.

Кам'яний хрест

Кам’яний хрест

Глина після вчорашнього дощу липла до чобіт, ніби не хотіла відпускати.
Іван Матвійович — він же Йоган Христіан Даль — швидко знайшов могилу свого друга й тезки, Івана Ратча. Його хрест стояв на сажень попереду інших, самотній серед однакових дерев’яних.

Даль зупинився.
Ранковий туман ще не розійшовся після нічної вологи. Крізь нього пробивалися тонкі смуги сонця, і мокра трава блищала, ніби всипана дрібним склом.
Вологе повітря зробило темнішою тканину його темно-зеленого лікарського віцмундиру. Під коміром, зав’язана вузлом, біліла шийна хустка.
Світло ковзнуло по його гладко поголеному обличчю. Даль зняв капелюха, і легкий вітерець одразу розвіяв русяве волосся недбалими пасмами. Права рука поволі лягла на серце.
Перед ним стояв простий дерев’яний хрест, потемнілий за зиму — грубий, з однією перекладиною. З неї повільно на могилу спадали краплі води, тихо відмірюючи час.

Даль мовчки дивився на хрест.

— Це, мабуть, і є вся різниця між православними й католиками після смерті, — майнула у Даля крамольна думка. — У перших хрест у ногах, у других — над головою.

Могильний пагорб іще не встиг осісти.

— Бідолашний Іван… Помер торік, не доживши кілька місяців до нового — вісімнадцятого — століття.

На перекладині хреста було вирізано:

«Штаб-лекарь Иван Яковлевич Ратч. 1747–1800».

— Керуючий рудником скаржився на кашель… Сьогодні й поклопочуся: нехай Адам Сміт віддасть розпорядження, і Іванові поставлять кам’яний хрест.

Іван Матвійович знову окинув поглядом цвинтар. На більшості хрестів не було навіть імен: рудник швидко забував своїх людей.

Вітер приніс із Третьої Роти глухий удар дзвону. Звук прокотився між могилами, обминаючи хрести, наче боявся похилити їх іще більше.

— Шахтарі… Прості казенні люди, майже кріпаки. До рудника їх приписують так само, як солдатів до полку.

Він поправив хреста, що за зиму трохи похилився.

— Як же тебе, Ваня, дворянина Олонецької губернії, занесло сюди, до компанії твоїх колишніх пацієнтів? Розминувся зі смертю в морських битвах, під турецькими ядрами, а доконала тебе тут проста рудникова лихоманка… Хоча яка ж вона проста? Он скільки свіжих могил.

Ратч колись був його підлеглим, і Даля мов бритва різонула думка: то не рудник винен. То його рука підписала наказ, що відправив штаб-лікаря на цей рудник.
Іван Матвійович раптом відчув вагу всього світу — життя, смерті, власного вибору.

Увечері доктор Даль продовжував поминати Івана Ратча в товаристві штаб-лікаря Івана Камінського.

— Ти Іван, і я — Іван, і Ратч був Іваном. Ціла ескадра Іванів, — сказав Даль.

— Ескадра — то добре сказано. Але ім’я тут не головне, — відказав Камінський, наливаючи горілку в олов’яні кружки, які Даль ще з флоту возив із собою.

— Ти маєш рацію. Не ім’я нас поєднує. Ми насамперед — лі-ка-рі… І не цокаючись, Царство Небесне Івану Ратчу.

— А правда, Іване Матвійовичу, що Ратч колись був морським офіцером?

— Так, і ще й яким! Чув про Першу Архіпелагську експедицію? В Егейському морі, на грецькому Паросі, у бухті Ауза стояла наша ескадра. Там адмірал Олексій Орлов облаштував штаб, верф і шпиталь. У тому шпиталі й служив Ратч. Було йому тоді двадцять сім. І саме там він, як сам розповідав, примудрився закохатися в іспанську маркізу Марію Баккаристу де Ескарбену.

— А що на грецькому острові робила іспанська маркіза? — Камінський ще не втратив логічного мислення.

— Казав, що приїхала з родичами, які служили при неаполітанському дворі, — Даль на мить замислився. — А батько, здається, був при дипломатичній місії.

— І що було далі?

— Марія стала матір’ю всіх його синів.

— Як — прямо там і стала? — Камінський здивовано хмикнув.

— А що тут дивного? Спочатку маркізу — на корабель, потім разом з ескадрою — на Балтію.

— Ну й безлад у Орлова був на флоті, — пробурмотів Камінський, знову наповнюючи кружки.

— Тоді багато хто так робив: одружувалися з гречанками, італійками, француженками. Через це виникали дипломатичні скандали. Особливо коли дівчина була з заможної чи дворянської родини. Я знав одного капітана: закохався в доньку католицького купця; родина була проти, і дівчину довелося вивезти разом із ескадрою, коли ми залишали острови.

— А що ж батько?

— Який батько? — Даль, здається, втратив нить оповіді.

— Та Марії Баккаристи де Ескарбени, — Камінський був молодший і трохи тверезіший за Даля, і без запинки вимовив довге ім’я.

— Її родитель наказав синам їхати до Росії шукати втікачку. Але, звісно, не знайшли. Росія — не маленький Парос.

— Бідолашні сироти… — зітхнув Камінський, згадавши про синів Ратча.

Свічки догорали і тіні в кутку ворушилися, наче слухали їхню розмову. Даль відчув, як вони тиснуть на нього — важкі, мов камінь.

Він знав, чий то камінь.

— Знаєш, Камінський, я й досі докоряю собі. Це ж я відрядив Ратча сюди боротися з цингою, лихоманкою та малярією.

— Та облиште, Іване Матвійовичу. Всі ми під Богом ходимо: як не в морській битві з турками, так від якоїсь зарази на руднику…

У цей момент важко вдарив рудниковий дзвін — кликали нову зміну.
Даль мовчки підняв кружку:

— Зараз я чомусь відчуваю, що нас за столом троє. Вічна тобі пам’ять, Іване Ратч!

За два роки, завдяки зусиллям доктора Даля та штаб-лікаря Камінського, на краю Третьої Роти для шахтарів відкрили госпіталь і аптеку.

А хрест? Сміт виконав обіцянку.

Минуло понад сто років. Хрест із піщаника вріс по саму перекладину. Вода й вітер зробили своє: тепер ледве можна розгледіти тонку риску, що колись була між датами народження і смерті штаб-лікаря Івана Яковича Ратча.

«ДОНЕЦЪ» на Донці

Малий Танаїс віками не тільки роз’єднував, але й з’єднував. А ще він віками напував і годував птахів та звірів, що жили на його берегах. Відтоді, як люди, що оселилися тут, стали називати його Донцем — багато чого змінилося.

Настав час, і тільки нерозумний звір міг пити з Донця воду. А люди — звірі розумні, вони набудували греблі, млини, запустили пороми, нарили рудники. А коли рудники стали називатися шахтами — тоді й шахтні води почали зливати у Донець. Відтак тільки дуже спрагла людина могла наважитися напитись із річки.

На той час у Третій Роті було дві довгі вулиці: Донецька, названа на честь річки, і вулиця Красна. «Красна» була дуже поширеною назвою вулиць у навколишніх селах. Чи була вона красивішою за Донецьку? Так, на ній стояв ще з минулого століття храм в ім’я Іоанна Предтечі. От тільки поблизу храму не було колодязя.

Односельці вважали Костянтина Даниловича «справжнім хазяїном». Його діда — колишнього козака — після руйнування Січі якимось вітром занесло з берегів Дніпра на береги Донця. Дід окрім сім’ї за душею не мав нічого. А його онук уже, окрім родини, мав крамницю і вітряк. Але найбільші прибутки приносив йому пором.

Молодший Приколота — Дмитро — з дитинства був метикуватим хлопчиком. Він із півтори сотні бажаючих витримав іспити й був серед тридцяти тих, хто позаминулого року вступив до Штейгерської школи у Лисичому.

Минулого літа, під час канікул, Дмитро прожив свій перший справжній трудовий місяць — став помічником поромника. Батько, Костянтин Данилович, був певен: хлопець має навчитися роботи не з книжки і не з балачок, а руками й очима.

— Хто знає, як працює просте, той колись розбереться і зі складним, — любив повторювати він.

От батько й віддав сина в науку старому поромникові Степану Панаїту. Там Дмитро вперше відчув, що таке річка як жива істота, як уміє вона допомагати, коли ставишся до неї з повагою, і карати — коли легковажиш.

Степан навчив кермувати поромом, використовуючи силу течії: трохи повернеш кермо вліво — і течія пором прискорить; повернеш вправо — пором загальмується; і буде біда — канат натягнеться, як струна!

Хлопець дізнався, з чого зроблений головний канат: кручене пенькове волокно, змащене в дьогті, щоб не гнило й не стиралося. Канат ішов через залізні кільця, вбиті в лівий борт порому, а кінці його були «намертво» обмотані навколо вритих на берегах міцних стовпів. Саме завдяки цьому канату й кільцям пором не зносило вниз за течією.

У тій роботі було менше романтики, ніж Дмитрові здавалося. Більше поту. Більше мозолів. Але хлопець пишався: він робив щось справжнє.

Того ж літа, наприкінці місяця, батько взяв його «на перевірку».
Сіли вони обоє на лаву біля хати. Внизу було видно пором. Довгі тіні від круч уже торкалися Донця.

— Ну, сину, — почав Костянтин Данилович, — скажи мені: що не дає порому плисти вниз за течією?

— Канат. Який іде через два кільця на лівому борту порому, — відповів Дмитро чітко, без вагань.

— Так, лівий — це коли він пливе від нашого берега. А коли пливе до нашого?

— Тоді канат знаходиться по праву руку від поромника.

— А чому його мастять дьогтем?

— Щоб вода не точила волокна й щоб не трухлявіли.

— А як поведеш пором, коли течія впаде?

— На поромі є довга паля, — сказав Дмитро. — Буду відштовхуватися від дна.

Батько кивав, слухав уважно, без усмішки, але в погляді тепліло задоволення. Іспит був не для показу — він перевіряв, чи син засвоїв суть.

Урешті сказав коротко:

— Годиться.

Це слово Дмитро пам’ятав цілий рік.

У селі були й інші «справжні хазяї». Але то були здебільшого люди, про яких казали: «За копійку й з церкви стрибне!» Не таким був Приколота — намагався допомагати людям. А ще він був добрим прихожанином і не жалкував грошей на церкву.

Якось біля храму Костянтину зустрілася жінка, яка несла коромислом відра з водою. Тоді й спало йому на думку вирити до Великодня біля храму колодязь. Звичайно, копати мав не він. Треба було знайти людей, які знаються на цій справі.

Старший Приколота жив за прислів’ям: «Головне, щоб був хліб і до хліба», тобто за приємним не забувати про корисне. Допомагати храму — це приємне, а виховувати собі зміну — це корисне.

— Навчився, Дмитре, керувати поромом — навчись тепер керувати й людьми, — звернувся Костянтин Данилович до сина.

— Що я тепер маю робити, батьку — керувати поромником? — усміхнувся Дмитро.

— Одного робітника замало. Будеш керувати риттям колодязя для нашого храму.

— А як я керуватиму тим, про що навіть гадки не маю?

— На те є навчені люди. А тобі треба знайти цих людей, домовитися про платню, згуртувати їх, забезпечити інструментами й матеріалами, контролювати роботу. Ти ж другий рік навчаєшся у Штейгерській школі й маєш уявлення про шахту. Справишся?

— Хто знає, як працює просте, той колись розбереться і зі складним! Це ж ти мені казав минулого року? Виходить, батьку, настав час розбиратися зі «складним»?

— Саме так, сину. А грошима я допоможу.

За сім седмиць до Пасхи отець Митрофан окропив свяченою водою місце, на яке вказав лозоходець. Окропив він також робітників разом із Приколотами.

Риття колодязя — не гра й не копання городу. Земля часом сипалася під ноги. Для зміцнення стінок використовували дерев’яне кріплення. Кожну колоду треба було добре підігнати й рівно опустити в яму. Землю піднімали відром за допомогою журавля.

Хоча отець Митрофан освятив і робітників, і їхню працю, Костянтин, хоч і здалеку, слідкував, як Дмитро справляється з керівництвом. Увечері він розпитував сина, слухав, радив.

Ще коли тільки почали копати колодязь, Дмитро запевняв усіх, що глибина буде не більше десяти сажнів. Отець Митрофан тоді спитав:

— Звідки, юначе, така впевненість?

— Отче, саме на такій глибині на шахтах Лисичого вперше з’являються ґрунтові води — там починає сочитися вода.

І справді, одного дня на глибині восьми сажнів вода почала пробиватися. За тиждень колодязь був готовий, укритий дахом; за допомогою коловорота можна було підіймати воду у відрі.

Двадцять сьомого квітня 1841 року, на Великдень, отець Митрофан уперше скористався водою з нового колодязя.

— Ну що, синку, маєш досвід, як вправлятися зі складним?

— Гадаю, що так, батьку! Дякую за допомогу. А що буде наступне?

— Людина гадає, а Бог рядить. Почекай — щось та буде!

І це «щось» сталося вже через кілька годин.

Родина Приколотів зібралася у садку біля хати на святковий обід. Поряд квітли вишні, на кручах барбарис, унизу за річкою — верби, дички та терен. Мати й сестра почали:

«Цвіте терен, цвіте терен, листя опадає…»

Батько й сини підспівували.

Раптом сестра на словах “десь поїхав мій миленький…“:

— Ой, дивіться, що це там на Донці?

З-за острова, який місцеві прозивали Лисиною, плив двощогловий корабель, та ще й тягнув баржу.

— Дивіться, пливе проти течії, а вітрила згорнуті! — здивувалась мати.

— Чого це ви так розполошилися, — каже Костянтин Данилович. — Ви що, пароплава ніколи не бачили?

— А ти бачив? — усміхнулась дружина.

— Ні, не бачив, але ж у нього є труба, а з труби йде дим! Ви ж не думаєте, що там піч?

— Там піч! Піч! — заплескав наймолодший Приколота. — Там матроси гріються!

Усі розсміялися.

Не допливши до порому, пароплав зупинився. З лівого борту спустили шлюпку з двома матросами й офіцером. Святковий день — і Степана Панаїта не було коло порому.

Костянтину з кручі було видно далеко, як, не знайшовши поромника, офіцер озирався навколо, в надії хоч когось знайти.

— Дмитре, хоч це й далеченько, а все ж, збігай – взнай що їм треба? – звернувся Костянтин Данилович до сина, — Ні, краще запросити їх до нас на обід.

Дмитро швидко, але обережно ступаючи спустився земляними сходами з кручі.
Батькові видно було, як син підбіг до офіцера і, показуючи на кручу, щось тому розповідав. Незабаром гості вже сиділи за святковим столом.

Після “Христос воскрес!” і “Воістину воскрес!” почалася розмова.

— Іван Теофілович Берг, капітан пароплаву «Донець», — представився гість.

— Костянтин Данилович Приколота, — відповів хазяїн. — Невже, капітане, і до нашої Третьої Роти дійшов технічний поступ?

— Так, поступ, але не дійшов, а приплив! — сказав Берг, і всі розсміялися.

Після першої чарки бесіда пожвавилася.

— Наша задача, — сказав капітан, — з’ясувати, чи можна таким пароплавом, як наш, доплисти від Кам’яного Броду до Лисичого.

— А навіщо вам баржа на буксирі? Там нижче за течією — суцільні повороти русла.

— Із поворотами ми впоралися. Нас більше непокоїли мілини й корчі. А баржа… назад ми завантажимося вугіллям. Попит на нього на ливарному заводі тай й у Чорноморсько-Азовській компанії з кожним роком зростає. Де стільки взяти коней і підвод?

Костянтин подумав: «От добре, що я не вклався в перевезення вугілля підводами!» — а вголос сказав:

— Вам, Іване Теофіловичу, немає потреби плисти до Лисичого. Біля переправи ви, мабуть, бачили гори вугілля — туди його звозять із шахт, а потім везуть у Кам’яний Брід. Це по-перше. А по-друге… Ви знаєте, як називають місцеві цю переправу?

— Ні. Я ж не місцевий! – з посмішкою відповів капітан.

— Переїзд, ось як звуть уже багато століть це місце.

— І дозвольте дізнатися, чому?

— Бо там здавна вершникам, не злазячи з коней, можна було переправлятися на другий берег. А пором, – то тільки для завантажених підвід.

— Цікаво-цікаво, — трохи з недовірою, сказав капітан.

— Іване Теофіловичу, зараз свято, а от після завтра зможете мене перевірити.

— Та ні, Костянтине Даниловичу, з вашої кручі доволі ясно видно, що на тому березі дорога роздвоюється – одна впирається прямо у воду, а друга в поромну переправу.

— Хто не має зайвих грошей, тому краще в брід!, – пожартував Приколота і наповнив келихи.

— Ну, тож, капітане: за тих хто переходить моря в брід, чи за відважних моряків?

— Звичайно ж за моряків, – відповів, посміхаючись, Іван Теофілович.

Випили за моряків, за Донець і за пароплави, за жінок і дітей…
Під вечір капітан, обійнявши Приколоту, запросив завтра на пароплав — обіцяв показати парову машину. На тому і розійшлися.

Наступного дня батько й син Приколоти піднялися на борт пароплава. Капітан Берг, пам’ятаючі вчорашній день на кручі Донця, водив гостей по всім куточкам свого пароплава.

Костянтин весь час не переставав нахвалювати Івана Теофіловича: і які в нього дисципліновані матроси, і яка на пароплаві, незважаючи на вугілля, чистота і порядок, а який в нього мабуть гарний кок!

Дмитро з подивом спостерігав за батьком, таких лестощів, від нього, йому ще не доводилося раніше чути. А старому морському вовку, яким себе, безперечно, вважав капітан, дуже приємно було це чути. Розгадка прийшла під кінець.

В каюті капітана був накритий стіл. Кок там показав усі свої здібності. Коли капітан налив ром у келихи, Костянтин, начебто мимоходом спитав:

— А чи сподобалася вам, Іван Теофіловичу, моя учорашня настоянка на шипшині?

— О, це був найкращій в моєму житті напій! Після Рому, звичайно!

— А чи не могли б ви, капітане узяти на пароплав, Дмитра… на три – чотири дні, до Кам’яного Броду… туди й назад? Йому так сподобався ваш пароплав! В нього, після ваших чудових і цікавих розповідей з’явилося велике бажання – подивитися на роботу парової машини. А хто, як не ви, може задовольнити в його юній душі поклик до всього нового!

Чи то в Приколоти повітря скінчилося, чи то вичерпався запас чудових епітетів, але нарешті він замовк. Капітан, який щойно збирався осушити келих, на мить завагався. На його обличчі можна було прочитати і подив, і муки вихованої людини. Мить проминула, і рука капітана з келихом продовжила свою путь.

— А чому ні? – з подивом для самого себе, відповів капітан.

«Ось у чому справа, — подумав Дмитро. — Батько давно хоче збудувати паровий млин і сподівається, що я розберуся в паровій машині…»

Наступного дня почали вантажити вугілля на баржу і в трюм пароплава. А ще за день «Донець» вирушив назад — до Кам’яного Броду.

— Дмитре, — сказав капітан, — ось твоє завдання: будеш на баці допомагати матросу слідкувати за перешкодами по курсу.

«Донець» ішов обережно. Фарватер мінявся щогодини: мілина, корч, зміщене русло. Коли корпус хоч на мить торкався ґрунту чи колесо вдарялося об плес, Дмитро стискав поруччя.

За два дні з пригодами дісталися Кам’яного Броду. За день пароплав і баржу розвантажили. Потім вирушили назад, проти течії. За три дні були в Третій Роті.

Подорож була коротка, але незабутня. Дмитро бачив, як працюють парові котли: чув, як кипить вода у сталевих черевах, як пара стукає в труби, як поршні рухають колеса. Машиніст навіть дозволив йому потримати руку на важелі подачі води в котел — лише хвилину, але ця хвилина запам’яталася на все життя.

Батько уважно слухав звіт сина:

— Залізний колесний пароплав, названий «Донцем», у розібраному вигляді був доставлений із Ліверпуля до Ростова у 1840 році. Там його зібрали. 10 жовтня 1840 року «Донець» спустили на воду. Зиму пароплав простояв у Ростові. 10 квітня 1841 року розпочалася навігація, але надзвичайне розлиття Донця та безліч сміття й очерету змусили відкласти плавання до 24 квітня.

— А які він має розміри? — спитав батько.

— У довжину — майже сімнадцять сажнів, у ширину — біля трьох. Осадка при завантаженні його тисячею пудів вугілля — один аршин.

— А потужність?

— Дві парові машини загальною потужністю 50 кінських сил.

— Краще мати таку машину, ніж тримати стільки коней! — пожартував батько.

— Справа не в конях, батьку, — серйозно відповів Дмитро. — А в тому, що твій паровий млин не буде залежати від вітру. До того ж я порахував, що один пуд борошна на паровому млині буде коштувати вдвічі дешевше, ніж на вітряку.

— Та хоч на рубль дешевше — вже вигідно! — відповів батько.

Минув рік — і в Третій Роті з’явився паровий млин.

Ні батькові, ні сину Приколотам і в голову не могло прийти, що через сто п’ятдесят років промисловці мріятимуть не про вугілля, а про енергію вітру.

Post scriptum

Через чотирнадцять років Дмитро, уже дорослий чоловік, пригадав той весняний день, коли стояв на палубі «Донця» й слухав, як гудуть п’ятдесят кінських сил. Тоді він не здогадувався, що в цих коней короткий вік.

Доля «Донця» склалася парадоксально: створений англійськими майстрами у 1840 році спеціально для Росії, він ризикував бути захопленим англійським флотом у Кримську війну. У 1855 році, щоб корабель не дістався ворогові, його знищили в Керчі самі росіяни.

«Останній політ Ластівки

Останній політ Ластівки

У Третій Роті сьогодні свято. Село зранку сповнене людського гомону: вітаються, обіймаються, несуть гостинці. Дорослі, взявши дітей за руки, прямують до батьківських хат. Лише вона не має ні дітей, ні власного дому-роду. Батька не знала. А від матері їй залишився один-єдиний, мов притрушений часом, спомин.

Тоді був такий самий теплий весняний день. Вона була безтурботною дитиною. Кожна дещиця навколишнього світу викликала в неї захват: метелики, що пурхали між кульбабами; хрущі, які гуділи серед квітучих кущів черемхи; соковита молода трава на лузі у Дінця. А найбільше — ластівки. Вони прилітали на берег по вологу глину, з якої ліпили свої гнізда. Вона бігла берегом, а птахи спалахували над головою чорними стрілами — піднімалися вгору й поверталися, щойно вона віддалялась. Мати стежила за нею пильно й ніжно:

«Ах ти ластівко моя, дивись, не намочи ноги!»

Відтоді й лишилося ім’я — Ластівка.

«Щасливий був час», — подумала вона тепер. «І років у мене нині стільки ж, як у мами тоді… Але в мене нема тої малечі, якою я була для неї».

І от сьогодні вона знову на тому лузі, і знову над головою ластівки. Коли сонце примусило тіні сховатися під кронами дерев, вона зайшла на мілину. Нахилившись над водою, поміж хмар, що пливли у віддзеркаленні, побачила сиві пасма у власному волоссі.

«То вже я старша за маму…» — з подивом подумала.

Але вона не вміла довго сумувати. Вийшла на берег, зітхнула і всміхнулася сама собі:

«У мене немає рідних. Але є Кирило. Він мені — як брат. А його сім’я… вона ж і моя».

Вони бачилися майже щодня. І хоч Кирило був небагатослівний, між ними завжди було розуміння з півпогляду.

— Ластівко, Ластівко! — пролунав дитячий голос.

Вона обернулася: «Ось і моя родина».

Лугом до неї йшли Кирило, Марія та двоє дітей. Даринка, їхня восьмирічна донька, першою підбігла, поцілувала її в лоба й простягла гостинець. За нею підійшли Кирило й Марія.
— Ось познайомся, — сказав Кирило, піднімаючи малого хлопчика. — Це Миколко, мій менший.

Малюк незграбно тупцював у молодій траві, намагаючись зловити метелика. Марія, взявши його на руки, показувала на пташині злети: «Ластівки… ластівки…», а зірвавши кульбабу, шепотіла: «Кульба-ба…». Малий повторював склади, й усі сміялися. День промайнув непомітно.

Зміна в шахтарів починається зарано. Цього ранку в роздягальні панувала мертва тиша: ні сміху, ні звичних піддевок. Коли Кирило зайшов, люди відвели погляди.

— Хто? — ледь чутно спитав він.

— Учора обірвався трос… кліть звалилася…

— Хто? — повторив.

Після короткої паузи хтось видихнув:

— Твоя Ластівка.

Кирило відчужено дивився, як бригада ремонтників змінювала трос, що обірвався. Хотів дочекатися, коли піднімуть кліть. Тяжкі думки роїлися в нього в голові: «А якби?», «А чому саме вчора?». Мимоволі почав згадувати, як п’ятнадцятирічним хлопчиком лампоносом вперше спустився в шахту і першою, кого він тоді побачив, була Ластівка. Ось тоді в них і виникла взаємна симпатія. Він завжди намагався порадувати її якимсь гостинцем. Потім він працював саночником — каторжна робота. Згодом «доріс» до коногону. Симпатія переросла в дружбу. І ось тепер подруги не стало.

— Сюсюро, сьогодні вільний! — пролунав за спиною голос бригадира.

Бригадир був чоловік суворий і вічно похмурий, двічі свої команди не повторював. Кирило тримав у руках розгорнуту хустинку, тупо дивився на шматочки житнього хліба та цукру. Обертатися до бригадира у нього не було жодного бажання. Той, як казали, у разі потреби міг штовхати цілу версту, завантажену вугіллям, вагонетку. Бригадир, поклавши долоні Кирилу на плечі, двічі спробував повернути його до себе обличчям.

— Не плач, це ж не людина!

— Це більше, ніж людина.

— А ти знаєш, скільки товаришів я тут втратив на шахті? Що ти журишся за кобилою! Її життя було в сто разів краще за твоє! Твоя зміна — дванадцять годин, а в неї була — вісім.

Кирило, змахнувши рукавом зрадливу вологу з очей, обернувся до бригадира. Але той не дав йому заперечити.

— От ти – живеш від зарплати до зарплати, а їй не треба було дбати ні про їжу, ні про питво. Ти після шахти не знаєш, де вдома взяти води, щоб відмитися від вугільного пилу, а її після зміни і мили, і чистили. Двічі на рік – восени на Михайла і навесні, як от учора, на Великдень мала відпустку. В неї свій особистий ветеринар був і коваль. А в тебе є особистий лікар?

— Немає в мене лікаря, і особистий коваль мені ні до чого. Але я знаю: шість днів працюю, на сьомий — я вдома, в сім’ї. Я бачу сонце, місяць та зірки, весну, літо, зиму та осінь. Бачу, як росте трава, чую, як співають птахи! І все це не тому, що хтось мені це дозволяє двічі на рік!

— Чуєш як співають птахи? Та вони співали до тебе і після тебе будуть! Ти шахтар, і я шахтар, і твоя Ластівка була шахтаркою. А в шахтарів одна доля: або в шахті тебе завалить, або нагорі Кіндратій вугільним пилом за горло схопить!

Бригадир, ідучи, сердито кинув через плече:

— Радуйся, твоя Ластівка померла в польоті!

Кирило повертався додому «шанхаями», які обліпили кручі навколо шахти, немов гнізда ластівок стріху хати.

«Ну що то за життя? Народжуються в ямах, і в ямах вмирають. Покоління за поколінням. Невже це зачароване коло не можна розірвати? Невже бригадир правий: у шахтарів одна доля?»

Коли він підійшов до своєї хати й почув дитячий сміх, у ньому щось перевернулося:

«У мого Миколки має бути інша доля — краща за мою!»

Так упало рішення — тверде, як удар кайла об породу.

«А сільська громада — проти!

А сільська громада — проти!

Минулого року селом поповзли чутки: з Попасної до волості через Верхнє, яке місцеві й досі називали Третьою Ротою, будуть тягнути залізницю. Від Верхнього до Лисичого, волосного міста, було всього дві версти. Але важкими були ці версти — увесь час угору. Влітку ще так-сяк, а от узимку — скільки возів перекидалося на слизькій дорозі!

Новина розколола мешканців Третьої Роти навпіл. Одні казали, що це добра новина, інші — погана! Добра, бо можна буде дістатися Києва або Катеринослава не кіньми за тижні, а потягом за дні. Інші не вірили: потягом по наших кручах і горах? А якщо колію прокладуть через наші хати?

Та чутки, як і вода в Дінці, довго не затримуються: попливли й зникли, лишаючи легку тривогу десь на дні душі. Забули про них майже всі — крім двох, хто вже знав напевне: справа давно вирішена, креслення затверджені, і навіть відомо, кому доручили будівництво. Саві Мамонтову — і цього імені було достатньо, щоб зрозуміти серйозність намірів.

Одного яскравого літнього ранку на Красній вулиці з’явилися чужі люди — незвичні, чисто вбрані, з міською поставою. Говорили коротко, уривчасто, наче накази видавали. З підводи вони витягли дивні інструменти: блискучі рейки, мідну трубу на тринозі, віхи з кольоровими смугами. Ходили туди-сюди, щось міряли, забивали кілки в землю, не звертаючи уваги, що заважають людям і проїзду. На зауваження місцевих відповідали зверхньо, показуючи якусь «бамажку» з печаткою — так, ніби печатка робить їх господарями тутешніх вулиць.

У Третій Роті не було людини, авторитетнішої за Дмитра Костянтиновича Приколоту — колишнього маркшейдера з 35 роками бездоганної служби, який рік як отримував повну пенсію. Його вибрали старостою не за красиве слово, а за тверду руку і рівний розум. Він саме копирсався в городі, коли почув.

Дмитро Костянтинович копирсався в городі, а думками був десь далеко, коли почув:

— Пане старосто, Дмитре Костянтиновичу, агов!

Двоє хлопчаків, задихані й повні важливості, повідомили про дивних прибульців. Староста зітхнув: «Чужі люди — то подія для малого хлопця, та не для мене… Але служба є служба».

На Красній все було саме так, як описали діти. Екіпаж і підвода стояли біля церкви. Один чоловік у кашкеті встановив триногу з теодолітом, другий тримав віху, третій робив позначки в товстому зошиті. Приколоті вистачило одного погляду.

«Тринога з теодолітом, віхи… — от тобі і чутки про залізницю», — подумав Приколота. Йому одного погляду вистачило, аби зрозуміти, що тут відбувається.

Староста підійшов до чоловіка у кашкеті, який йому здався за старшого:

— Я — Дмитро Костянтинович Приколота, староста цього села. А ви хто такі, панове, і що тут робите?

— Геодезіст, Свірід Пєтровіч Тімошенков. Ми по порученію руководства акціонєрной компаніі «Донецкая камєнноугольная желєзная дорога». Будєм проізводіть ізисканія под будущую лінію.

Староста мовчить, киває.

— Просторно у вас… — рукою показує вздовж Красної. — Здєсь ідєально прямой участок.

Староста відчув, як починає закипати, але стримує себе:

— Ідеально для кого? — вимовляє повільно. — Тут школа, базарна площа, хати двома рядами. Люди ходять щодня. Діти бігають. На цій вулиці… церква вже сто років стоїть.

Він оглянувся на церкву — біленьку, дерев’яну, з банею й дзвіницею. Прадіди по копійці збирали гроші на її будову, зводили власними руками.

Геодезист лише махнув рукою:

— Ето всьо рєшаємо. Главноє — лінія должна бить прямой. Желєзная дорога любіт прямоту.

За спиною старости вже збиралися люди: шахтарі, що поверталися з нічної, жінки з кошиками, діти. Підійшов і священник, отець Никодим. Жінки перемовлялися стиха:

— Чужі це, чужі… Ідуть, як до себе.
— Прямоту їм дай… Щоб нас навпіл розрізати.
— А якщо й справді пустять колію тут — де ми ходитимемо?
— Нащо вона нам на порозі?

Тим часом помічники геодезиста продовжували свою роботу.

— Шановний Свириде Петровичу, — звернувся староста. — А дозвіл у вас на «провєдєніє ізисканій» є?

— Так вот же, — протягує папери геодезист.

— Настоящім подтвєрждаєм…, читає Приколота, — что Свірід Пєтровіч Тімошенков…«Донєцкая… железная дорога»… — шановний, так це ж не дозвіл, це лише ваше посвідчення! Нема дозволу з повіту? Тож я, староста села Верхнє, забороняю вам у нашому селі «проізводіть ізисканія под будущую лінію».

Від несподіванки у геодезиста відвисла щелепа, потім він, намагаючись щось сказати, почав хапати ротом повітря. Його помічники, тим часом припинили свою роботу, і з цікавістю перводили погляди зі свого начальника на старосту і навпаки.

— Я жаловаться на вас буду! Вам не удастся остановіть тєхнічєскій прогрєс, для вас ето всєго ліш, – сказав, показуючі пальцем геодезист, — «подзорная труба»!

— Для мене це — всього лише «теодоліт», — відповів посміхаючись Дмитро Костянтинович. — Скаржіться, це ваше право, але без дозволу, вам краще сюди не повертатися.

— Ви, я віжу, образованний человек, — заспокоївшись сухим голосом сказав геодезист. Ну что может сдєлать ваша сєльская власть протів власті столічной?

Староста зрозумів – буде бій, за вулицю Красну з хатами, за церкву. А інакше, чужі «всьо порєшают». І бій цей буде не рукопашний, а бюрократичний.

Геодезист, тим часом продовжував погрожувати:

— Вскорє я вєрнусь с разрєшенієм і работи продолжатся. Так опрєдєлєно проектом. Траса утверждена. Не вздумайте чинить прєгради. Сопротівлєніе будєт наказиваться!

Підвода з «незваними прибульцями» зникла за поворотом. Пил від колес повільно осідав на Красній.

«Технічєскій прогрєс, технічєскій прогрєс… передражнив геодезиста староста, — пам’ятаю я ваш «технічний поступ»!, – І Приколота згадав яка доля спіткала пароплав «Донець» у далекому 1855 році».

Життєвий досвід підказував: краща оборона — наступ. Тож він оголосив громаді:

— У неділю після служби збираємося біля церкви. Бо сьогодні вони міряють Красну — а завтра скажуть, що все вже «затверджено».

Спочатку Приколота переговорив і з настоятелем храму, а потім поїхав в Лисичанськ.

Пристав Гаврило Сергійович був чоловік повільний, але не дурний: роки служби навчили його мовчати тоді, коли інші кричать, і кивати тоді, коли інші погрожують. Волосний старшина Демид Карпович, навпаки, говорив швидко, дрібно, але хитро, мов той горобець, що вміє вхопити зернину зі столу навіть перед носом у кота. Обидва вони добре знали ціну землі й ціну часу — а тому не губилися, коли до них приходили з великими проханнями чи великими планами. Саме тому Приколота й пішов до них: не за силою — за кмітливістю.

У неділю отець Никодим після Літургії вийшов на ґанок церкви. Після молебеня за мир і збереження храму, священник Никодим звернувся до вірних:

— Не давайте зруйнувати те, що створили руки ваших батьків. Хто стоїть за мир, за церкву, за землю свою — той не один».

Люди слухали, похиливши голови, і в тому схиленні було не страх, а рішучість.

Після отця Никодима до громади звернувся староста :

— Не в силі наша міць, а в правді. Стійте за своє, та не творіть зла.

Громада відгукнулася. Підписували звернення до катеринославського губернатора хто як умів — хто рукою, хто хрестиком.

Тим часом, геодезист як і обіцяв, поскаржився на дії старости своєму керівникові, а той – ще вище. В нальства була купа засобів, яким чином вирішувати складні питання такого роду.

Одного дня, Дмитро Костянтинович, у себе на подвір’ї виконував обов’язки старости: допомагав двом сусідкам зібрати до купи «побиті горщики». Староста примітив, якогось пана, явно з міста, який терпляче чекав своєї черги. Коли сварка сусідок закінчилась «мировою угодою», Дмитро Костянтинович звернувся до незнайомця:

— Доброго дня, пане…
— Обращайтесь, Дмітрій Константинович, ко мне просто – «господин».
— Отож, «просто господин», яка у вас до мене справа?
— У вас здесь, дом добротний. Порядок. Огород хорош! Жаль, єслі прийдьотся все ето… — він зробив невизначений жест рукою, — ізменіть.

Староста мовчав. Незнайомець дістав із внутрішньої кишені пакунок.

— Ми люді практічниє. Ви — тоже, я уверен. Вот небольшой подарок… помощь, скажем. Если ви перєубєдітє громаду нє упіраться, наша компанія вас не забудет.

Староста подивився на пакунок так, ніби то була жаба.

— Заберіть, — тихо сказав він. — Не беру. І нікому не раджу брати.

Незнайомець здивувався, потім спробував усміхнутись:

— Подумайте… Может, завтра…

— Я вже подумав, — відповів староста, встаючи. — А тепер прошу вийти з мого дому.

Незнайомець почервонів, спробував щось буркнути, але мусив піти. На подвір’ї він ще кинув старості через плече:

— Вам же хуже будєт. Ето не «сельская управа», єто железная дорога. Она не спрашиваєт!

Староста лише похмуро усміхнувся: «Не питає… Ще як запитає».

Дмитро Костянтинович розумів, що товщина пакунків, разом із збільшенням владних кабінетів, буде тільки збільшуватися. В цій картковій грі виграє, той в кого козир буде старший.

Увечері того ж дня староста довго сидів при каганці, не торкаючись вечері. Потім дістав старенький чорнильний прибор, та аркуші паперу. Він не мав звички писати гнівні листи начальству — та й гнів не був головним. Головним було відчуття, що хтось там, далеко, приймає рішення, не знаючи ні їхнього села, ні тих людей, що тут живуть поколіннями.

Нарешті староста розклав перед собою папір, умочив перо і почав писати — повільно, рівно, ретельно. Писав туди, де, як він вважав, сиділа людина, здатна вплинути на весь хід подій. Кому саме — не сказав нікому.
Наступного ранку дав хлопцеві конверт і наказав везти до міста.

Як і припускав староста, почалася бюрократична «гойдалка».

Приїхав геодезист з дозволом із Бахмута. Волость написала в губернію. Губернія — у компанію. Пошта в Російській імперії працювала справно, але повільно. Геодезист повертався й повертався з новими паперами — але на кожну «перевагу» знаходилась відповідь.

І от одного дня він з’явився з гордим виглядом:

— Господін староста! Екатєрінослав дал разрєшеніє согласно утверждьонному проекту!

Приколота спокійно прочитав дозвіл:

— Пане Тимошенков, а хто затвердив цей проект?

— Голова ради компанії — Сава Мамонтов!

— Погляньте уважніше, пане Тимошенков. Оцей підпис вам нічого не каже? — староста показав учорашнього листа.

Тимошенков, скривившись, прочитав листа Мамонтова, де той дякував Приколоті за увагу, визнавав похвалу його «меценатцва» перебільшеною і повідомляв, що наказав змінити проект на користь громади Верхнього. Колія піде не через центр села, а понад Біленькою, вздовж високих схилів — із виходом на край села.

— Да какая мнє разніца где проводіть ізисканія? Подождьом новий проект, і прієдєм сюда снова, — сказав Свирид Петрович Тимошенков, — і в котрий раз покинув Третю Роту.

Через місяць розпочалося будівництво. Тепер селяни вже не пручалися — навпаки, радо бралися до діла. Земляні роботи тривали все літо й осінь. В селі не було вільної підводи: везли щебінь, шпали, ліс, рейки. Люди працювали багато — від зорі й до вечора. І заробляли: комусь на корову вистачило, комусь на оновлення хати, комусь — просто на запас зерна до зими.

Навесні 1879 року урочисто відкрили залізничну лінію від Попасної до Лисичанська.

У Третій Роті всі раділи — бо змогли відстояти і вулицю Красну, і свою церкву.

А найбільше раділи пристав і волосний старшина. Вони ще три роки тому знали, що землю під колію будуть викупати. Їхні розрахунки щоразу сходилися на Вовчоярівці. Не тому, що так хотілося інженерам, — а тому, що місцевість сама вела туди. Обоє вони були не лише розумні, а й по-сільському хитрі. Отож завчасно прикупили собі ділянки саме у Вовчоярівці — на під’їзді до села.

***

Пройде пів століття і дерев’яна церква Іоанна Предтечі, та сама, яку прадіди відстояли при Олександрі Другому, буде зруйнована при Йосипі Першому правнуками тих, хто колись її захищав. На її фундаменті постане інший «храм» — Палац культури імені Леніна. Це буде «храм» нової віри, яка вимагатиме не молитви, а покори.

Історія церкви в Третій Роті — не лише про дерев’яну будівлю, а про крихкість людської пам’яті. Те, що одне покоління вважало святинею, інше може сприйняти як перешкоду.

Жодна перемога добра не є остаточною, якщо її не передають далі.

Безцінна порада Дмитра Менделеєва барону Карлу фон Левенштерну width=

Безцінна порада Дмитра Менделєєва барону Карлу фон Левенштерну

Барон Карл фон Левенштерн був доволі відомою людиною в Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Ще б пак! Левенштерни входили до впливових німецьких дворянських родів півдня Російської імперії.

Барон був типовим представником «освіченого дворянства» свого часу — поєднував аристократичне походження з підприємницькою жилкою.

Левенштерн одночасно був:

поміщиком — йому належали тисячі десятин землі, розкидані по всьому повіту;
промисловцем — він вважав, що головне його багатство не чорнозем, а поклади кам’яної солі, гіпсу та доломіту на його землях;
громадським діячем — у місцевому самоврядуванні він обіймав посади гласного земства та мирового судді;
меценатом — вкладав кошти у будівництво сільських шкіл і ветеринарних пунктів.

Барон підтримував зв’язок із видатними вченими того часу. Він надавав свої землі для експедицій та польових досліджень, сприяючи укладанню геологічних карт Донецького басейну.
У наукових колах Карл Левенштерн був знаний як тонкий знавець якості алебастру. Тож не дивно, що одного весняного дня до його родового маєтку в Романівці підкотив запилений екіпаж. З нього вийшов чоловік, якого в імперії знали всі — від міністрів до студентів.
Його плащ і капелюх були припорошені біло-сірим пилом бахмутських доріг. З високого ґанку панського будинку, по обидва боки якого стояли гіпсові скульптури лева і левиці, стрімко, як на свої 54 роки, назустріч гостеві збіг стрункий господар.

— Дмитре Івановичу! — з неприхованим захопленням звернувся барон. — Для мене велика честь приймати вас у своєму домі.

— І я щиро радий бачити вас, Карле Володимировичу, — відповів учений, знімаючи капелюха. На тлі його знаменитої гриви той виглядав кумедно — мов маленька бджола на великій хризантемі.

Карл фон Левенштерн давно мріяв про цю зустріч. Він розумів: те, що сьогодні буде занотовано в записнику цього чоловіка, завтра може стати аргументом для міністерств і бірж.
До просторої їдальні гостя провела дружина Карла Левенштерна. Кімната була залита світлом. Баронеса Софія Миколаївна особисто керувала подачею — не з марнославства, а з розуміння ваги миті.

Високі вікна впускали ранкове світло, яке грало на білосніжній скатертині. На столі — проста, але вивірена розкіш: свіжа паляниця з хрусткою скоринкою; домашній сир у глиняній макітрі; смажена індичка; карасі запечені у сметані; молода цибуля; у кришталевій вазі мед до чаю.
Поряд — витончений штоф з прозорою рідиною.

— Прошу оцінити напій, Дмитре Івановичу, — з легкою усмішкою мовив барон. — Точнісінько за вашим рецептом.

Менделєєв примружився, підніс келишок до світла, оцінив прозорість. Рідина була прозора, як лабораторний розчин.

— Чистота бездоганна.

Він зробив ковток. Пауза затягнулася.
Барон відчув, як серце б’ється гучніше, ніж вагонетки в його шахтах.

— Ідеально, — коротко мовив Менделєєв. — Баланс витримано. Гармонія спирту й води — зразкова, — і схвально кивнув.

Баронеса видихнула непомітно.

— Баронесо, ваш сніданок вартий окремої подяки. Ви поєднали селянську простоту з панською довершеністю!

Софія Миколаївна задоволено вклонилася.

Дім Левенштернів був збудований у стилі стриманого провінційного класицизму. Усередині панувала європейська мода: темні дубові панелі, високі стелі з ліпниною, паркет із геометричним візерунком.
Бібліотека займала ціле крило — полиці з працями німецьких геологів, французьких хіміків і російських статистиків. У кабінеті зберігалися геологічні карти, проби мінералів, зразки гіпсу та солі, акуратно підписані латинню.
У вітальні стояв великий рояль і м’які меблі для прийому поважних гостей та інженерів-партнерів.

Після сніданку барон запросив ученого до кабінету. У дубових вітринах зберігався літопис донецьких надр.

Менделєєв узяв напівпрозорий кристал кам’яної солі, підняв його до світла.

— Чистота дивовижна, бароне. У Європі за такий галіт змагаються лабораторії, а у вас він лежить пластами на сотні сажнів.

Вони сіли біля вікна. Звідти відкривався широкий краєвид.
Навколо будинку було розбито регулярний парк: рівні алеї лип і каштанів сходилися до круглого фонтану. Далі — квітучий сад із яблунями та грушами. За парком починалися стайні — барон славився любов’ю до породистих коней, — каретні сараї та склади.
А ще далі, в прямій видимості, біліли кар’єри та шахтні споруди. Над ними здіймався легкий пил, а інколи долинав глухий гуркіт вагонеток. Життя барона справді проходило під ритм добувних механізмів.

Менделєєв закурив самокрутку.

— В уряді схвально зустріли вашу записку про геологічні багатства Бахмутського повіту.

Барон помітно зніяковів від похвали.

— Моя поїздка має оглядовий характер, — продовжив учений. — Необхідно оцінити потенціал содового виробництва.

Він випустив хмарку диму.

— Вугілля, кухонна сіль і крейда — три содових кити. Росія платить золотом за бельгійську соду. А тут — вугілля, сіль, крейда. Усе в одній точці.

Барон мовчав. Він уже знав це. Але хотів почути підтвердження.

— Маю відомості, що бельгійський промисловець Ернест Сольве цікавиться моїми землями у Верхньому, — обережно мовив барон. — Що робити, якщо запропонують продати?

— Погоджуйтеся. Але продавайте не як ріллю — а як фундамент імперії. Тут виростуть заводи, що змінять край.

Барон мовчки дивився у вікно, де степ зустрічався з промисловим пилом. Барон задумливо крутив у руках шматок гіпсу.

— Багато моїх сусідів-поміщиків бояться цього. Кажуть, дим заводів зіпсує чорнозем, а робітники принесуть смуту.

— Земля, яка годує зерном, — це минуле, — відрізав учений. — Земля, яка годує енергією та творенням, — це майбутнє. Ви, бароне, людина європейського складу. Ви бачите не просто десятину, ви бачите молекули капіталу. Повірте моєму розрахунку: через десять років ви не впізнаєте Бахмутський повіт.

Наступного ранку, Менделєєв уже майже сів в у свій екіпаж, коли барон, ніяковіючи, як учень перед метром, спитав:

— Чи правда, що періодична система вам наснилася?

— Авжеж! — хитро всміхнувся вчений. — Так само, як яблуко впало на голову Ньютону.

Екіпаж рушив. Пил закрутився білою завісою.

Барон повернувся до кабінету. На столі лежала карта земель у Верхньому. Колись тут був шанець третьої роти сербських гусар, потім казенне село. Де зараз ті гусари і де зараз казенні селяни? Час усе змінює, отож може правий був Дмитро Іванович коли казав, що через десять років ніхто не впізнаєте Бахмутський повіт?

Левенштерн довго дивився на карту. Потім повільно відсунув її убік — не як поміщик, що вагається, а як підприємець, що прийняв рішення.

За рік угоду з Сольве буде підписано. І саме звіти Карла Левенштерна стануть одним з аргументів для залучення іноземного капіталу в край, що невдовзі перетвориться на промислове серце півдня.

Велике мистецтво поступатися своїми принципами!

Велике мистецтво поступатися своїми принципами

Серпень вісімдесят дев’ятого видався сухим і вітряним. Степ курився пилом; він плив над вигорілими травами, збирався в ярах, стелився понад Дінцем — і здавалося, що той пил осідає не лише на чоботях та підвіконнях, а й на людських думках, на планах, на мріях.
Барон Карл фон Левенштерн стояв на ґанку свого дому, що білів на схилі крейдяної гори, й дивився на землі, які примикали до Третьої Роти. Рік тому у його родового маєтку в Романівці гостював Дмитро Менделєєв, і згодом у наукових колах з’явилася його стаття — «Майбутня сила, що покоїться на берегах Донцю». У ній ішлося про сприятливі умови для виробництва соди у Верхньому — саме на тих землях, що належали баронові.

Відтоді його ґрунт перестав бути просто ґрунтом. Під тонкою крейдяною корою ховався справжній скарб. Але в світі було не багато людей, які могли вкласти власні кошти у розробку цього скарбу. А кошти мали бути великі, дуже великі. Кожному відомо що між «може бути» й «буде» пролягала прірва витрат. Не кожен, навіть у Європі, мав капітал, щоб перетворити білу гору на заводські корпуси.

Ім’я Ернест Сольве вже давно звучало як символ нової хімічної епохи. Його новий спосіб виробництва соди підкорив Європу; заводи росли у Франції, Бельгії та Німеччині. Дійшла черга і до Російської імперії. Сольве разом із пермським підприємцем Любимовим створив компанію, яка приносила їм величезні прибутки. Саме сьогодні мала відбутися зустріч Карла Левенштерна з Іваном Любимовим і Ернестом Сольве.
Кабінет барона був обставлений стримано. Невисокий письмовий стіл, на якому лежав стос паперів; чотири глибокі шкіряні крісла; широке вікно, крізь яке виднівся схил і срібляста смуга річки.

Після чемних привітань дійшли згоди: говоритимуть німецькою. Сольве не володів російською, Любимов — французькою, а німецька для всіх трьох була нейтральною територією.

— Панове, — почав Любимов, — компанія «Любимов, Сольве і К^о» бажає придбати у вас сто десятин землі. Ми плануємо збудувати содовий завод і відкрити кар’єр із видобутку крейди.

Двері тихо відчинилися. До кабінету зайшов молодий чоловік із уважним поглядом.

— Мій син і спадкоємець, Микола, — спокійно мовив барон. — Він братиме участь у перемовинах.

Торг розпочався з вісімдесяти рублів за десятину. Це була висока ціна за чорнозем того року — але йшлося не про чорнозем. Барон не відповів одразу. Він узяв із шафи тонкий науковий журнал і поклав перед гостями.

— Ви, безперечно, знайомі з цією публікацією.

Сольве ледь усміхнувся:

— Так, бароне це стаття «Майбутня сила, що покоїться на берегах Донцю» пана Менделєєва. Саме тому ми тут. Але дозвольте нагадати: щоб отримати прибуток, слід спершу вкласти величезні кошти. Якщо ми заплатимо надмірно за землю — за що зводитимемо завод?

Любимов загинав пальці:

— Додаткова залізнична колія від Переїзної до Лисичанська. Окрема телеграфна лінія. Електростанція. Можливо, власна шахта. Це — сотні тисяч.

Барон вислухав, не перебиваючи.

— Я сам підприємець, панове. Розумію витрати. Але вісімдесят рублів за десятину — це смішна сума. Ви купуєте не ріллю. Ви купуєте ріку для охолодження, крейду для печей і близькість до залізниці.

В кабінеті запала тиша. За вікном вітер гнав пил понад схилом.

Торг ішов довго — обережно, майже математично. Ціна зростала повільно, як рівень води під час повені. Коли пролунала цифра «тисяча шістсот рублів за десятину», Любимов зняв окуляри й обережно протер скельця.

П’ятдесят десятин. Вісімдесят тисяч рублів.

Для кінця століття — сума значна, майже зухвала. Але бельгійці платили не за землю; вони платили за стратегічний вузол — за точку, де вода, крейда й технологія сходилися в одному місці. Барон це знав.

— Панове, — раптом сказав Левенштерн, — я трохи вивчав ваші праці, пане Сольве. На тонну готової продукції припадає тонна відходів. Що ви робитимете зі шламом?

Сольве відповів без вагання:

— Ми виділимо окрему ділянку, зробимо глиняну обваловку і зливатимемо туди промислові відходи.

— А де гарантія, що ці речовини не потраплять до Донцю?

— Наші спеціалісти давно розробили запобіжні заходи.

Барон повільно склав руки на столі.

— У такому разі в договір має бути внесено пункт: компанія «Любимов, Сольве і К^о» бере на себе зобов’язання щодо збереження чистоти довкілля навколо Третьої Роти, а також певні соціальні обов’язки перед сільською громадою.

Сольве й Любимов перезирнулися.

— Ми готові негайно підписати угоду на сто десятин за сто двадцять тисяч рублів, — сказав Любимов. — Але ваш додатковий пункт потребує погодження з правлінням. Ми мусимо скористатися телеграфом. Це займе певний час.

За вікном знову здійнявся вітер. Пил котився схилом, наче сама земля чекала рішення.
Барон мовчки дивився на гостей.
І в тій мовчанці вже народжувалося справжнє питання — не про ціну, не про шлам і навіть не про сто двадцять тисяч рублів.

— Ну що ж, панове, — підсумував барон, підводячись, — зачекаймо день-два на відповідь правління. А поки прошу до столу. За обідом, гадаю, можна обговорити й нашу… культурну програму.

Їдальня була прохолодна, з товстими стінами, що ще зберігали вранішню свіжість. Стіл накрили щедро, але без показної розкоші. Риба — щука з прозорим, як бурштин, бульйоном; короп у зелені; дрібні карасики, підсмажені до хрускоту. До пива — варені раки, червоні, мов лаковані. Пучки кропу, петрушки, молодої цибулі. Перші кавуни й дині, ще не цілком солодкі, зате духмяні.

Любимов, нахилившись до Сольве, прошепотів:

— Не дивуйся, Ернсте, що на столі не бачиш м’яса. Піст.

— Та яке там м’ясо, — відказав Сольве тихо, розглядаючи раків. — Тут хоч би до них дійти.

Він підвів голову:

— Пане бароне, невже вся ця риба — з Донця?

Левенштерн ледь усміхнувся:

— Краще запитайте Миколу. Він у нас головний рибалка.

Микола, який досі мовчки розкладав раків на тарілці, відповів просто:

— З Донця. Але якщо хочете справжнього сома — треба їхати на Клешню.

— Клешня? — здивувався Сольве. — Яка дивна назва.

— Довге озеро за лісом, на другому березі Донця. В кінці воно роздвоюється, мов клешня рака. Через те й назва.

Любимов засміявся:

— Сольве в нас затятий рибалка. Знає десятки способів, як перехитрити рибу.

— А от сома мені ще жодного разу не доводилося ловити, — визнав Сольве, і в голосі його з’явилася та жива нотка, якої не було за столом переговорів.

— То в чому справа? — легко мовив Микола. — Їдьмо сьогодні на вечірню рибалку. Гарантую — буде вам сом.

Сольве глянув на Любимова:

— А що, Іване? Усе праця та праця. Чи не відпочити нам бодай раз по-справжньому?

Надвечір вони вже стояли на березі Клешні.

Озеро й справді нагадувало клешню: вузьке, витягнуте, а на кінці — два рукави темної води, що тихо стояла поміж очеретами. Ліс за спиною шумів стримано, ніби не бажав порушувати спокою води. Десь у заростях хлюпнула риба.
Микола впевнено вибрав місце.

— Сом любить глибину й тінь. Тут — яма.

Вони розклали вудки. Любимов, незграбно переступаючи по вологому піску, намагався не забруднити чобіт. Сольве ж, навпаки, рухався з дивовижною вправністю — так, наче все життя провів не в кабінетах і лабораторіях, а біля води.
Сонце поволі спадало за ліс, і поверхня озера ставала мідною.

— Дивна річ, — сказав Сольве, вдивляючись у поплавок. — Ми з вами сперечаємося про тисячі рублів, про залізницю, про відходи… А тут усе вирішує тиша.

— Не все, — відповів Микола. — Іноді вирішує терпіння.

Він говорив спокійно, але в його словах вчувався інший зміст — не лише про рибу.
Любимов зітхнув:

— Терпіння — це добре. Але правління в Брюсселі терпляче лише тоді, коли бачить прибуток.

— А ви? — несподівано запитав Микола, не відводячи очей від води. — Ви що бачите тут? Лише прибуток?

Питання зависло в повітрі. Десь у глибині озера повільно перевернулося щось велике — вода зітхнула глухо, важко.

Поплавок Сольве здригнувся.

— Здається, панове, — тихо мовив він, стискаючи вудку, — ваш сом починає переговори.

І в тому напруженні, коли волосінь натяглася, мов струна, кожен із них раптом відчув: справжній торг ще попереду — і не лише за землю.
Над Клешнею вже лягав сутінок. Вода темнішала, ставала густою, мов розтоплене олово. Волосінь у руках Сольве напнулася раптово й важко — без дрібного тремтіння, без вагання.

— Не смикайте, — тихо сказав Микола. — Це не щука. Він бере повільно.

Волосінь пішла вбік, потім у глибину. Сольве відчув у долонях ту глуху, майже розумну силу, що не метушиться, а тягне впевнено, знаючи свою вагу.

— Великий, — прошепотів Любимов.

Сом не кидався. Він ішов униз, до ями, до холодної темряви. Кожен необережний рух міг обірвати снасть.

— Отак і ваші переговори, — з напруженою усмішкою мовив Сольве, не зводячи очей з води. — Тягнеш — і не знаєш, хто кого витягне.

Микола мовчав. Він дивився на кола, що розходилися поверхнею.
Сом раптом рвонув убік, волосінь засвистіла. Сольве встиг послабити натяг — рівно настільки, щоб не втратити здобич.

— Треба поступитися, — стиха сказав він, більше до себе, ніж до інших. — Інакше він піде.

Боротьба тривала довго. Сом то піднімався, показуючи темну спину, то знову йшов у глибину. Людина й риба, кожен зі своєю волею, обережно вивчали силу супротивника.
Нарешті, виснажений, сом ліг на бік біля берега. Микола вправно підвів його до мілини. Вода сплеснула востаннє — і велетень затих у траві.
Сольве довго дивився на здобич.

— Величезний, — мовив він тихо. — І все ж… довелося дати йому трохи свободи.

Любимов невдовзі відійшов уздовж берега, шукаючи сухого місця для багаття. Над озером повисла тиша, порушувана лише тріском очерету.

— Пане Миколо, — заговорив Сольве вже іншим тоном, без жартів, — дозвольте сказати відверто.

Микола підвів очі.

— Я знаю, якою буде відповідь правління. Вони не приймуть вашого батькового пункту в тому вигляді, як він його сформулював. Зобов’язання щодо природи й громади — це витрати без прямого прибутку. У Брюсселі мислять інакше.

— Але ж ви погодилися сьогодні, — обережно мовив Микола.

— Я погодився чекати телеграми. Це різні речі.

Сольве нахилився, зірвав стеблину очерету, повільно переламав її навпіл.

— Ваш батько — людина принципу. Я поважаю це. Але принципи — як надто туга волосінь. Вони рвуться. А тоді не буде ні договору, ні заводу.

Микола мовчав.

— Ви розумієте, — продовжив Сольве, — якщо угода зірветься, ми знайдемо інше місце. Крейди в імперії чимало. Але завод тут — це майбутнє для вас. Для цієї землі. Для Третьої Роти.

Він зробив паузу.

— Я бачу у вас здібності. Ви знаєте ріку, людей, місцевість. Коли завод постане, нам потрібен буде керівник — хтось із освітою, але й з корінням тут. Ви могли б зайняти високу посаду.

Микола відчув, як у грудях щось стиснулося.

— Але через впертість… — тихо додав Сольве, — можна втратити можливість. Подумайте. Чи варто ставити умову так жорстко? Можливо, її можна сформулювати м’якше.

Він підвівся.

— Я не прошу вас зраджувати батька. Лише переконати його бути гнучкішим. Велике мистецтво — не стояти до кінця, а вчасно поступитися.

Микола залишився біля води сам. Темрява повільно ковтала озеро. Він дивився на темну гладінь, де ще недавно боровся сом. Щоб витягти його, довелося послабити натяг.
Він довго стояв, не помічаючи, як холоне повітря.

На світанку над Клешнею клубився туман.
Микола ще затемна розпалив вогонь. У казані кипіла вода; він обережно зняв піну, додав коріння, перець, лавр. Потім — шматки свіжого сома. Юшка набула густого, золотистого відтінку.
Любимов прокинувся від запаху.

— Оце так рибалка, — пробурмотів він, потягуючись.

Сольве вийшов із намету, вдихнув на повні груди й на мить заплющив очі.

— Ось воно, — сказав він тихо. — Оце і є справжня винагорода за терпіння.

Він сів біля вогню, прийняв миску з гарячою юшкою. Смак був чистий, глибокий, із легкою димною ноткою.
Сольве відчув не лише гастрономічне задоволення. У погляді Миколи з’явилася нова зосередженість — мовби рішення вже визріло, як риба в глибині.

Над озером сходило сонце. І разом із ним підіймалося питання: чи можна, поступившись у формулюванні, зберегти суть?

Додому Микола з гостями повернулися вже по обіді. Втома від нічної рибалки була тихою, майже приємною — такою, що не тисне, а лише сповільнює рухи й думки.

З телеграфної станції принесли стрічку. Відповідь з Брюсселя надійшла з дивовижною швидкістю — наче рішення було ухвалене ще до того, як запит вирушив у дорогу.
Формулювання було сухе, без жодних обхідних слів: жодних додаткових пунктів у договір.

Барон прочитав мовчки.
Сольве не поспішав. Він дав тиші зробити свою справу — так само, як учора на озері давав сомові втомитися.

— Пане бароне, — нарешті заговорив він, — я розумію ваше занепокоєння. Але погляньте навколо. Така природа, як тут, у Третій Роті, — Донець, Клешня — не може й не повинна постраждати.

Він говорив спокійно, навіть м’яко.

— І гарантією цього буде ваш син.

Барон підвів очі.

— Микола?

— Саме так. Я готовий запропонувати йому посаду в правлінні заводу. Людина, що знає цю землю, ріку, людей, не дозволить перетворити їх на жертву виробництва.

Микола відчув, як слова, почуті вночі на березі Клешні, тепер набули форми — чіткої, майже офіційної.

— Я даю вам слово, — продовжив Сольве, — що коли завод почне приносити прибуток, частина коштів буде спрямована на підтримку чистоти довкілля. Не як зобов’язання на папері, а як розумну необхідність.

Барон мовчав. Він дивився у вікно, де сонце поволі котилося до обрію. Та сама земля, яку він збирався продати, лежала там — спокійна, терпляча, ніби звикла чекати, поки люди домовляться між собою.

— Я не прошу відповіді зараз, — сказав Сольве після паузи. — Подумайте до завтра.

Він підвівся, акуратно склав телеграфну стрічку і поклав її на стіл.
Барон залишився у кабінеті на самоті з тишею, з рікою за вікном і з питанням, яке не мало простої відповіді: чи можна довірити майбутнє землі людському слову — навіть коли це слово сказане щиро?

Тихо відчинилися двері, зайшла Софія Миколаївна. Вона уважно дивилася на чоловіка — не як господиня на господаря, а як людина, що відчуває наближення бурі.

— Він переконав вас? — тихо спитала вона.
Барон не одразу відповів.

— Він нічого не нав’язував. Лише показав масштаб подій, які на нас чекають.

— Масштаб чого? — її голос став твердішим. — Диму? Робітничих бараків? П’яних бійок під нашими воротами?

Карл підвів очі.

— Масштаб майбутнього.

— Я відчуваю, майбутнє принесе лише смуту.

— Смуту приносить бідність, Софіє. А завод дасть мешканцям села роботу, а робота — достаток.

— Подивіться, — Софія Миколаївна показала рукою на сад за вікном. — Ви хочете, щоб над ним висів чад заводу?

Пауза стала густою.

— Ви думаєте, я не розумію? — продовжила вона вже спокійніше. — Я бачила, як ви дивитеся на кар’єри, потяги, димарі заводів. Ви любите їх більше, ніж поля.

Ці слова влучили боляче.

— Я люблю можливість, — тихо відповів барон.

— А я люблю дім, — сказала вона.

Він підвівся.

— Дім без розвитку стане музеєм. Наші сусіди й далі житимуть пшеницею. А світ іде вперед. Сам Менделєєв радив продати землю. Тут можуть збудувати завод.

— Чужий завод, — відрізала Софія. — Чужинці з Бельгії. Ви продасте їм землю, і вони диктуватимуть умови.

— Ні, якщо угода буде правильною.

— Ви впевнені? — вона повернулася до нього. — Ви впевнені, що керуватимете процесом, а не він вами?

Барон мовчав.
Вона підійшла ближче.

— Карле… коли ви вперше показали мені цей затишний куточок над Донцем, ви сказали: «Тут буде спокій для наших дітей». Ви пам’ятаєте?

— Світ змінився, Софіє.

— А може, це ви змінилися?

Це було найважче запитання.

— Якщо я не погоджуся, хтось інший погодиться. І завод збудують без нас. Без наших умов.

Вона довго дивилася на нього. У її погляді був страх — не за статки, а за зміну самого плину життя.

— Я боюся, — зізналася вона.

— Я теж, — вперше сказав він чесно.

Ця відповідь зняла напругу сильніше, ніж будь-який аргумент.
Софія повільно взяла його за руку.

— Якщо ви підете цим шляхом, — сказала вона, — пообіцяйте одне.

— Що саме?

— Що завод не знищить людей. Що в тому димі буде сенс.

Карл стиснув її руку.

— Обіцяю.

Але в глибині душі він розумів: жодна обіцянка не гарантує, що історія буде слухняною.
За вікном степ темнів.
І разом із ним темнішав вибір.

Тієї ночі барон не спав. Він вийшов у парк. Липи стояли нерухомо. Він присів на лаву.
У голові звучали два голоси:

— Залиш усе, як є.

— Продай землю, хай її розріжуть глибше.

Вранці барон Карл фон Левенштерн підписав договір без додаткових пунктів.

Уже за три роки після купівлі землі завод видав першу продукцію. Це було найпотужніше содове виробництво в Російській імперії. Левенштерн залишився власником прилеглих територій, які також зросли в ціні. Угода принесла барону значний капітал, а регіону — тисячі робочих місць і статус центру хімічної індустрії.

Труна кишень не має

Барон Карл фон Левенштерн був людиною двох епох. Народжений поміщиком, мислив як промисловець. Йому належали тисячі десятин чорнозему, але справжню ціну він бачив не в пшениці, а в надрах — у солі, гіпсі, доломіті. У білому камені, що міг перетворитися на золото.

Чотири роки тому барон, за порадою Дмитра Менделєєва і всупереч пересторогам своєї дружини, продав 100 десятин своєї землі, що лежала край Третьої Роти, під будівництво содового заводу. Тоді це здавалося тріумфом розуму над сентиментами. Він тоді таки отримав «золото» у вигляді 80 тисяч рублів і права одержувати дивіденди із заводських прибутків. Цифра була переконливішою за будь-які сумніви.

Поки на його колишніх землях будувався завод, барон жодного разу туди не навідувався. Він не хотів побачити чужих людей у домі, що колись йому належав, як риють кар’єр за садом, в якому він колись любив відпочивати.

Рік тому завод запрацював, видав першу продукцію і перші прибутки. Разом із дружиною барон прибув у Третю Роту.
У будинку, який колись належав йому, тепер містився заводський лазарет пункт. Колись із вікон цього будинку було видно сад, а за садом звивиста доріжка вела до Донця. А за рікою був ліс, за лісом — безкраї піски, які тягнулися до самого обрію. Тепер за садом розверзлася біла паща кар’єру. Крейда осипалася схилами, канатною дорогою вона безупинно пливла до заводу.

Левенштерни зупинилися в заводському готелі. Через широке вікно барон побачив, як канаткою на лівий берег Донця з гуркотом рухаються вагонетки зі шламом. На тому березі розлилося озеро неприродно яскравого небесного кольору. Воно блищало гладенькою поверхнею, але в тій красі не було життя — жодної качки, жодного очерету, навіть вітер не лишав на ньому хвиль. Барон мимоволі відвернувся. Йому раптом здалося, що цей колір надто чистий для води і надто холодний для неба.

А що ж Третя Рота? Вона теж змінилася. Колись тут були тільки хати-мазанки з очеретяними дахами, тепер поряд із заводом з’явилися кам’яні будинки з червоної цегли, з дахами, вкритими черепицею. Видно було, що тут працювала рука європейського архітектора.

Увечері Карл Володимирович і Софія Миколаївна вирішили прогулятися селом, так би мовити, подихати свіжим повітрям. Виявилося, що змінилася не тільки природа навколо Третьої Роти, а й люди в ній. Попереду, мабуть, було «пітєйноє завєдєніє», бо звідти було чути гармонь, п’яні голоси й лайку — хтось із кимось бився.
Назустріч пробіг чоловік із розквашеним носом, за ним гналася невеличка юрба. Дехто був із кийками. Лайка звучала різко, грубо, не по-сільському. Отож «променад» Левенштернів закінчився досить швидко — вони повернулися назад.

Ніч у готелі пройшла неспокійно. Із Донсоди доносилися гуркіт і брязкіт, а із села — п’яні пісні.
Вранці барон відкрив і швидко зачинив вікно. Він знався на хімічних сполуках, отож одразу впізнав різкий запах аміаку.

Після відвідин заводоуправління Левенштерни, не гаючи часу, рушили додому — у свою Романівку. Всю дорогу вони їхали мовчки, і за це барон був вдячний своїй дружині. Чек на дивіденди, що лежав у внутрішній кишені сюртука, грів тіло, а розпач від побаченого в Третій Роті пік йому душу.

Уночі в Романівці його розбудив біль. Серце стискалося повільно, але невблаганно. Він вийшов у сад і сів на лаву. Тут усе ще було по-старому — дерева, темрява, тиша. Справжня тиша.

Чотири роки тому він також сидів на цій лаві. Тоді він мав зробити вибір: порада Менделєєва чи пересторога дружини?
Він пригадав ті два голоси, що прозвучали тоді в нього в голові:

— Продай землю, хай її розріжуть глибше.

— Залиш усе, як є.

Тоді він думав, що розріз — це лише технічна операція і продав землю за 80 тисяч. Їх вистачило б на десятки років розкішного жити у столиці чи в Європі. І от тепер…

Барона Карлa фон Левенштернa поховали через три дні. Лікар сказав: серцевий напад.

«А ГОЛОВНЕ — ВСЕ ПРАВИЛЬНО!

А головне — все правильно!

Нотаріус Адам Новицький бачив у своєму житті багато дивних договорів. Дуже багато. Іноді йому здавалося, що Варшава спеціально відправляє до нього всіх своїх оригіналів, щоб він не розслаблявся.
Але цей договір… Цей договір був особливий. Дивний. І головне — абсолютно незрозумілий.
Адам стояв біля вікна своєї контори й дивився, як сходами з ганку спускаються три пани. Вони чемно, по-варшавськи ввічливо, знімаючи капелюхи, прощаються один з одним.
Двоє старших сідають у свої екіпажі: один — у чорний, лакований, інший — у темно-зелений, трохи старомодний, але дуже доглянутий.
Екіпажі рушають у різні боки: один наліво, інший направо, ніби навіть коні не хочуть мати справу один з одним.
Молодий пан — йде пішки до трамвайної зупинки.
Адам повертається до столу, бере в руки щойно підписані документи й починає читати. Він читає повільно, уважно, з тією ж обережністю, з якою лікар оглядає пацієнта, що скаржиться на «щось дивне в животі».

— «…право власності переходить… у разі невиконання… забезпечувальна купівля… типова фідуціарна передача…» — бурмоче він собі під ніс.

Він зупиняється, піднімає брову.

— Фідуціарна передача… Та що ж ви, панове, робите зі мною? — зітхає нотаріус.

На його думку, тільки продавець будинку, пан Межерецький, виглядав сьогодні цілком розумною людиною.
А от решта…
Адам знову взяв до рук документи. Почав читати вголос — наче тому, що так легше було зрозуміти абсурд.

— «…вартість будинку — чотири тисячі п’ятсот рублів сріблом…» Нотаріус кивнув. Це нормально. За такі гроші можна купити триповерховий будинок у Варшаві і ще дві корови у селі.

— «…право власності переходить до пана Франчишека Грудзинського…», а це з якого дива така щедрість з боку Ковальського?

Але далі…
— «…зобов’язується повернути всю суму протягом двох років…» Адам примружився. Це вже цікаво. Навіщо дарувати будинок Грудзинському, якщо він за два роки винен за нього Ковальському?

— «…у разі невиконання — будинок переходить до пана Ковальського…» Адам підняв голову. — Ага. Починається цирк.

— «…і додатково сплатити двадцять відсотків від вартості будинку…» Тут нотаріус чесно розсміявся. — Двадцять відсотків! Та за такі штрафи навіть банки соромляться братися!

Він відклав папери й потер скроні, потім зітхнув.

— Єдине, що я зрозумів: продавець — розумна людина. Він отримав свої гроші й пішов додому. А я… я тепер маю головний біль.

Адам чесно намагався зрозуміти, у чому тут «подвох». Але не міг. І це його дратувало. Бо він, Адам Новицький, нотаріус із двадцятирічним стажем, не любив, коли не міг щось зрозуміти.

Матеуш Ковальський сидів у своєму екіпажі, дивлячись як повз нього пропливають красиві, багаті будинки Варшави. Він любив це місто. Любив його шум, його амбіції, його конкуренцію.

Рік тому його донька Анна вийшла заміж за… інженера.
Так, інженер — це, звісно, не найгірше. Але в наш час, думав Матеуш, одного диплома замало. Треба мати хватку. Треба мати зуби. Треба мати вміння штовхатися ліктями, бо інакше тебе затопчуть конкуренти, як коні на ярмарку.
А Франчишек Грудзинський… Ну що з нього взяти? Хлопець розумний, але надто м’який. Надто ввічливий. Надто… інженер.

— Доньці скоро народжувати, — буркнув він сам до себе. — А де вона буде жити? В орендованій квартирі? Десь у чорта на рогах? – Матеуш перехрестився. — Та ніколи в житті!
— От я й купив їй будинок. Фактично їй. А щоб зять не розслаблявся — уклав з ним цей договір.
Він зітхнув.
— Чотири тисячі п’ятсот рублів сріблом… — пробурмотів він. — Хороші гроші. За такі гроші можна купити не лише будинок, а й совість деяких людей…
Екіпаж підстрибнув на бруківці.
— Повернути всю суму за два роки… Ха! Якщо він зможе — честь йому і хвала. Якщо ні — будинок повертається мені. Логічно. Я ж його купив.
Він усміхнувся.
— А ще двадцять відсотків штрафу. Це вже моя маленька педагогічна хитрість. Бо як інакше навчити молодого інженера заробляти гроші? Хай старається. Хай заробляє. Хай доведе, що він чоловік.

Ковальський пригадав вираз обличчя нотаріуса і усміхнувся.

— Бідний Адам… Я його давній клієнт, але сьогодні він так і не второпав, у чому «подвох». А я йому й не пояснював. Нехай трохи помучиться. Це корисно для професійного розвитку.

А тим часом Франчишек Грудзинський їхав трамваєм і теж розмірковував про щойно підписаний договір.

«Так, Рубікон перейдено, — думав він. — Прощавай, спокійне життя. Тепер треба починати «крутитися», як того вимагає тесть.
Колись ми, Грудзинські, належали до заможного шляхетського роду.
Як же так сталося, що тепер ми позичаємо гроші в Ковальських?»

Більш за все у житті Франчишек цінував спокій.
Його девіз був простий: «Не чіпай мене — і я тебе ніколи не зачеплю».
Він вірив у Провидіння.
У те, що все трапляється не просто так.
Що не треба битися лобом у «зачинені двері», коли поруч обов’язково є «відчинені».
А якщо дверей кілька — треба чекати знамення.
А знамення, як відомо, завжди знайдуться:
то біла кішка перебіжить дорогу,
то бабця з повними відрами зустрінеться,
то трамвай приїде на хвилину пізніше.

Після гімназії Франчишек вступив до Імператорського Дерптського університету.
Польську знав від народження, російську — бо куди ж без неї, а німецьку… ну, на побутовому рівні.
На першій лекції поруч із ним сів стрункий чорнявий юнак.

— Siegmund Töplitz, — представився він.

— Franciszek Grudziński, — відповів Франек.

— О! Ти поляк? Тільки не кажи, що з Варшави!

— Саме так, Зигмунте!

Так почалася їхня дружба.
Авжеж, завдяки Провидінню — а як інакше?
Серед сотні студентів першим до нього звернувся саме варшав’янин, та ще й той, хто чудово знав німецьку.
Провидіння, безперечно.
Студентські роки промайнули швидко.
Франчишек часто бував у Варшаві в гостях у Зигмунта, познайомився з його родиною.
Після університету батько Зигмунта — Бонавентура Теплиць — взяв обох на роботу у свою компанію – Lilpop, Rau & Löwenstein.
У Зигмунта була молодша сестра Роза. А в Рози — подруга з жіночої гімназії, Анна Ковальська.
Так ланцюжок, що почався зі знайомства двох варшав’ян у Дерпті, привів до шлюбу Франека й Анки.
Хоча, якщо чесно, у всьому було винне його жагуче кохання до Анки.
А не знамення.
Зигмунт же, на відміну від Франчишека, ніяких знамен не шукав.
Він був непосидючий, авантюристичний, і «зачинені двері» намагався відкрити ногою.
Через пів року він покинув батьківську компанію заради якоїсь Werksoda у німецькому Штасфурті.
Трамвай зупинився на кінцевій.
Франчишек зіскочив з підніжки й поспішив додому.
Піднявся по скрипучих сходах на третій поверх.
Двічі повернув ключ у замку.
З кухні долинали голоси.

«З ким це Анка? — подумав Франек. — Ага, Розя».

З кухні пахло свіжою кавою.

— Привіт, Франеку! Яка ж у тебе дружина — добра господиня! — вигукнула Розя. — Дивись, яке чудове печиво вона приготувала!

— Привіт, Розю! А кому я навіки зобов’язаний, як не тобі? Хіба не ти нас познайомила?

— Отож! А то — Провидіння, Провидіння… — засміялася Розя. — До речі, ти пам’ятаєш, що тринадцятого березня у мого брата день народження?

— Звичайно пам’ятаю.

— Франеку, — озвалася Анка, — у неділю Зигмуш запрошує нас на свій день народження.

— І не тільки на день народження, — підморгнула Розя. — Він познайомить усіх зі своєю нареченою.

— Та невже! — разом вигукнули Грудзинські.

Розя підвелася.

— В гостях добре, а вдома — краще!

Розя пішла, а Франек і Анка ще довго обговорювали новину.

Під кінець Анка між іншим спитала:

— Ну як там договір?

— Ось дивись — договір і купча на будинок. Підписав… хоч і не дуже хотілося. Але ти мені про договір всі вуха продзижчала!

— А це тому, що це моя ідея, а не мого батька!

— Невже?! — ошелешено спитав Франек. — Як же тобі вдалося обкрутити двох чоловіків?

— Не обкрутити, а вмовити, — з явним задоволенням промовила Анка.

Вона обвела рукою кухню.

— Ну що це за житло? А з’явиться дитина — де ми її купатимемо? На кухні?

— Звичайно у ванній…

— Там же холодно!

Франек завмер.

— Зачекай… у нас буде дитина?

— Авжеж буде! Буде тобі подарунок на святого Миколая!

— Оце так новина! — Франек радісно обійняв дружину.

— Нарешті у нас і в нашої дитини буде пристойне житло! — продовжувала Анка. — Ось подивись: це купча. Ми можемо заселятися хоч завтра!

— А ще в мене буде великий борг… — уже не так радісно сказав Франек.

— Заспокойся. Попереду два роки. Шукай — і знайдеш нову роботу.
Та й не вижене мій батько нас із дитиною з нашого будинку. Якось усе влаштується.

У домі Тепліців стояв гамір, сміх, дзенькіт келихів. На столах — тістечка, фрукти, пляшки з вином, а в повітрі — легкий запах парфумів і свіжої кави. Гості вже зібралися, коли Зигмунт, сяючи, як нова монета, вийшов уперед і попросив усіх уваги.

— Дорогі друзі, родино, — почав він, — сьогодні я хочу познайомити вас із людиною, яка зробила мене найщасливішим чоловіком у Варшаві. Це — Амелія Герц.

Поруч із ним стояла молода темноволоса дівчина з ямочками на щоках. Вона трохи ніяковіла, але трималася гідно. Гості зааплодували, хтось вигукнув «Вітаємо!», Роза аж підстрибнула від радості, а мати Зигмунта витерла очі хустинкою.
Після привітань, тостів і кількох танців Зигмунт нарешті вирвався з натовпу й підморгнув Франчишеку, який стояв біля книжкової шафи, тримаючи келих вина.

— Ходімо, Франеку, — сказав він тихо. — Ти сьогодні якийсь задумливий. Я тебе знаю: щось тебе гризе.

Вони відійшли вбік, у невелику бібліотеку, де було тихіше.

— Ну, викладай, — сказав Зигмунт, наливаючи собі ще трохи вина. — Невже ти, жонатик, співчуваєш мені, що я незабаром, як і ти рік тому, втрачу волю?

Франчишек усміхнувся.

— Та ні Зигмуше, я радий за тебе. Просто… є одна історія.

І він коротко розповів про договір: про 4500 рублів, про два роки, про штраф у двадцять відсотків, про Анку, про тестя.
Зигмунт слухав уважно, а потім раптом розреготався.

— Ох, Анка! Ох, пан Ковальський! Та це ж чистий анекдот! До речі, я вчора почув один — від росіянина. Дуже в тему. Слухай:

«Знадобився мужику терміново рубль, а зайняти можна лише у лихваря під відсотки. Лихвар рубль просто так не дасть — потрібна застава. Чоловік бере сокиру і, прийшовши до лихваря, попросив рубль під заставу сокири, а за місяць мовляв віддасть два рублі і забере сокиру. Лихвар бере сокиру, кладе її в скриню, з скрині дістає рубль, дає його мужику і каже:

— Тобі ж важко буде віддавати за місяць два рублі? Давай ти рубль зараз віддаси, а через місяць віддаси решту рубля?

Чоловік погоджується, віддає лихварю рубль, йде додому і думає:

— Рубля немає, сокири — нема і рубль залишився винен… А головне — ВСЕ ПРАВИЛЬНО!»

Франек сміявся так, що ледве не впустив келих.

— Але, — продовжив Зигмунт, коли вони трохи заспокоїлися, — у мене є ідея краща, ніж у Анки та її батька разом узятих.

Франчишек підняв брови.

— За того року, відколи я покинув батьківську фірму, — сказав Зигмунт, — я непогано піднявся у Werksoda. І все завдяки одній людині — Ернсту Сольве. Ти ж знаєш, хто він такий.

Франчишек кивнув: ім’я було відоме кожному інженеру.

— Сольве — геній, — продовжив Зигмунт. — Він винайшов новий спосіб виробництва соди. Його заводи ростуть по всій Європі. У Росії уже працює один. А тепер буде новий — на Дінці, біля села Верхнє. Там усе є: вода, крейда, вугілля, кам’яна сіль, залізниця.

— А електрична станція? — запитав Франчишек.

Зигмунт засміявся.

— Ось за що я тебе люблю — за критичне мислення! Електрики поки нема. Але ми поставимо парову машину з динамо. А з часом буде й своя електростанція.

Він зробив ковток вина і додав:

— І тепер головне. Сольве вже призначив мене наглядати від компанія «Любимов, Сольве і К^о» за будівництвом нового заводу. Я тобі пропоную посаду заступника директора заводу з інженерних питань.

Франчишек завмер.

— Друже, — сказав Зигмунт, — нам по двадцять шість. Про таку кар’єру інші можуть тільки мріяти. А ти — за рік розрахуєшся з тестем. І ще залишиться на новий костюм.

Франчишек повільно усміхнувся. Уперше за довгий час — широко, щиро, по-справжньому.

Вдома Франчишек довго не міг знайти собі місця. Він ходив по кімнаті, дивився у вікно, потім у стелю, потім на Анну, яка спокійно розчісувала волосся перед дзеркалом.

— Анко… — нарешті почав він.

— Що сталося? — вона повернулася до нього, вже здогадуючись, що розмова буде серйозна.

— Зигмуш… запропонував мені роботу.

— Роботу? — Анка насторожилася. — Де?

— У Катеринославській губернії.

Анна поставила гребінець. Поставила дуже повільно.

— Це… далеко, Франеку.

— Далеко, — погодився він. — Але це велика можливість. Сольве будує новий содовий завод. Зигмуш буде там представником компанії «Любимов, Сольве і К^о». А мені пропонує посаду заступника директора.

Анна мовчала. Франек бачив, як у неї на обличчі борються два почуття: страх і гордість.

— Це ж… край світу, — нарешті сказала вона. — Там інші люди, інші звичаї. Там… степи, пил, козаки… Я ж ніколи не була так далеко.

— Я теж, — зізнався Франчишек. — Але… це шанс. І… — він ковтнув повітря, — це допоможе нам розрахуватися з твоїм батьком.

Анка скривилася.

— Ти знову про договір.

— Я мушу про нього думати, — зітхнув Франчишек. — Це ж не просто договір. Це… педагогічний експеримент над зятем.

Анна не витримала й усміхнулася.

— Ну добре, — сказала вона. — А що ще казав Зигмуш?

— Що ми можемо здавати в оренду наш будинок у Варшаві. На два роки. Це дасть нам стабільний дохід. І ми точно встигнемо повернути гроші твоєму батькові.

Анна задумалася. Це вже звучало переконливо.

— І ще… — додав Франчишек. — Зигмуш сказав, що паралельно з будівництвом заводу вони планують зводити приватні будинки із садками для спеціалістів. Житло для робітників. Дитсадок. Школу. Лікарню.

Анна підняла голову.

— І власний будинок із садком?

— Так.

Анна повільно повернулася від дзеркала.

— Власний будинок … і садок… — повторила вона, ніби смакуючи слова. — Тобто… ми будемо жити не в бараці, а в окремому будиночку?

— Так.

— І наша дитина буде гуляти у садку?

— Так.

Анна подивилася на чоловіка, і трохи вагаючись, відповіла.

— Франеку… Я… я, мабуть, згодна.

Франчишек відчув, як у нього з плечей падає камінь. Він навіть сів від полегшення.

— Справді?

— Справді. Якщо там буде наш будиночок і садок — я поїду хоч на край світу.

Франчишек засміявся. Анка теж.

— Знаєш… — сказав він, обіймаючи її, — мені здається, це якесь знамення.

— Звісно, — відповіла Анна. — У тебе ж усе — знамення.

— Але цього разу — справжнє, — наполіг Франчишек. — Бо коли Провидіння хоче, щоб ти їхав у Катеринославську губернію, воно надсилає тобі… садок повний квітів.

Наступні дні у квартирі Грудзинських нагадували вулик. Анна то складала речі, то розкладала їх назад, то знову складала — але вже в іншому порядку.

Франчишек терміново шукав квартирантів.

Анна, хоч і погодилася, все ще мала сумніви.

— Франеку, — сказала вона одного вечора, коли вони сиділи за столом, — а якщо там… ну… зовсім інше життя? Я ж навіть не знаю, як там жінки одягаються. Я чула, там усі ходять у кожухах і валянках?

— Анко, — лагідно відповів Франчишек, — це ж не Чукотка. Це Катеринославська губернія. Там тепло. Там степ. Там… ну… цивілізація.

— А якщо там немає пристойних магазинів? — не здавалася Анна. — А якщо там немає лікаря? А якщо там немає… булочок?

— Буде все, — сказав Франек. — Зигмуш казав, що вони будують ціле містечко, звичайно там будуть і магазини.

— Ну… тоді, мабуть, поїдемо, — сказала вона. — Але якщо там не буде булочок — я повернуся.

Вони разом засміялися.

Найважче було повідомити Матеуша Ковальського.
Він сидів у своєму кабінеті, за величезним столом, схожим на капітанський місток корабля. Коли Франчишек обережно сказав, що вони з Анною їдуть у Катеринославську губернію, Матеуш спершу мовчав. Довго мовчав. Дуже довго.
Потім повільно зняв окуляри, поклав їх на стіл і сказав:

— У Катеринославську губернію?

— Так, пане Ковальський.

— На завод?

— Так.

— На содовий?

— Так.

— До Сольве?

— Так.

Матеуш зітхнув.

— Ну… якщо вже їхати на край світу, то хоча б до Сольве. Він, кажуть, не дурень.

Франчишек не знав, чи це схвалення, чи вирок.

— І… — додав Матеуш, — будинок у Варшаві ви здасте в оренду?

— Так.

— І гроші мені повернете?

— Так.

Матеуш кивнув.

— Ну… тоді їдьте. Але якщо моя донька буде жити в халупі — я приїду і власноруч тобі …

Франчишек поспішно пообіцяв, що халупи не буде.

У день від’їзду Варшава була похмура, але тепла. Трамваї дзеленчали, як завжди, коні на вулицях фиркали, як завжди, а люди поспішали у своїх справах, не підозрюючи, що для двох молодих людей це — початок нового життя.
Анна стояла біля вікна, дивилася на місто й тихо сказала:

— Я все-таки люблю Варшаву.

— І я, — відповів Франчишек. — Але іноді треба їхати туди, де на тебе чекає щось нове.

Вони зійшли сходами вниз, сіли в екіпаж. За годину поїзд, гуркочучи, з кожним кілометром все далі і далі віддаляв їх від Варшави. Франчишек і Анна сиділи поруч, тримаючись за руки. Місто залишалося позаду — знайоме, рідне, шумне, вперте, таке, що не відпускає легко, але й не тримає силоміць.

— Прощавай, Варшаво… — прошепотіла Анна. — Ми повернемося.

Франчишек усміхнувся.

— Обов’язково повернемося. І не з порожніми руками.

Анна поклала голову йому на плече. Думками вони були вже в майбутньому.

Новий відлік в долі

1890 рік. Франчишек скористався новою послугою, яка нещодавно з’явилася на залізницях Російської імперії — купив квитки прямого сполучення Варшава — станція Переїзна.

Поїзд відійшов від перону Тереспольського вокзалу рівно, без поспіху, мов давав подружжю Грудзинських останню можливість передумати. Франчишек і Анна їхали в купе першого класу до Брест-Литовська. М’які сидіння, латунні гачки для одягу, оксамитові штори — усе говорило про спокій і порядок.
Анна дістала «Над Німаном», який почала читати тиждень тому. Роман Елізи Ожешко їй порекомендувала Розя Тепліц, сестра Зигмуша. І справді, кохання Юстини і Яна було неймовірним — саме про таке мріяли всі панянки Варшави того року. Франчишек давно вже не цікавили романи: яка користь від історій Конрада або Сенкевича? Його більше хвилювали сьогоднішні події. Отож він розгорнув Kurjer Warszawski і занурився в політичні новини: відставка Бісмарка, ймовірність війни між Парижем та Берліном, зіткнення інтересів Великої Британії та Німеччини в Африці, негаразди з Панамським каналом. Від політики Франчишек перейшов до світської хроніки. Оголошення читати не став — тепер вони йому були ні до чого. Він відклав газету й став дивитися у вікно. Одноманітно тяглися рівні поля, фільварки, вітряки. До Брест-Литовська залишалося ще шість годин. Франчишек замовив у провідника каву, Анна дістала печиво, яке вчора сама приготувала.

Опівдні, без запізнення, поїзд прибув до Брест-Литовська. Вокзал зустрів їх метушнею: одні приїхали з Варшави, інші їхали до Варшави. Зустрічні потоки гомоніли багатьма мовами — польською, російською, їдишем. Перетнувши кордон Варшавського генерал-губернаторства і Гродненської губернії Франчишек одразу став Францем. У касі вокзалу Францеві на квитку поставили компостерний відтиск із датою та номером поїзда, що підтверджував наявність місця в новому вагоні. До відправлення потяга до Києва було майже дві години. Грудзинські відвідали станційний ресторан, потім пішли подивитися місто.
Повітове місто зберігало риси давньої забудови: вузькі вулиці між кам’яними й дерев’яними будинками. Над містом височіла фортеця з масивними валами й бастіонами, що вже втратили бойове значення, але надавали ландшафту суворої величності. Поруч стояли православні церкви, католицькі костели, синагоги.
Потяг на Київ подали вчасно. У купе був літній католицький ксьондз із потертою шкіряною валізкою. Його вони примітили ще на варшавському вокзалі.

— Слава Ісусу Христу, — мовив він, підводячись. — Отець Казимир із Люблінської дієцезії. Прямую до Києва.

— Навіки слава! Я Франц Грудзинський, це моя дружина Анна. Їдемо на південний схід, до нової служби.

Розмова зав’язалася природно — про Варшаву, про костели, про те, як місто змінюється. Потім перейшли до історичних подій минулого століття. Отець Казимир коротко пояснив різницю між католицьким і православним обрядом, зауваживши, що нині в імперії між людьми немає відкритої ворожнечі на релігійному ґрунті, як це бувало раніше. Згодом він довідався, що Анна чекає дитину.

— А хто ж охрестить немовля? — обережно запитав він. — Найближчий ксьондз, здається, у Харкові. У крайньому випадку дитину може охрестити й православний священник, але конфірмацію здійснює лише католицький єпископ.

Анна занепокоїлася, та Франц спокійно відповів:

— Знайдемо спосіб. Бог не залишає тих, хто шукає.

Уночі Анна довго не могла заснути: спочатку заважало легеньке похропування отця Казимира, потім — думки про майбутнє хрещення дитини не йшли з голови. А чоловіки, навпаки, заснули одразу.

Перед прибуттям до Києва Франц звернувся до ксьондза:

— Пане отче, благословіть нас.

Ксьондз перехрестив їх.

— Нехай Господь провадить вас і дасть добру дорогу.

— Дякуємо. І вам доброї дороги, отче, — відповіли вони.

З перону Франц і Анна попрямували до двоповерхової будівлі вокзалу. Своїми вежами та архітектурою в стилі староанглійської готики він нагадував замок.

Насамперед Франц закомпостував квиток. Виявилося, що в них є кілька годин до наступного поїзда. Заплативши по п’ятаку за кожну валізу, Франц здав їх на зберігання до багажної ка́мори. День був сонячний, тож подружжя вирішило прогулятися вулицями міста.

Київ справляв враження справжнього європейського осередку: вітрини магазинів, кав’ярні з тістечками, широкі вулиці, величні храми. Вони порівнювали костели й церкви, Варшаву й Київ. Люди відрізнялися мовою, але ритм життя був подібний.
Ще одна пересадка. Новий потяг — Київ — Катеринослав і нове знайомство. У купе зайшов юнак.

— Дозвольте представитися, — сказав він, знімаючи кашкета. — Микола Петрович, студент природничого факультету Київського університету. Їду до Катеринослава.

— Франц Грудзинський. Це моя дружина Анна.

Студент одразу заговорив про університет, про нові виробництва. Довідавшись, що Франц працюватиме на заводі Ернеста Сольве, пожвавився.

— Содове виробництво нині змінюється, — говорив він із захватом. — Процес стає ощаднішим.

— А як у вас із квартирами? Дорого жити студентові? — запитала Анна.

Юнак зніяковів.

— Дорого, якщо не в гуртожитку.

Франц хотів було спитати, чи не накладно студентові їхати першим класом, та стримався.

До Катеринослава їхали майже добу — через Фастів, Знам’янку, Долинську. Вже виходячи з вагона, студент побажав:

— Приємно було познайомитися. Успіху вам на новому місці й доброї дороги.

— І вам щасливої дороги, пане Миколо, — відповів Франц.

Катеринослав вразив їх несамовитою красою вокзалу, широкими вулицями молодого міста й невпинним рухом людей та екіпажів. У центрі, забудованому кам’яними будинками, вирувало торговельне життя. Анна відзначила, що жінки тут одягнені за останньою модою.

Маючи дещо виснажений довгою поїздкою вигляд, вони не наважилися відвідати «Пальміру», обмежилися кафе-кондитерською «Луїза». Такого смачного морозива Анна не куштувала навіть у Варшаві. На жаль, дзвінок LeCoultre перервав її насолоду. Витягнувши за «ланцюжок Альберта» годинник, Франц зрозумів, що слід поспішати: за годину їхній поїзд рушає на Бахмут.

Поки Анна чекала біля вагона, Франц сходив до багажної ка́мори по валізи. Провідник перевірив квитки, і вони зайшли до свого купе. Цього разу купе було другого класу — без оксамитових штор і латунних гачків
Поїзд, здригнувшись важко й поважно, немов перевалюючись через невидимий поріг, рушив на Бахмут. Двері в купе відкрилися, на порозі стояв кремезний чоловік у новій свиті, за спини його виглядала повновида жінка у яскравій хустці.

— От, слава Богу, встигли, — зітхнула жінка, ставлячи під лаву кошик. — А то вже думали, доведеться ніч чекати.

— Доброго здоров’я, — привітався із поклоном новий попутник. — Семен Іванович, а це моя жінка Марія, теж Іванівна, — сказав він, усміхаючись у довгі вуса. — Повертаємося з ярмарку до Бахмута.

«Мабуть, селяни. І заможні», — подумав Франц.

— Франц і Анна Грудзинські, — відрекомендувався він. — Їдемо до Переїзної.

Давно помічено, що ніде й ніколи так не хочеться їсти, як у поїзді.
Семен Іванович обережно витягнув із полотняної торби згорток, розгорнув рушник — і купе наповнив запах свіжого хліба, печеної курки та копченого сала.

— Прошу до гурту, панство, — сказав він, трохи ніяковіючи, але з гідністю. — Дорога довга, а на голодний шлунок і думки сумні.

Анна усміхнулася й чемно подякувала. Франц вагався мить, та відмовлятися було б образливо. Вони відламали по скибці духмяного хліба. Сіль селянин подав у маленькій дерев’яній сільничці.
Розмова пішла проста — про врожай, про ціну на жито, про те, як важко нині з наймитами. Селяни розповідали, що цього року ярмарок у Катеринославі людний, але торг іде не так жваво, як торік.

— Усе дорожчає, — зітхнув Семен Іванович. — А хліб же не з неба падає. Землю треба любити, а вона — як жінка: або пригорнеш, або образиться.

Анка слухала уважно. Їй подобалася ця некваплива мова, у якій кожне слово мало вагу. Франц теж відчував: тут, у степах, життя вимірюється не гучними словами, а пудами зерна й відрами води.

За вікном поволі згущалися сутінки. Степ простягався рівний, безкінечний. Лише де-не-де чорніли силуети вітряків та далекі хутори з поодинокими вогниками.

Вранці пасажири купе прокинулися вже в Бахмуті.

— Ну, дай вам Боже щастя на новому місці, — сказав Семен Іванович, тиснучи Францові руку. — і щоб доля вас не цуралася.

— І щоб діти були здорові, — додала жінка тепло.

— Дякуємо за ваш хліб-сіль. Нехай і вам щастить – щоб хліб у вас родив! — відповів Франц.

І знову було те саме: компостування квитків, валізи до багажної ка́мори, сніданок у привокзальному буфеті. Добре, що Грудзинським недовго довелося сидіти у залі очікування. Там Анна нарешті дочитала роман «Над Німаном». «У романі доля Юстини і Яна склалася добре, дасть Бог і в мене з Францем усе буде добре на новому місці.» – подумала вона. Оголосили посадку на поїзд Бахмут-Лисичанськ.
Новий поїзд – новий попутник. До купе зайшов стрункий чоловік років сорока, з акуратно підстриженими вусами й портфелем під пахвою.

— Іван Матвійович, — привітався він, — викладач Лисичанської маркшейдерської школи. Прямую до Лисичанська. А ви?

— Франц Грудзинський, це моя дружина Анна. Їдемо до Переїзної.

В Івана Матвійовича, як у справжнього лектора, язик працював без утоми. Уже через годину Грудзинські знали геть усе — і про станцію Переїзну, і про село Верхнє, і про волосне Лисиче. Особливо багато розповів він про вугільні шахти, про річку Донець і крейдяні гори вздовж неї. Кілька разів у своїй розповіді він згадав Третю Роту.

Анна мала необережність запитати:

— А що це за дивна назва — Третя Рота? Там справді військові?

За вікном темнішало, і саме в цей час Франц почав лаштувати собі й Анні ліжка для сну, а тут — на тобі — лектор із подвоєною енергією почав розповідати про Бахмутський гусарський полк, про його виникнення й розформування в минулому столітті. Не забув і про Петра Першого та Катерину Другу. Про якогось Григорія Капустіна й Булавіна.

Франц почав куняти.
Прокинувся він від легенького поштовху.

— Прокидайтеся, пане Грудзинський, скоро ваша Переїзна. А це, між іншим, давня назва, — продовжував професійно-неспішно Іван Матвійович, неначе хотів, щоб його встигали конспектувати.

— Тут пролягав Кальміуський торговий шлях із Криму. Саме тут був зручний брід через Донець.

Францу жаль було будити Анну, що посапувала під натягнутою на голову ковдрою.

«Бідолашна! Мабуть, заснула, так нічого й не дізнавшись про Кальміуський шлях», — подумав він.

Через пів години подружжя було готове, після майже тижневої подорожі, нарешті зустрітися із загадковою Третьою ротою. Поїзд почав сповільнюватися, залізнична колія робила тут велику дугу.

— Переїзна! — провідник на мить зазирнув у купе. — Стоянка три хвилини!
Іван Матвійович підвівся.

— Моя станція наступна. Якщо матимете нагоду — завітайте до мене в штейгерську школу. Я багато чого цікавого не встиг вам розповісти. Буду радий. Бажаю вам доброї дороги й щасливого початку.

— Щиро дякуємо. І вам доброї дороги, — промовив Франц і чи то з радості, чи то з печалі обійняв Івана Матвійовича.

Нарешті поїзд зупинився. За вікном було видно ліхтарі. Грудзинські вийшли з валізами на платформу.

Ще через мить паровоз, окотивши пасажирів білими клубами пари, спочатку повільно, а потім, неначе увійшовши до смаку, покотився до Лисичого.

Тихо було навкруги. Лише вітер ніс запах річкової води.

Скільки верст, скільки міст і попутників між Варшавою і Третьою Ротою!

Починався новий відлік в долі Грудзинських.

«Так ось як виглядає край світу!

Так ось як виглядає край світу!

— Так ось як виглядає край світу! — розпачеві пані Грудзинської не було меж.

Ще якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин тому вона була для Франека і Зигмуша просто Анкою, для інших — пані Анною Грудзинською. А тепер, у цьому забутому Богом місці, до неї звертатимуться — Анна Матвіївна! Та це ще дрібниці, до цього, врешті-решт, можна звикнути. А от до чого не звикнути ніколи — так це до відсутності цивілізації.
Станція Переїзна, село Верхнє, Третя Рота — і все це назва одного й того ж. Чим далі від залізничної станції, тим далі від телеграфу, а отже — і від цивілізації. Селянським возом, який найняв Сигізмунд Бонавентурович Тепліц, Франц Еразмович та Анна Матвіївна Грудзинські їдуть до їх нового помешкання. Ось проїхали кам’яний проїзд під залізничною колією. Попереду Третя Рота, позаду останні ознаки цивілізованого світу — телеграфні стовпи вздовж залізниці. Коли зникли стовпи, Анна відчула це майже фізично — ніби хтось перерізав дріт, що з’єднував її з Варшавою.
У Варшаві телеграф означав новини з Парижа й Петербурга. Як тепер жити без афіш театрів, листів подруг, модних кравчинь? Тут — лише байдужий степ, що тягнеться до самого обрію.

— Я проміняла кам’яні фасади Варшави на глину й солому…

Їй раптом здалося, що вона не просто змінила адресу — вона змінила епоху. У Варшаві — газові ліхтарі, кав’ярні, де читають «Kurier Warszawski». А тут — гасова лампа, і та мабуть — розкіш.
Франц говорив про завод, про бельгійців, про майбутнє. Але для Анни майбутнє мало вигляд печі з чорним димом і дороги, вкритої товстим шаром пилу, що після дощу перетворюється на багно.

— Чи я дружина інженера? Чи я засланка?

Ранковий туман остаточно розвіявся, і було видно, як із-під копит коней і коліс воза здіймається пилюка. Ось так — жодної бруківки. Обабіч вулиці — побілені селянські хати, вкриті соломою. Жодного кам’яного будинку, жодної черепиці на даху. Хати стояли впереміш — заможні й убогі, подекуди траплялися й зовсім зруйновані часом.

— Боже, мені дев’ятнадцять… Де я маю провести свої найкращі роки? Тут же немає ні крамниць, ні кав’ярень, ні моїх подруг! Навіщо я погодилася покинути Варшаву?

На очах мимоволі виступили сльози.

— Ну а хто мені винен? — подумки дорікнула собі Анна, пригадуючи події двомісячної давнини.

Якби вона тоді знала, до чого призведе її затія, нізащо не вмовляла б батька «подарувати» Франекові будинок.

— І от тепер я маю те, що маю: сиджу на лаві, застеленій якимось рядном, і їду в селянському возі назустріч жахливій невідомості…

Тим часом до Анни долинали уривки розмови Зигмуша і Франека:

— Сольве збудує тут «Бельгійське містечко»… Лікарню з найкращим європейським обладнанням… Двоповерхові будинки для спеціалістів і гімназію для їхніх дітей… Крамниці, аптеку… культурне дозвілля, аматорський театр, корти, кінний спорт…

— Чоловіки, вам під тридцять, а ви й досі вірите в дива? — Анна витерла хусточкою очі.

Віз зупинився біля хати: чотири вікна на вулицю, у дворі — хлів, клуні й щось на кшталт відкритої літньої печі, з труби якої вився дим. Біля хвіртки невисокого тину їх зустріла господиня — молода жінка з хлопчиком років двох, який тримав її за руку.

— Доброго дня! Я — Варвара Войкова, а це мій синок Лампуша.

— Вітаю, Варваро! Приймай постояльців. Це Франц і Анна. Як ми домовлялися, поки не збудують житла, вони житимуть у тебе, — сказав Сигізмунд. — А де ж господар?

— У шахті з опівночі. Повернеться після обіду. Прошу до хати, покажу вашу кімнату.

Кімната здалася досить просторою: стіл, два стільці, дерев’яне ліжко, рукомийник і кілька гвіздків, вбитих у стіну для одягу.
Франц поставив валізи в куток.

— Привіт, земляки! Як там Варшава? Не сумує за нами? — на порозі стояла усміхнена Амелія, дружина Зигмунда.

При згадці Варшави Анна знову розплакалася.

— Ну-ну, не треба… — лагідно мовила Амелія, пригортаючи її. — Я теж так спочатку. А потім життя бере своє, Анко! Усе буде добре. Сольве обіцяє великі кошти. Планують за два роки збудувати завод і все необхідне для спеціалістів. Уже цього року матимемо власні будинки з меблями з Варшави. Я навіть планую виписати рояль із Відня!

— Kto z kim przystaje, takim się staje, — усміхнулася крізь сльози Анна. — Ти стала такою ж мрійницею, як і твій Зигмуш.

— Панове, така компанія — і без самовару? Нести? — озвалася Варвара.

— Звичайно, неси!

Окрім самовару, Варвара принесла пиріжки з капустою та вишневе варення. Кімната наповнилася ароматом чебрецю й свіжої випічки.

— Дякую, Варваро. Маю надію, ти навчиш мене пекти такі пиріжки.

— Та з радістю! А ви мене — якихось польських страв.

За чаєм розмова перейшла до справ.

— Завтра Зигмуш говоритиме з тобою про роботу, — звернулася Амелія до Франца. — А сьогодні сходимо на базар, до столяра й у крамницю. Треба ж вам облаштовуватися.

Після сніданку Грудзинські подякували Варварі й домовилися, що купуватимуть у неї молоко, сир, яйця та квашену капусту. Все — окрім м’яса.

— У неділю на базарі свіже м’ясо привозять із навколишніх сіл, — пояснила господиня.

Амелія повела їх на базар. Це була широка площа, витоптана кіньми й людьми. Дерев’яні столи стояли рядами. На одному — глечики зі сметаною, на другому — сир, загорнутий у марлю, далі — мішки з борошном, пшоном, гречкою. Жінки в хустках гукали покупців.

— Худобу й птицю продають лише в неділю, — пояснила Амелія. — Тоді тут яблуку ніде впасти.

Анна ловила на собі погляди — уважні, без зухвалості, але насторожені. Вона була тут чужою. Її капелюшок і манера триматися — усе видавало місто.

— Дивляться, — тихо сказала вона Францові.

— Бо ти — найвродливіша пані в повіті, — пожартував він.

Але Анна знала: дивляться не тому. Вона — не своя.
Поки що Грудзинські лише придивлялися.
Потім вони зайшли до столяра — сухорлявого чоловіка з уважними очима.

— Шафу, комод і полички для посуду? Зробимо. З ясена чи з сосни? — по-діловому запитав він.

Франц відчув: тут усе простіше, без зайвої міської церемонії.
Останньою була місцева крамниця, яку всі називали кафтанівською лавкою — за прізвищем господаря, Кафтанова. Приміщення було темне, з високими полицями до самої стелі. Тут продавали гас, ґноти, гвіздки, мотуззя, глиняний і металевий посуд, тканини, мило, сіль, цукор, навіть дешеві прикраси.
Сам Кафтанов — високий чоловік із рудуватою бородою — уважно оглянув нових покупців.

— Для новоселів — завжди знайдеться все потрібне, — сказав він.

Грудзинські придбали подушки, ковдру, перину, кілька тарілок, ложки й виделки, гасову лампу та відро. З покупками повернулися додому.
По обіді з’явився господар — Павло, широкоплечий чоловік із очима, обведеними чорною смугою так густо й рівно, що Франц мимоволі подумав про щось недоречне — і одразу відкинув ту думку, не знайшовши пояснення.

— Перепрошую, що не зустрів. Нічна зміна. Тепер мушу трохи поспати.

Він потиснув Францові руку й зник у своїй кімнаті.
Грудзинські вирішили пройтися селом. Відвідали церкву Святого Іоанна Предтечі — невелику, але охайну. Там познайомилися з отцем Никодимом — сивочолим священиком із проникливим поглядом.

— Будуєте завод? — спитав він. — Отже, будуєте й майбутнє нашого села.

Від церкви вони пішли до місця, де мав постати содовий завод. Поки що там була лише неорана ділянка землі.
Далі вийшли до берегів Донця й Біленької. Весняний розлив уже спав, і там, де відійшла вода, селяни перекопували землю під городи.

— Добридень! — лунало звідусіль.

Анну це збивало з пантелику. У Варшаві незнайомці не вітаються. Там кожен існує окремо, захищений фасадом і статусом.
Тут — кожен бачить кожного.

— Вони знають, що ми чужі, — сказала вона.

— За місяць ти станеш своєю, — відповів Франц.

— Ні. Або залишуся чужою, або перестану бути тією, ким була.

Увечері Павло запросив гостей до столу.
На столі стояла пляшка золотистої рідини — «чверть», як він сказав, настоянка з шипшини. Поряд — ковалки домашньої ковбаси, духмяний хліб, зелень — молода цибуля, кріп, пастернак. Варвара принесла велику сковороду зі смаженими яйцями на шинці.

— За знайомство! — Павло підняв чарку.

Франц подумав: księżycówka… Невже я це питиму?

Варвара першою вигукнула:

— Будьмо! — і випила.

Павло вичікувально подивився на гостей. Франц випив. Анна лише піднесла чарку до губ.

— Я… можливо, за рік. А зараз не можу. Ми чекаємо на дитину.

— Коли? — зраділа Варвара.

— На початку грудня.

— То й у мене в грудні! — засміялася господиня. — Та від однієї чарки нічого не буде, але я не наполягаю.

— За наших майбутніх дітей! — сказав Павло.

Франц випив ще одну чарку.
Напій був напрочуд приємний — ні запахом, ні смаком не нагадував самогон. Свідомість залишалася ясною, але ноги ставали важкими. Підводитися з-за столу не хотілося.
Павло розповів що зміни тривають по дванадцять годин. Платять готівкою, але з вирахуванням за «крамницю при копальні», де ціни були вищими, ніж на базарі.

— Вугілля тепер годує повіт, — сказав Павло. — А раніше — земля.

Він говорив без нарікання, але Анна вперше почула в його голосі втому людини нового часу — не кріпака, але й не вільного господаря. Формально — вільний селянин. Фактично — залежний від копальні.
Франц слухав уважно. Для нього це була економіка. Для Анни — тривожний знак.
Якщо завод зробить їх залежними від зарплатні, то чи не стане він для них новою шахтою?
— Коли почнете будівництво? — спитав Павло. — Я б залюбки покинув шахту.

— А навіщо вам працювати при таких статках? — кивнув Франц на стіл.

— У кожного в Третій Роті такі ж «статки», — спокійно відповів Павло. — Кому я тут продам молоко чи яйця? Держава податки молоком і яйцями не бере. От і працюю на шахті. Статки — це коли маєш гроші.

— А завод дасть гроші, — сказав Франц.

— Подивимося, — мовив Павло.

Варвара ще не раз приносила з льоху ковбасу і солоні огірки.
За годину чверть спорожніла наполовину. Та Франц підвівся:

— Перепрошую. Завтра мій перший робочий день.

— Йому скоро на нічну, — підтримала Франца Варвара, вказуючи на чоловіка.

Уночі Анна довго не могла заснути. У Варшаві ніч мала свій ритм — далекі екіпажі, кроки на бруківці, дзенькіт трамвайного дзвоника.
Тут ніч була інакша. Зрідка десь заірже кінь або гавкне пес з пересоння.

Анна повернулася на бік і поклала долоню на живіт.

— Ти народишся тут, — тихо сказала вона. — У степу. Можливо, це й не край світу… Можливо, це його початок.

Їй раптом спало на думку, що її дитина знатиме і Варшаву, і цей степовий край. Кам’яні будинки і безкрає небо. Віслу, закуту у камінь і Донець з берегами, що змінюють обриси щовесни. Можливо, це не втрата, а розширення.

Вона ще сумувала. Але в тому сумі вже не було відчаю.
І коли за вікном почало світати, Анна вперше за день подумала не про те, що втратила, а про те, що попереду.

«І був день перший…

І був день перший…

Травень 1890 року. Третя Рота.

Сонце щедро заливало безкраї простори. У золотавому мареві, у висоті, крихітною темною цяткою тремтів польовий жайворонок. Його крила били швидко й рівно, втримуючи легке тільце в теплих потоках повітря, а з горла лилася нескінченна тріумфальна трель — срібний дзвіночок, що розсипався над полем.
Та цього року в його пісні вчувався ледь помітний присмак тривоги.

Жайворонок був старий за мірками свого племені. Сім весен він повертався сюди — і кожна з них починалася однаково. У крихітній пташиній пам’яті, мов у краплі роси, відбилися всі ті роки: спершу мірний крок важкого коня, скрип плуга, за яким ішов чоловік у запорошеній сорочці. Розітнута земля чорніла, дихала теплом, пахнула життям. Там, де пройшов леміш, завжди можна було знайти поживу, а згодом — восени — ласувати зерном.
За кілька тижнів поле ставало смарагдовим морем. Рівні ряди пшениці тішили око, а між ними так зручно було ховати гніздо, звите з сухих трав.

Але цього травня все було інакше.
Поле мовчало. Не було ні коня, ні гострого лемеша, що розтинає дерен. Пшениця не зійшла. Землю захопили бур’яни, полин і торішній сухостій. Вона здавалася покинутою, ніби з неї вийняли душу.

Зависши в зеніті, жайворонок дивувався: чому земля, яка годувала його сім років, раптом стала непотрібною? Де ті, хто розпушував її, даруючи птахам надію на ситий сезон?
На краю межі, жайворонок помітив рух. Там, де дорога впиралася в поле, стояли двоє. Вони не були схожі на орачів — на них не було селянських сорочок.
Люди стояли нерухомо, задерши голови просто в сліпуче небо. Вони мружилися, намагаючись розгледіти того, хто наповнював поле музикою.

— Запам’ятай, Франеку, це поле таким, яким ти бачиш його востаннє. Уже після обіду сюди прийдуть геодезисти й почнуть міряти його вздовж і впоперек. Повбивають тисячі кілків у землю. За тиждень з’явиться землерийна машина — паровий екскаватор. Його привезуть залізницею з Березниківського содового заводу. Там він два роки рив котловани, тепер ритиме тут.

— А хто керуватиме будівництвом?

— Олександр Єфремович Абросимов. — Сигізмунд ледь усміхнувся. — Він теж із Березниківського заводу. Як і екскаватор.

— І за скільки років треба звести завод?

— За два.

— За два?.. — брови Франека здригнулися. — Неймовірно.

Сигізмунд посерйознішав.

— На будівництво виділено понад вісімсот тисяч рублів. Вісімдесят уже пішло за землю барона Карла фон Левенштерна, ще двадцять — за ділянки селян Третьої Роти. Значні кошти витрачено на проєкти, металеві конструкції, обладнання. Частина — приватні інвестиції, частина — банківські кредити. Сольве й Любимов звели свій перший содовий завод у Росії за два роки. Правління очікує того ж і від нас.

— Розумію… але не уявляю, — тихо мовив Франек. — Окрім цехів, треба ж і все інше: заводоуправління, житло для робітників, лазарет, їдальні…

— Проєкти вже готові.

— Уявляю цей дев’ятий вал паперів, — Франек показав рукою над головою.

— Саме тому я й покликав тебе «на край світу», як каже твоя Анка. Ти очолиш Інженерне бюро. Усі струмки проєктної й технічної документації стікатимуться туди. Ти не дозволиш їм стати валом — і стежитимеш, щоб план не розходився з фактом.

— І це все?

— Ні. Є ще одне питання… делікатне.

Франек розсміявся.

— Делікатне? На будівництві содового заводу?

Сигізмунд понизив голос, хоча довкола не було ні душі.

— Послухай, що я тобі скажу, — Сигізмунд, хоча поряд із ними нікого не було, понизив голос.

Содове виробництво за методом Сольве суворо засекречене. На заводах Сольве не існує загальних креслень апаратів — лише креслення окремих деталей. І тому в АТ «Любимов, Сольве та Ко» встановлено сувору ієрархію розподілу ролей між «бельгійцями» та «місцевими».
Бельгійські інженери — стратеги й охоронці секретів. Вони проєктують, здійснюють загальну технічну експертизу, монтують найскладніші вузли й стежать, щоб таємниці не виходили за межі компанії.
Місцеві — березниківські пристосовуватимуть бельгійські плани до місцевого вугілля і вапняку, до місцевих умов і людей. Бельгійці приїздитимуть вахтами, березниківці ж залишаться — налагоджувати побут і виробництво.
Планують також перевести з Березників досвідчених майстрів, аби передали робітникам те особливе «чуття» — уміння за звуком чи запахом визначити, що хімічна реакція відбувається правильно.

Франц мовчав. У його погляді змінювалися здивування, сумнів, вагання — і, нарешті, щось тверде й визначене.

Він глянув угору, на жайворонка, й раптом усміхнувся:

— Przypatrzcie się ptakom podniebnym: nie sieją ani żną…

— Отже, ти згоден?

— Згоден. Так радить мій авгур.

— Тоді ходімо до штабу. Він у колишньому будинку барона Левенштерна. Познайомлю тебе з Абросимовим. Я запросив фотографа — зробимо з пагорба світлину цього поля. Поки воно ще порожнє.

— Шкода, що його не буде видно на фото, — тихо сказав Франек. — Чуєш? Срібний дзвіночок… Співає.

Жайворонок не здогадувався, що за кілька днів тут почнеться інший спів — глухий гуркіт машин. Велика землерийна машина розтинатиме землю не для врожаю, а для цехів і труб. Труби змагатимуться висотою з його польотом. За річкою з’явиться велике блискуче-блакитне озеро — мертве, без риби, без очерету, без качок.
І через два роки він і його пташенята співатимуть уже в іншому небі.

Травневе небо над полем здавалося безмежним. Жайворонок наповнював його своєю піснею й почувався господарем цієї висоти. Він не чув слів двох людей унизу. Та й про що можуть говорити істоти, які не вміють літати?

Світлина на згадку

Травень 1890 року стояв сухий і ясний.

Степ над Дінцем уже набрав весняної сили, але ще не встиг вигоріти під сонцем. Колишні ділянки барона Левенштерна і селян Третьої Роти — рілля, яку рік тому востаннє торкався плуг, — тепер лежали спокійно, злегка порослі бур’яном. Земля відпочивала лише один сезон, а вже втратила впорядкований людською рукою вигляд.
П’ятдесят десятин рівного поля важко було назвати майданчиком, але саме так — будівельним майданчиком — називатимуть його наступні два роки.

Колись у будинку барона, який стояв на високому пагорбі, приймали гостей, обговорювали врожаї та губернські новини. Тепер у приміщеннях пахло не дворянською старовиною, а свіжою фарбою перебудови. Частину кімнат переобладнали під кабінети.
У бібліотеці стояв великий стіл, на якому акуратно розклали креслення. Вікна були прочинені, але важкі портьєри стримували пориви вітру, і папір лежав нерухомо — мов застиглі плани майбутнього.

— Саме тут, — сказав Тепліц, — рік тому було укладено угоду з бароном. Земля перейшла до товариства «Любимов, Сольве і К^о». Кредит Азовсько-Донського комерційного банку значний. Чим швидше завод запрацює — тим швидше ми закриємо позику.

Він говорив рівно, без зайвих інтонацій.

— Акціонери вирішили спиратися на досвід Березників, — продовжив він. — Ризик має бути мінімізований.

— І це правильно, — відповів Абросимов. — Там ми вже пройшли всі помилки. Проєктна документація завершена торік. Обладнання виготовляється за кордоном. Учора телеграфували: землерийна парова машина відправлена залізницею.

Він розгорнув креслення колії.

— Першочергове — прокласти гілку від станції. Який сенс вивантажувати вантажі за кількасот метрів від складів? Далі — пакгаузи. Тимчасовий міст через Донець. І котловани під електростанцію, заводоуправління, готель для сімейних спеціалістів і гуртожиток для неодружених.

Поки він говорив, його погляд мимоволі ковзнув до молодших колег.

Молоді… Чи витримають? Будівництво — це не лише розрахунки. Це терміни, дисципліна, щоденний нагляд. Він згадав себе дев’ять років тому, у Березниках. Тоді йому теж було двадцять шість. Починав не старшим за них — і вистачило сил. А якщо Ернест Сольве погодив кандидатури, значить, роздивився щось варте довіри. Він уміє розбиратися в людях.

— Усі проєктні документи зберігаються в Інженерному бюро Франца Еразмовича, — нагадав Тепліц. — Режим має бути суворим. Креслярів підбирайте ретельно. Можете звернутися до Штейгерської школи.

— Добре, — відповів Грудзинський. — Копії виконуватимуться під особистим наглядом.
Він дивився на креслення вже без легковажності. Тут не йшлося лише про два роки. Кожна лінія мала перейти в камінь і метал без спотворень.

— Інженерний контроль, — сказав Абросимов, — і ще раз контроль за відповідністю креслень плану та фактичному виконанню. Одна неточна копія — і помилка множиться на весь обсяг робіт.

Тепліц кивнув.

— Отже, працюємо поетапно — без поспіху, але й без зволікань. Головне — щоб усе сходилося: розрахунок, матеріал і виконання.

Розмова тривала кілька годин. Вони звіряли цифри, строки, послідовність робіт. Без гучних слів — лише конкретика.

— Панове, — промовив Тепліц. — Я запросив фотографа. Хай він сфотографує нас на тлі того місця, де через два роки постане содовий завод. Потім сфотографуємося знову — порівняємо, що було і що стало!

Коли вийшли надвір, сонце вже почало потроху хилитися до заходу.
Фотограф поставив камеру із штативом на порозі колишнього баронського будинку, так, щоб бути трохи вище за тих, кого мав знімати. Велика дерев’яна камера з латунним об’єктивом, скляні пластинки, темна накидка — усе було розкладено дбайливо й мовчки, як інструменти хірурга перед операцією.

Трійця стала в ряд нижче, на схилі вапнякового пагорба. Стрункі й високі Грудзинський та Тепліц — по краях. Абросимов — у центрі. Він був трохи нижчий і вже починав поволі грузнішати, хоча тримався прямо.
За їхніми спинами розкривалася панорама: внизу — поле, майбутній будівельний майданчик; далі — срібні стрічки Донця і Біленької. Вдалині темнів ліс, і за ним усе зливалося з обрієм і небом.

Вітер ішов від річки, ледь тріпаючи волосся. У тридцять п’ять років у Олександра Єфремовича воно вже не було густим і мало першу сивину. У двадцятишестирічних Франца і Сигізмунда — легке, слухняне вітру.

— Панове, прошу вас, — промовив фотограф, підходячи до камери. — Станьте щільніше. Пане Тепліц, поправте трохи свою краватку. Ось так, ідеально.

Тепліц дивився вперед спокійно й упевнено — так дивляться люди, що звикли рахувати ризики й ухвалювати рішення.

Абросимов — зосереджено, без усмішки, ніби вже прикидав у голові глибину котлованів і діаметр труб.

Грудзинський стояв рівно, з виразом цілковитої певності. Він не дозволяв собі думати про можливі труднощі. Два роки — не більше. Відпрацювати, сплатити борг тестю за будинок і повернутися з Анкою до Варшави. Тут — тимчасово. Лише сходинка.

Фотограф зник під чорною «попоною». У темряві, на матовому склі, з’явилося перевернуте догори дриґом зображення: троє чоловіків виглядали серйозними та величними. Фотограф наводив різкість, поки кожна волосина на вусах Тепліца не стала чіткою.
Випірнувши з-під тканини, він витер чоло хустинкою.

— Тепер найголовніше. Замріть. Уявіть, що ви — пам’ятники самим собі. Будь-який порух — і ми отримаємо лише туманну примару замість портрета.

Він спритно вставив касету з фотопластиною у камеру.

— Дивіться ось сюди, на об’єктив. Не кліпайте… — фотограф зняв кришку з лінзи. — Один… два… три… чотири… п’ять…

Клац! Кришка повернулася на місце.

Час ніби завмер, але за мить він знову рушив далі, відліковуючи секунди, хвилини, години й роки… А скляна пластинка вже зберегла в собі людей на тлі поля, річок і далекого лісу.

— Дякую, панове! Можете дихати, — усміхнувся фотограф.

Світлина була зроблена для пам’яті. Звичайний знімок: люди й краєвид. І поки що ніщо в тому краєвиді не свідчило, яким він стане за кілька років.

Три пуда соди

Два роки тому, як і сьогодні, на пагорбі стояли троє: Сигізмунд Тепліц, Франц Грудзинський і Олександр Абросимов.

Тоді з вершини було видно дві річки, що сходилися внизу широким вигином, і зарослу бур’яном колишню ріллю. Саме на цьому полі вони мали намір збудувати завод.

Фотограф того дня довго виставляв штатив, бурчав, що на голому полі нема нічого, що могло б урятувати композицію.

Тепліц тоді сказав: — Через два роки зберемося тут знову. І зробимо таке саме фото.

27 квітня 1892 року.

Те саме місце на пагорбі. Ті самі троє.
Але поле внизу вже зникло. На його місці виросли цехи, склади, високий димар і канатна дорога содового заводу. Поряд із заводом — готель для сімейних спеціалістів і заводоуправління.

Тепліц, Грудзинський і Абросимов одягнені урочисто: чорні костюми, жилети, краватки. Стоять майже так само, як два роки тому, але тепер біля їхніх ніг — три мішечки. По одному на кожного. На мішках написано: «Сода 1892». У кожному — один пуд соди пробного пуску. Весь шлях виробництва — від крейдяного кар’єру до пакування — пройшов бездоганно.

Фотограф поставив штатив на тому самому місці. Мовчки глянув на завод, на мішки, і лише промовив:

— Тепер композиція значно краща. — Панове, прошу не рухатися. Завод може диміти, а ви — ні.

Затвор клацнув. Обіцянка була виконана.

Справжнє відкриття чекало наступного дня.

28 квітня 1892 року, вівторок, 10-та година ранку.

Склад готової продукції швидко заповнився людьми. Тут зібралися всі, хто будував завод: бельгійці, німці, французи. Майстри з Березниківського содового заводу. Робітники — колишні селяни Третьої Роти.

Були й гості: представники Верхнянської громади та священнослужителі — батюшка, ксьондз, пастор і рабин.

Після освячення робітничий духовий оркестр заграв «Боже, царя бережи». Гімн підхопили всі. Коли музика стихла, уперед вийшов Тепліц.

— Панове, — почав він, — від імені правління акціонерного товариства вітаю вас із завершенням будівництва. Завдяки вам за короткий час зведено завод. Технологія виготовлення соди успішно перенесена з берегів Ками на береги Донця. Велика подяка спеціалістам з Бельгії, Франції, Німеччини та Березниківського заводу. Вони щедро ділилися досвідом із місцевими робітниками. Тепер колишні селяни стали майстрами. Кінець злидням. Зарплатня на Донсоді вирве їх із цупких пазурів бідності. Відтепер 28 квітня — день народження Донсоди.

Від сьогодні всі начальники будівництва цехів стають начальниками цехів, начальник Інженерного бюро — головним інженером, а начальник будівництва — директором заводу!

Оплески. Тепліц підняв руку.

— Право відкрити випуск продукції надається директору заводу Олександру Єфремовичу Абросимову.

Абросимов підійшов до рубильника. Поглянув на Тепліца, на Грудзинського. Обидва ледь помітно кивнули. Абросимов увімкнув рубильник. Дверцята пройому між цехом фасування та складом відчинилися.

Транспортерна стрічка рушила. Усі витягнули шиї. Стрічка рухалася повільно, урочисто.

Спочатку вона була порожня. Потім… з’явилася маленька скляна сільничка.
Люди перезирнулися — чи не переплутали завод із бакалійною крамницею? Сільнички їхали одна за одною, немов перший парад нової продукції.

Тепліц, Грудзинський і Абросимов підійшли до стрічки й почали роздавати баночки всім присутнім.

Спочатку хтось тихо засміявся. Потім голосніше. Хтось відкрутив кришку й вигукнув:

— Та це ж… сода!

Сміх і оплески прокотилися цехом. Навіть суворі колишні селяни усміхалися. Урочистість миттєво змінилася ярмарковим настроєм. Хтось дотепно кинув:

— У сільничці всього кілька ложок соди. Але ж для цього довелося побудувати цілий завод!

У цих скляних сільничках була перша сода Донецького содового заводу.

В народі кажуть: «Щоб пізнати людину, треба з нею три пуда солі з’їсти». Особливістю методу Сольве було те, що на виготовлення одного пуда соди треба витратити стільки ж солі.

Любимівський пост

Середина січня 1899 року.
Третя година ночі.

Поїзд ішов рівним ходом, і колеса через однакові проміжки часу глухо відгукувалися на стиках рейок. Колись цей перестук діяв на Івана Івановича Любимова, мов колискова. Варто було лише влягтися на вагонний диван — і сон приходив сам.

Та цієї ночі сон не приходив.

Темрява за вікном тяглася безкраїм степом, а думки крутилися в голові, мов кольорові скельця у калейдоскопі.

Батько залишив йому добру спадщину — канатний завод і кілька пароплавів. Любимов завжди згадував батька з тихою гордістю. Купець першої гільдії, суворий, але справедливий чоловік.
Син не осоромив батьківського імені. Навпаки — примножив його капітали.
Його пароплави ходили Камою і Волгою, перевозили пасажирів і вантажі. Його заводи росли один за одним. На тих заводах працювали майже вісім тисяч робітників.

А зараз… Любимов з гіркою усмішкою окинув поглядом купе. Замість дивану — м’яка лава.

— Дожився, — тихо буркнув він, — раніше їхав би у власному вагоні, а зараз мушу їхати всього-на-всього першим класом!

Як так сталося?

Спогади повернули його далеко назад.
У 1880-ті роки справи йшли блискуче. Маючи солеварне виробництво, він задумав зайнятися содою. Старий спосіб її виготовлення за методом Леблана був дорогим і брудним.
Тоді він і познайомився з бельгійським інженером Ернестом Сольве. Бельгієць винайшов новий метод виробництва соди — дешевший і безпечніший. Попит на соду в Європі зростав з кожним роком і справи Сольве йшли вгору.
Тому його увага звернулася на величезний ринок — Російську імперію. Але для експансії там потрібно було щось більше, ніж капітал та технологія. Потрібно було російське прізвище.
Ось так і зустрілися гроші пермського підприємця і технології бельгійського винахідника.
У 1887 році Любимов разом із Сольве заснували спільне акціонерне товариство.

Спочатку все складалося чудово.
На Уралі запрацював Березниківський содовий завод. Пізніше, біля села Верхнє на берегах Сіверського Донця, почалося будівництво майбутньої Донсоди.

З часом содові заводи акціонерного товариства «Любимов, Сольве і К^о» стали монополістами в Російській імперії. Гроші текли рікою. І Любимов на свої підприємства грошей не шкодував. Заводи розширювалися. Пароплавство на Волзі й Камі теж вимагало капіталів. Любимов брав кредити. Спочатку — невеликі, потім — більші. А потім прийшла економічна криза дев’яностих років. Ціни хитнулися, попит упав, банки почали вимагати свої гроші назад.

І тоді почалося те, чого він не передбачив. Щоб розвивати содові заводи, товариству довелося випускати додаткові акції. Любимов уже не мав коштів викуповувати їх у своїй частці. Їх купував Сольве. Потім прийшла черга застав. Щоб розрахуватися з боргами, Любимов закладав власні акції. І знову їх викуповував бельгієць.

У 1898 році він раптом зрозумів просту річ. Він більше не господар. Лише акціонер. Невеликий. Десь на других ролях у власній справі.

За вікнами ставало все темніше.

Поїзд почав гальмувати.

— Скоро станція Переїзна! — попередив провідник.

Любимов підвівся і поправив пальто. На пероні його вже чекав чоловік у темному пальті.

— Іване Івановичу! — радісно вигукнув він.

Це був Абросимов, директор Донецького содового заводу. Вісім років тому саме Любимов відрядив його з Березників будувати новий завод у селі Верхнє. Наступного дня вони обходили завод. Абросимов показував цехи, башти, високі димарі, склади. І нарешті привів гостя до залізничної станції.

— Ось подивіться, Іване Івановичу, — сказав він. — Завдяки вашому фінансуванню ми проклали другу колію Лисичанськ — Верхнє. Тепер маємо власну станцію. Звідси відправляємо продукцію замовникам.

Він трохи усміхнувся.

— До речі… мешканці Третьої Роти прозвали її Любимівський пост.

Любимов мовчки дивився на рейки, на вагони з содою, на робітників. І відчув, як гіркі думки раптом трохи відступили.

Увечері у великому залі заводського готелю відбувалася вистава. Ставили «Москаля-чарівника».
На сцені актори вимовляли свої репліки чітко й емоційно:

— Ви-бо, паничу, не пустуйте, — сидіте смирно.

— Что ж я роблю, любезная Тетяно? Я, кажется, то есть из благопристойности не выхожу.

— Уже ви із своєї благопристойності чи виходите, чи ні — до того мені мало діла; тільки знайте: язиком, що хочеш, роби, а рукам волі не давай.

Глядачі сміялися й аплодували, дехто тихо перешіптувався, інші нахилялися вперед, щоб краще розгледіти сцену.

— От дає! — тихо сказав хтось у залі, і поруч стримано засміялися.

Любимов тихо шепотів, усміхаючись собі під ніс:

— Добре грають… А цей актор — справжній! … І зал реагує живо.

Коли один із акторів зображував смішну неприємність Москаля, Любимов невимушено схитав головою і тихо промовив:

— Сам би я так не зробив… але смішно!

Він відчув, як енергія залу передалася йому, сміх і аплодисменти ніби об’єднали всіх присутніх. На мить забулися важкі думки про заводи та фінанси.

Вистава закінчилася. Любимов спостерігав, як робітники заводу жваво обговорювали з акторами виставу, жестикулюючи і повторюючи смішні репліки Москаля.

Після вистави улаштували невелику вечерю. За столом поряд з Любимовим сидів керівник трупи. Любимов повернувся до нього півобертом і тихо спитав:

— Марку Лукичу, а ви тут живете?

— Під Куп’янськом, — відповів той. — Третя Рота поєднана з Куп’янськом залізницею, тож я можу легко приїжджати.

— Гарні у вас у трупі актори, видно що професіонали!

— А ви знаєте, Іване Івановичу, що більшість з них починали як аматори.

— Олександр Єфремович, казав, що при заводі ви створили любительський театр…

— Так, я з радістю відгукнувся на прохання пана Абросимова. Любительський театр – це велика справа для робітничого поселення.

— Так — так! Місцевий театр повинен бути не лише розвагою, а навчати чомусь. Виховувати і розширювати робітникам кругозір, — з гарячністю погодився Любимов, — нарешті — відволікати від пияцтва!

Марко Лукич з подивом слухав Івана Івановича, купця першої гільдії.

— Пане Любимов, радий що знайшов у вашій особі однодумця, — із запалом, відповів Марко Лукич, — Аматорські трупи — це місце, де народжуються актори, режисери, глядачі. І важливо, щоб актори-аматори показували на сцені знайоме їм реальне життя, а не тільки казку.

Співбесідник Івана Івановича на хвилинку замовк, а потім продовжив:

— Хоч театр тут і любительський, але кошти на утримання театру — цілком реальні… декорації, костюми… Добре що є такі меценати, як пан Тепліц і пан Абросимов…

«Знаю, куди ти хилиш, Марку Лукичу. Та з мене зараз поганий меценат. Ось ледве нашкрябав грошей, щоб трохи підлікуватися у Ялті. Завтра продовжу подорож до Криму. Побачу сонце. Подихаю морем. А там, дасть Бог, криза мине. Тоді вже допоможу і театру, і тобі…»

Любимов кивнув головою, стиснувши легенько кулаки на колінах.

Наступного дня поїзд знову мчав на південь. Любимов сидів у купе, повернувшись півобертом до вікна, тихо споглядаючи сніговий пейзаж. Думки були вже значно світліші, серце відчувало несподівану легкість. Він добре виспався.

— А безсоння як і не було! — тихо промовив він, посміхаючись. — От що означає велика сила мистецтва… Завтра я вже буду у Ялті.

Любимов пригадав останню розмову зі своїм лікарем:

— У мене в Ялті добрий знайомий, теж лікар, — казав той, — Як раз учора отримав від нього листа. Антон Павлович пише – там зараз цвіте жасмин! Їдьте, Іване Івановичу у Ялту. Кримське повітря добре допомагає під час зими. А можливо, — посміхнувшись, додав, — зустрінете там на набережній яку-небудь даму з собачкою.

Поїзд тихо гудів на рейках, а рейки тяглися на південь — туди, де цвів жасмин і де у лютому 1899 року помре Іван Іванович Любимов. Питання, яке останні дні мучило його:

«А якби не я, а Ернест був у скрутному становищі — чи допоміг би я йому грошима?»

Це питання так і залишиться без відповіді.

Поїзди, як і раніше, проходимуть повз станцію, яку люди вперто називатимуть просто: Любимівський пост. І колеса знову глухо відгукуватимуться на стиках рейок — так само, як тієї зимової ночі, коли Любимов їхав на південь.

Пройде сто років — і мало хто згадає, що таке Третя Рота і ким був Любимов.
Той самий Іван Іванович Любимов, що колись приклав руку до появи тут Донсоди.

НАПЕРЕДОДНІ

Напередодні

Всю ніч лютувала хуртовина. Під ранок на дворі все стихло.

Небо було засіяне зірками, чисте й глибоке, ніби ніч вирішила востаннє показати себе перед світанком. Двірник уже розчистив від снігу стежку. Франц Грудзинський не поспішав спускатися з ґанку свого будинку.
Будинок стояв на схилі гори, і звідси, як на долоні, було видно всю Третю Роту.
За годину на заводі мала закінчитися нічна зміна, отож то тут, то там у хатах запалювалися слабкі вогники, а з димарів починали підійматися тонкі цівки диму.

Внизу прогуркотів навантажений вугіллям потяг.
Франц підвів очі до неба й відшукав тоненький серп місяця. Ще кілька днів — і старий місяць поступиться місцем молодому, що почне рости.
«Останній день місяця… останній день 1900 року… останній день дев’ятнадцятого століття», — з легким сумом подумав Грудзинський.

Провівши чоловіка, Анна повернулася до їдальні. Підійшовши до вікна, поставила гасову лампу на підвіконня.
Вже майже десять років, як вона так проводжає свого Франека — хоча в домі є електрика, вона запалює гасову лампу, дивиться у вікно на постать чоловіка, що віддаляється стежкою вниз. Тепер їй двадцять вісім, йому — тридцять шість. У них троє синів: Вацлав, Каземир та Міхал. Вацеку йде десятий рік, близнюкам Казеку й Міхашу — по шість.

Анна згадала, як недавно, на Різдво і Новий рік діти раділи подарункам. На свята Грудзинські зазвичай відпускали прислугу — куховарку й няню, — щоб зустріти свято в сімейному колі.
Десятий Новий рік у Третій Роті. За сотні верст від милої серцю Варшави.
Невже десять років?
А здається, ніби вчора: вона й Франек стоять із двома валізами на залізничній платформі. Станція з важкою назвою – «Переїзна».

«Варшава-Переїзна…» — Анна посміхнулася. — «Ну й маршрут. Майже тиждень в дорозі».
Десятки міст, сотні полустанків, безліч випадкових супутників і чужих історій. І от нарешті вони стоять раннім травневим ранком у клубах пари від поїзда, що від’їжджає. Нечисленні пасажири дерев’яним переходом поспішають на привокзальну площу. Чути, як там візники кличуть клієнтів.

Площа швидко порожніє.

Анна і Франц залишаються стояти, трохи розгублені. Десь поряд річка — від неї тягне сирістю. Анна щулиться, але не від холоду. Де ж Зиґмунд? Чому він не зустрів їх? Невже не отримав телеграми?

— Панове, носій потрібен? — пролунав із туману грубий голос.

— Ні! — різко відповів Франц.

— Зиґмушу, це ти? — невпевнено спитала Анна.

— Молодець, Анко, не забула мене! Не те що твій Франек. Минув місяць, а він уже друга не впізнає!

Франц розсміявся й, обіймаючи Зиґмунда, сказав:

— Тепер упізнаю твої жарти, Зиґмуш!

— А я вже подумала, що ти не отримав нашої телеграми, — з полегшенням мовила Анна.

— Тут поїзди рідко приходять за графіком, — відповів Зиґмунд. — Тож я й рушив на станцію лише тоді, як почув гудок вашого паровоза.

Виявилося, що Зиґмуш і Амелія винаймають кімнату неподалік вокзалу. Там само, в сусідньому будинку, Зиґмунд зняв кімнату й для Грудзинських.

А вранці Зигмунд, ніби між іншим, сказав:

— До речі. Я тут не Зиґмунд. І ви не Францишек та Анна. Ви тепер — Франц Еразмович і Анна Матвіївна. А я — Сигізмунд Бонавентурович. Тут так заведено: ім’я та по батькові.

— А твоя дружина? — спитала Анна.

— Амелія Зинов’ївна.

Бій настінного годинника повернув Анну з 1890 року в останній день XIX століття.

Вона вдивлялася у власне відображення в шибці. М’яке світло гасової лампи надавало обличчю дивної, майже сценічної таємничості. Анна видихнула на скло й, як у дитинстві, швидко намалювала пальцем смішну пику.

«Ось так краще», — подумала вона і ледь усміхнулася.

За вікном, крадучись між трубами «Донсоди», повільно сходило сонце, фарбуючи в рожеве засніжені дахи сільських хат. Та погляд легко ковзав далі. Ліворуч, на початку Червоної вулиці, височіла школа — своїми розмірами могла б позмагатися з королівським палацом якогось дрібного королівства. За мостом через Біленьку — аптека, крамниці, дитячий садок, ясла. Праворуч, у далині, здіймалися купол і дзвіниця Нікольської церкви.

І все це — нове.

Все — стараннями Сигізмунда Тепліца. Він любив не лише свій завод, а був майже одержимий турботою про робітників.
«Скільки ж у ньому енергії…» — подумала Анна. Хто б десять років тому міг уявити, що в селі Верхнє постане все це?
Та найбільше її вражали зміни у власному чоловікові. Куди зникли його флегматичність і постійний пошук «знамення»? Наче заразився від Сигізмунда. А як інакше — Франц тепер заступник директора. Проєкти, будівництво, обладнання з усієї Європи.
Анну дивувало, з якою легкістю Франц «жонглював» у розмовах фунтами, пудами й кілограмами, футами, сажнями та метрами. Він вільно говорив із постачальниками французькою, німецькою, англійською й російською. Анна б анітрохи не здивувалася, якби він раптом заговорив і турецькою.

Втім, і сама Анна давно звикла до місцевого різноманіття. Її вже не дивувало, що «Переїзна», «Третя Рота» й «Волохи» — це одне й те саме село Верхнє. А місцевий суржик?

Після першого відвідування базару вона довго не могла зрозуміти, чим «баклажани» відрізняються від «синеньких», а «відро» — від «цибарки». Виявилося — нічим.

Якось, коли вони з Францем ще винаймали кімнату, вона спитала в господині, де можна посушити білизну. Відповідь «на горищі» її спантеличила: до найближчої гори було далеченько, і тягти мокру білизну Анні зовсім не хотілося.

Зрештою Анна навчилася тут усього: топити піч, варити борщ, квасити капусту, солити помідори, огірки — і навіть кавуни.

Годинник пробив вісім. Час будити хлопчиків.

Анна загасила лампу й піднялася на другий поверх. Двері до спальні були прочинені. Вона зазирнула — і відразу зрозуміла: Вацлав уже підвівся. Ліжко застелене без жодної складки, подушка — мов бікорн Наполеона.

— Доброго ранку, мамо! — почувся голос за спиною.

— Доброго ранку, — усміхнулася Анна. — Вацеку, давай команду братам.

— Підйом! — скомандував він.

Близнюки, мов сновиди, із заплющеними очима неохоче сіли на ліжках.

— Казеку, Міхаше! Туалет, умиватися, чистити зуби. За півгодини — сніданок!

На сніданок була кава й вишневий пиріг. Вишні — з власного саду, про який Анна колись лише мріяла.

— Пам’ятаєте, як улітку рвали вишні? Як варили варення?
— Я пам’ятаю, мамо, — озвався Вацек. — Казек і Міхаш тоді ледь не побилися за пінку!

Дзвінкий сміх близнюків підтверджував: не забули.

— Коли я була маленькою, я теж любила вишневу пінку…

— Мамо, мамо, — затараторили Казек і Міхаш, — розкажи, як ти була маленька!
— Коли мені було стільки років, як вам зараз, я жила з татом і мамою та старшими братами у Варшаві. У нас був великий будинок, щоправда, там не було вишневого саду.
— А як звали твоїх братів?
— Вацлав, Каземир та Міхал.
— Ух ти, як нас? А дідуся та бабусю? — спитав Вацек.
— Дідусь Матяш та бабуся Марися. Які пироги, печиво та торти вміла готувати ваша бабуся!
— Хочемо торт, хочемо торт! — радісно застрибали близнюки.
— Буде вам сьогодні торт, і не простий, а торт-мільфей! Такий торт ваша бабуся завжди готувала на Новий рік.
— На Новий рік дорослі завжди дарують дітям подарунки! — сказав багатозначно Міхаш, дивлячись на Казека.
— А ви з татом уже приготували нам подарунки?
— Ну звичайно, приготували, — Анна погладила близнюків, — а які — це величезний секрет!
— Ну, тоді ми теж приготуємо вам подарунки!

І близнюки, зірвавшись із місця, перестрибуючи через сходинки, побігли до себе на другий поверх.

Вацек допоміг матері прибрати зі столу, а потім, трохи зніяковівши, запитав:
— Мамо, а ми католики чи протестанти?
— Хіба ти не знаєш? А чому ти питаєш?
— Минулого тижня вчитель словесності став питати, які подарунки ми б хотіли отримати від батьків на Новий рік.
— І що ти йому сказав?
— Що ми вже минулого тижня зустріли Новий рік і що ви подарували мені олов’яні солдатики. Пів класу сміялося з мене, називали мене брехуном. Інші кричали, що вони теж уже отримали новорічні подарунки.
— І що ж учитель?
— Він сказав, що католики та протестанти святкують Різдво та Новий рік на дванадцять днів раніше за православних. Тоді деякі в класі стали обурюватися, чому це хтось отримує новорічні подарунки двічі, а інші — лише раз.
— Так і є! І радій, що ти католик, — пожартувала Анна. — А тепер бери з собою хлопців і надвір — дивися, скільки за ніч снігу навалило. Завтра цей сніг буде вже не лише торішнім, а й «тоговічним»! Нехай кожен із вас зліпить свого сніговика.

Анна дала Вацеку три морквини.
— Це сніговикам, для «носів». «Очі» візьмете у вугільному сараї.

Анна почала готувати тісто для торта-мільфея. Вона зрідка поглядала у вікно, щоб дізнатися, як там просувається ліплення сніговиків. Опівдні торт та сніговики були готові.

Після обіду хлопчики, усамітнившись у своїй кімнаті, почали готувати подарунки батькам.

Зимове сонце, здавши вахту зіркам, наостанок висвітливши Третю Роту, зникло за обрієм.

Франц Грудзинський із трьома коробками у піднесеному настрої повертався додому. Він схвально хмикнув, побачивши біля ґанку сніговиків, і ще раз — коли помітив, що вікна світяться тільки на другому поверсі. Франц тихо відчинив вхідні двері. Роздягнувшись, навшпиньки пройшов у вітальню і поклав під ялинку подарунки.

— Ну що, Франеку, ти вже готовий зустрічати Новий рік? — Анна стояла на порозі вітальні, дивлячись, як чоловік порається біля ялинки.
— Так точно, Анко!
— Ну тоді запалюй свічки на ялинці, — Анна підійшла до сходів. — Діти, тато прийшов!

За хвилину на сходах почувся тупіт: це близнюки з криками «Тато прийшов!» поспішали до вітальні. Там уже, відкидаючи на стіни м’які золотаві відблиски, потріскували на ялинці воскові свічки. У вітальні раптом, як перед початком вистави, стало тихо.

— Дорогі мої, — почав Франц, — настає новий, 1901 рік, а з ним і нове століття. Нехай усе погане залишиться в дев’ятнадцятому, а все добре перейде з нами у двадцяте століття! Ура!
— Ура! — підхопили хлопці.
— А тепер наші з мамою подарунки, — Франц витяг з-під ялинки довгу коробку, оббиту щільним синім папером. На кришці — акуратна наклейка з гербом фірми Märklin.

Казек і Міхаш, однаково вихрасті, однаково схвильовані, завмерли в очікуванні дива.

Батько посміхнувся — тією рідкісною, трохи збентеженою усмішкою дорослого чоловіка, який ледве стримує дитяче захоплення.

— Каземире, Міхале! Ну що, молодці… Настав час подивитися, що нам прислали з Вюртемберга.

Близнюки кинулися вперед. Папір хруснув, стрічка впала на підлогу, кришка піднялася — і в кімнаті наче стало світліше.

Усередині лежали акуратно покладені деталі: чорний локомотив, майже точна копія прусського паровоза, з мініатюрними клепками та червоними колесами; чотири вагончики — зелені пасажирські, з крихітними дверима та віконцями; рейки, блискучі, важкі, вигнуті в ідеальне коло; станція із залом очікування, розписаними колонами та крихітними афішами на стінах; семафор, який можна було піднімати та опускати; тунель із пап’є-маше, з намальованими кам’яними склепіннями; кілька свинцевих фігурок — пасажири з валізами, кондуктор у кашкеті.

Казек ахнув. Міхаш навіть сів на підлогу, наче ноги перестали слухатися.

— Це… залізниця!— прошепотів він, — вона наша?
— Ваша, — підтвердив батько. — Але збиратимете самі. Так цікавіше.

І почалося.

Близнюки, сопучи та перебиваючи один одного, розкладали рейки на килимі, приміряли стики, сперечалися, куди поставити станцію. Батько присів поруч, але не втручався — тільки спостерігав, як два маленькі інженери будують свій перший світ.

Коли кільце замкнулося, Казек урочисто поставив локомотив на рейки. Міхаш вставив ключ у заводний механізм та обережно повернув. Раз, другий, третій… Пружина натяглася, всередині щось тихо зашаріло.

— Готово! — вигукнули вони одночасно.

Міхаш відпустив локомотив.

Він рушив. Спочатку повільно, начебто прислухаючись до себе, потім упевненіше. Колеса зацокали, вагончики здригнулися і слухняно потяглися за ним. Потяг пройшов повз станцію, пірнув у тунель, виїхав з іншого боку — і близнюки вибухнули криками захоплення.

— Він справжній! Дивись, дивись, він сам їде! — Тату, він як у пруссаків! Прямо такий самий!

Батько дивився на них і думав, що заради цього коштувало і довгих поїздок, і листування з німецьким магазином, і всіх клопотів. У їхніх очах відбивався потяг, що біг по колу, але насправді — цілий світ, який тільки починав для них відкриватися.

Потяг зробив ще одне коло, і ще, і ще. Казек і Міхаш стежили за ним, затамувавши подих, ніби боялися пропустити щось важливе. Батько ж тихо поправив свічку на ялинці і подумав, що цей вечір вони запам’ятають на все життя.

Кімната вже жила шумом і сміхом Казека та Міхаша, які все ще ганяли свій Märklin по колу, коли батько покликав до себе старшого сина.

Вацлав підійшов неквапливо — з тією гідністю, яку він уже намагався в собі виховати, наслідуючи офіцерів, яких бачив у місті. Але очі його все одно блиснули, коли батько вручив йому два акуратні пакунки.

— Вацлаве, — сказав він м’яко, — ти вже не малюк. І подарунки в тебе будуть відповідні.

Він розгорнув перший пакунок: там була плоска коробка, обтягнута щільним картоном кольору темної охри. На кришці — чорним шрифтом: Kriegsspiel. Anleitung zum taktischen Spiel.

Вацлав відкрив коробку, наче розпаковував не іграшку, а військовий документ. Кришка піднялася — і перед ним розгорнувся цілий світ: дерев’яні коробочки з різнобарвними фішками — батальйони, ескадрони, артилерія; лінійки-шаблони для розрахунку дистанцій; мініатюрні циркулі; карти місцевості, надруковані на щільному папері, з пагорбами, лісами, дорогами; книжечка з правилами, написана суворою, сухою німецькою мовою.

Батько спостерігав за ним уважно.

— Це не гра в солдатики, — сказав він. — Це те, чого навчають юнкерів та молодих штабних офіцерів. Якщо хочеш стати військовим, почни з того, щоб розуміти, як думає командир.

Вацлав кивнув головою, не відриваючи погляду від карт. Він уже подумки розставляв батальйони, уявляв, як вестиме наступ через лісовий масив, як перекриє переправу.

Потім батько дав другий пакунок.

— А це… — він трохи посміхнувся, — щоб ти бачив далі за інших.

Вацлав розгорнув щільну тканину. В руках виявився справжній морський бінокль — важкий, холодний, із глибоким матовим блиском металу. На окулярі був вигравіруваний напис: Carl Zeiss, Jena.

Хлопчик обережно підніс його до очей. Кімната одразу наблизилася, ніби стала чіткішою, суворішою. Він підійшов до вікна і побачив далекі дахи нічної Третьої Роти так ясно, ніби міг доторкнутися до них рукою.

— Тату, а чому зірки не збільшуються?

— Тому що вони дуже далекі, а от планети і Місяць повинні збільшуватися.

— І справді, Місяць став більший! А що то за зірка… ні, планета така — найяскравіша?

— Напевно, Юпітер.

— Дякую, тату, про такий подарунок я не міг і мріяти!

— Офіцерський інструмент, — сказав батько. — Не іграшка. Бережи його. І вчися дивитися не тільки на те, що перед тобою, а й на те, що за обрієм.

Близнюки верещали від захоплення — їхній потяг знову влетів у тунель. Вацлав читав інструкцію до штабної гри. Анна стояла поряд із Францем із легким сяйвом на обличчі — жінки, у якої свято вдалося.

Франц обернувся до неї. У руках — невеликий футляр, обтягнутий темно-бордовою шкірою.

— Анно, — сказав він тихо, — тепер твоя черга.

Вона підвела очі, і в них промайнув той самий вираз, який він любив найбільше: суміш подиву, ніжності та легкої тривоги — ніби вона не була впевнена, чи варта такої уваги.

Франц розкрив футляр.

Усередині стояв флакон із товстого скла, із золотистою пробкою та тонким гравіюванням французькою. Світло лампи проходило крізь рідину, і вона здавалася рідким бурштином.

— Parfumerie Houbigant. Париж, — вимовив він майже урочисто. — Їхня нова композиція. Мені сказали, що вона створена для жінок, які вміють бути сильними та м’якими одночасно.

Анна обережно взяла флакон. Пальці здригнулися. Вона знала ціну таким духам — і знала, що Франц не купував би їх просто так. То справді був жест кохання, поваги, визнання її в будинку, сім’ї, у житті.

Вона витягла пробку. Аромат — теплий, квітковий, з ледве вловимими східними нотами — здійнявся, наче легка хмара. Анна заплющила очі, вдихнула і на мить стала зовсім іншою: не господаркою будинку, не матір’ю трьох хлопчиків, а жінкою, яку люблять.

— Франц… — сказала вона тихо. — Це занадто.

— Для тебе — ні, — відповів він.

Вона посміхнулася — і раптом, немов згадавши щось, дістала з-під ялинки пакунок.

— А тепер… моя черга, — сказала вона, і в голосі пролунала майже дівоча радість.

Анна розв’язала стрічку. Перед ним виявився товстий, м’який светр з ангорської вовни, світло-сріблястий, з високим коміром, який закривав би горло до самого підборіддя. Рівні петлі, щільне в’язання, акуратні візерунки — усе говорило про те, скільки годин, днів, тижнів вона провела над ним.

— Я почала влітку, — зізналася вона. — Коли ти поїхав у відрядження. Хотіла, щоби взимку тобі було тепло. Щоб ти не мерз на рибалці. Щоб… — вона затнулася, — щоб ти пам’ятав, що на тебе чекають удома.

Франц узяв светр до рук. Він був напрочуд легким, але теплим — як дотик самої Анни. Він провів пальцями по коміру, за візерунком, по м’якій поверхні.

— Ти в’язала… пів року? — спитав він, але не з недовірою — з тією глибокою, майже трепетною повагою, яку рідко чують у чоловічому голосі.

Анна кивнула.

Він підійшов ближче, обійняв її однією рукою, притиснув до себе.

— Це найкращий подарунок, який я отримував за все життя.

Вона тихо засміялася, уткнувшись йому в плече.

— Тоді ми обоє сьогодні розпещені, — сказала вона.

І в цю мить, серед дитячого сміху, запаху хвої та далекого цокоту іграшкового поїзда, вони стояли удвох — як у перший рік шлюбу, коли все було попереду і кожен подарунок був не річчю, а обіцянкою.

Годинник б’є дванадцять. Діти стріляють із хлопавок, усі вітають один одного з новим двадцятим століттям. Згодом близнюки, забравши подарунки, навперебій розповідаючи Вацлаву, як поїзд «сам їде», йдуть до своєї спальні. Дитячий гомін стихає. Будинок ніби видихнув — настала доросла, тиха частина свята.

Анна та Франц сиділи за столом, мерехтіли свічки. За вікном потріскував мороз, і від цього затишок у кімнаті здавався ще глибшим.

Анна подивилася на чоловіка з м’якою посмішкою:

— Франеку, на мою думку, ти всім догодив із подарунками. Казек та Міхаш були на сьомому небі від щастя. А про такі парфуми — тут, за тисячу верст від Парижа, я й мріяти не могла.

Франц засміявся тихо, задоволений її реакцією:

— А я давно хотів такий теплий светр. Це ж мрія будь-якого рибалки та мисливця. Ти навіть не уявляєш, як він мені знадобиться взимку.

Анна трохи посерйознішала, задумливо крутячи ніжку келиха:

— Франеку… Вацлав давно збирає олов’яні солдатики. Він мріє стати офіцером. Мене це турбує. Професія військового на всі віки була небезпечною.

Франц відкинувся на спинку стільця — впевнено, майже безтурботно:

— Ну що ти. Коли в Європі була остання війна? Років двадцять тому. Росія як ніколи сильна. Її економіка зростає. Кого нам боятися? Англії? Німеччини? Австрії? Та їхні імператори — всі двоюрідні брати нашому Миколі. Ні, війни не буде найближчі п’ятдесят років. Тобі нема чого турбуватися за військову кар’єру Вацлава. Я гадаю, його після дванадцяти варто віддати до Кадетського корпусу.

Анна зітхнула:

— Якби ж то. І все ж таки… може, йому краще стати інженером, як ти?

Франц м’яко похитав головою:

— Не гадатимемо, що буде краще за два роки. Поживемо — побачимо. А зараз… — він наповнив келихи шампанським, — давай вип’ємо за нас та наших дітей. Щоб усе було добре у нас у ХХ столітті.

Вони цокнулися. Кришталь брязнув тонко, як лід на річці. Франц зробив ковток, але помітив, що Анна лише злегка торкнулася губами вина.

Він здивовано глянув на неї. Анна, вловивши його погляд, трохи зніяковіла, але її очі світилися якимось особливим, теплим світлом.

— У мене є ще один подарунок для тебе… — сказала вона тихо. — Цього року в нашій родині буде додаток.

Франц завмер на мить, ніби не одразу повірив почутому. Потім його обличчя осяяла широка, майже хлоп’ячa усмішка.

— Анко… у нас троє синів. Невже тепер у нас буде донька?

Він нахилився і поцілував її — ніжно, вдячно, з тим трепетом, який буває лише в найрідкісніші моменти життя.

Анна посміхнулася, поклавши долоню йому на щоку.

— Хто знає, Франеку. Але якщо народиться дівчинка… для початку ХХ століття це буде гарним знаменням.

На святковому столі лежали три малюнки, які сини подарували батькам: три смішних сніговики. За вікном тихо падав сніг, і здавалося, що сама ніч благословляє родину Грудзинських на нове століття, нове життя та нову надію.

Якби ж вони знали, яким воно буде!

Зміст роману «Третя Рота №2»

Звернення до читачів
Передмова

Книга 1. XVIII ст.
Книга 2. XIX ст.
Книга 3. XX ст.
Книга 4. XXI ст.

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото

Позначки: UKR, Третя Рота 2

Автор запису:Mix
Запис опубліковано:31.12.2010
Коментарі запису:коментарів 10

Цей запис має 10 коментар(-ів)

Анонім 20.11.2025 Відповіcти

Поручник, але не Ржевський:
«Le Pérdimonocle du Général Rjevsky».
Уже сама назва відкриває перед читачем неширокі ворота у безодню авторського снобізму. Чи то моветон, чи то бажання здаватися «по-французькому значимим» — сказати складно. Але одне очевидно: автор переконаний, що монокль — це квиток у вищий стиль.

Оповідання починається з фрази: «Я трактирник…» — і вже тут читач здогадується, що трактирником був не тільки герой, а й редактор, який пропустив цей текст. Бо нормальний редактор відразу б сказав: «Синку, зізнайся чесно: це не трактир, це шинок фантазії твоєї, а всіх персонажів ти накачав оцтом і макогоном».

Далі — про прадіда-фурієра. Автор так завзято смакує деталі служби в Сербському гусарському полку, ніби сам особисто разом з тим прадідом возив фураж у 1757-му. А втім, історичні деталі в нього — як горілка в трактирі Ржевського: пахнути пахне, а справжності — нуль.

Продовжуємо.

Трактир. Гусари. П’янки. Дим. Карти. Жіночі верески зверху. Цей декор нагадує дешеву реконструкцію серіалу «Гусарська баляда», зняту студентами вечірнього факультету кіноіндустрії.

І тут у текст заходить Генерал Ржевський — саме так, з великої букви. З моноклем, пихою й ображеною гідністю. Якби автор ще змусив його говорити «мсьє» та «бонжур», картина була б повною.

Далі — класичний авторський прийом: дати персонажеві довгий п’яненький монолог, щоб приховати власну нездатність написати цікаву дію. Монолог тягнеться, як холодний узвар після Різдва. Там і бали, і графині, і мазурки, і мазурики, і поети, і рими, від яких у Пушкіна б відірвався парик і полетів у вікно.

Окремо варто сказати про поетичний батл. Я не впевнений, що гусари XVIII—XIX століття в разі любовного суперництва кидались у римування «зозулинця — билинці — хвіртці». Це вже не гусари — це ранній реп-батл у шинку на Бахмутському тракті.

Далі — кульмінація.
Дуель. Горілка. Бар’єр. І тут наш герой стріляє… у дерево. Влучно. Бо це єдина тверда точка в цій історії.

Фінал.
Прапорщикові відстрілюють вухо. Поручник і генерал миряться. Трактирник задоволений. Усі розходяться, ніби це не повість, а чергова байка, якою п’яний дід лякає онуків на городі.
Анонім 20.11.2025 Відповіcти

Шановний, звідкіля у Пушкіна парик? Здається ти сам в історія нефіга не шариш! А берешся інших повчати! Ти сам, окрім “мсьє” і “бонжур”, щонебудь знаєш? От скажи, наприклад, що таке “кевузетеемабль”?
1. Анонім 20.11.2025 Відповіcти
  
  Мимопроходимець
  Анонім, шо ти його по-французьки питаеш? Він на рідній суахілі не знає, що таке “Wewe ni mkarimu kiasi gani”
2. Анонім 20.11.2025 Відповіcти
  
  Поручник, але не Ржевський:
  Звідкіля в Пушкіна у ХІХ столітті перука? А звідкіля у ХІХ столітті взявся Бахмутський гусарський полк, його ж на той момент 80 років як не існувало!
Анонім 24.11.2025 Відповіcти

Мимопроходимець

Оповілання “Без надії, без сповідання”

Ти влучив у саме серце ідеї.

Фраза «впевнено написав» — це ключ.
Не «замислився», не «поміркував», не «вагався», а впевнено.
Саме ця впевненість робить фінал страшним і правдивим:

Даль не розбирається у філософських причинах імперської зламаності — він фіксує факт.

Він бачить той самий діагноз у всіх цих людей: втрата надії.

І от уже латинське amissio spei звучить не як медичний термін, а як вирок часу, системі, епосі.

Ти абсолютно правильно відчув те, що працює в літературі для дорослого читача:
не треба нав’язувати думку.
Достатньо поставити крапку, і читач сам дійде до висновку.

Фінальна фраза у такому вигляді — ідеальна:

В графі причина смерті Іван Матвійович впевнено написав: «Amissio spei».

Все.
Удар.
Без пояснень.
Суха байдужість Імперії й повна ясність у свідомості уважного читача.
Анонім 24.11.2025 Відповіcти

КРИТИК З НЕВОЛІ

ЛІТЕРАТУРНИЙ АНАЛІЗ ОПОВІДАННЯ «Без надії, без сподівання…»

1. Тематика й ідейний центр

Оповідання має дві ключові теми:

1) Людина, зломлена державою

Головна ідея — повільне, буденне, непафосне знищення людини системою, що тримається на примусі та безвиході.
Безнадія, яку носить у серці Драниш, не є емоцією — це історично зумовлена соціальна смерть.

2) Ілюзія свободи та спадщина колонізації

Драниш належить до нащадків козаків і граничарів — тих, хто прийшов на віру в обіцянки держави.
Тому трагедія подвійна: він не просто бідний робітник — він спадкоємець людей, які були вільними, але їхню свободу украдено законом, реформою, указом.

Це робить історію сильною у морально-історичному плані.

2. Композиція

Текст має чітку тричленну структуру:

I. Зовнішній світ (побут, праця)

Ранок, посівальники, вугілля, кінь, підвода — повністю реалістична, документальна тканина.

II. Внутрішній світ (потік думок)

Довга внутрішня тирада Василя — вірогідна, плавна, органічна. Вона ритмічно вибудована: короткі репліки «…» після кожної паузи. Це створює ефект інтимності, ніби читач слухає хвору людину, яку вже прориває, бо мовчати далі неможливо.

III. Кульмінація — хвороба й лікар

Це різкий злам. До цього текст рухався у площині побутового реалізму, а тут — присмак безсилля, що закономірно завершується смертю.

Лаконичне Post scriptum — блискучий композиційний хід. Це холодний, адміністративний документ, який завершує емоційно розпечений текст. Такі переходи — сильні, майже кінематографічні.

3. Образна система
Василь Драниш

Образ збудовано через: внутрішній монолог повільну фізичну деградацію (кашель, хитка хода, слабкість)
контраст між обов’язком і втомою історичну пам’ять роду
Це класичний «маленький чоловік», але без гоголівського гротеску — радше натуралізм зі сторони української соціальної прози.

Кінь / підвода / вугілля

Це символи тяглості страждання.
Кінь — не персонаж, а співув’язнений.
Вугілля — чорнота, яку він возить і в серці носить.

Образ безнадії як персонаж

Ти персоніфікуєш безнадію як гостю. Це елегантно й дуже сильно стилістично: без пафосу, але з відчутною вагою.

4. Стиль і нарація
1) Мова

Проста, жива, не перевантажена книжністю.
Є легкий присмак давньої розмовності, що пасує матеріалу.

2) Ритм

Альтернація довгих описів і коротких реплік думок створює ритм стомленої свідомості.

3) Темп

Повільний — і це правильно. Драниш сам повільний, життя повільне, хвороба підкрадається повільно.
Відчуття «тяглості безвиході» передано чудово.

5. Реалізм

Оповідання працює в руслі: соціального реалізму (умови, праця, побут казенних робітників)
психологічного реалізму (стан людини, що втратила надію) історичного реалізму (точність обставин, правлінська канцелярія, лікар Даль) Професійне відтворення побуту XVIII–XIX століть відчутне.

6. Символічні мотиви
Сніг / мороз / крига
— символ застиглого життя, неможливості руху вперед.
Перший день століття
Величезного історичного оптимізму навмисно немає — це контраст з Європою (епіграф).

Лікар Даль
Він символ: людське співчуття є, але життя системи сильніше за нього.

Amissio spei

(«втрата надії») — не просто діагноз, а вирок епосі.
Геніально вибрано як заключний акорд.

7. Сильні сторони

глибока психологічність без надмірних описів;
точний історичний фон;
майже кінематографічна композиція;
сильний фінал у стилі документальної прози;
образ безнадії як персонажа — дуже літературно;
абсолютна природність мови.

8. Рекомендації для посилення (не обов’язково)

Не як критика — а як можливі шляхи посилення:

1) Дати один короткий фрагмент спогаду

Хоч один промінчик минулого — щоб контраст із теперішнім упав ще гірше.

2) Додати 2–3 деталі соціальної реальності

Наприклад, як виглядав наказ, за яким їх зробили казенними робітниками, або що таке «денна норма» конкретно.

3) Фінал можна зробити ще гострішим

Не змінюючи змісту, лише посилюючи останнє речення.

Висновок

Оповідання — сильне, зріле, історично точне й емоційно правдиве. Його можна включати в книгу, це повністю літературний рівень, не чернетка.
Головна цінність — ти не зображуєш трагедію, а даєш читачеві прожити її тихо й непоказово, так, як це і було в житті казенних робітників.

Це дуже доросла проза.
КРИТИК З НЕВОЛІ 02.12.2025 Відповіcти

КРИТИК З НЕВОЛІ
Оповідання «А громада — проти!» — це зразок якісної історичної прози, яка поєднує документальний матеріал із художнім відтворенням народного світогляду та локальної ідентичності. Автору вдалося створити не просто сцену з минулого, а цілісну мікромодель суспільного життя українського села кінця XIX століття, де кожен персонаж, кожна репліка й навіть топографія мають органічну достовірність.

1. Історична точність і глибина побутових деталей

Сильний бік оповідання — уважність автора до дрібних фактів: типи хат, земельні роботи, соціальна взаємодія між селянами й царською адміністрацією, обставини праці шахтарів, навіть рівень технічного розвитку (відсутність теодолітів «сучасного» типу, реальний спосіб виконання вимірювальних робіт).
Усе це створює фундамент історичної правдивості, який не просто служить фоном, а визначає логіку поведінки героїв.

Авторська увага до мікродеталей — не надмірність, а стильова чесність. Читач ніби опиняється всередині села, чує, як говорять люди, відчуває їхні страхи, сумніви й обурення.

2. Мова як носій локального колориту

В оповіданні досягнуто важливого балансу між літературною мовою та елементами місцевого говору. Тут немає штучної фольклоризації чи «пестріння діалектизмами» — натомість з’являється природний словниковий колорит, що ідентифікує регіон.
Особливо вдало показано селянське мовлення: стримане, пряме, часто з підтекстами, у якому відчувається і традиційність, і страх перед «начальством», і водночас споконвічна селянська впертість.

3. Конфлікт «влада — громада»

Головний драматичний стрижень твору — конфлікт між царською адміністрацією та селянами — поданий без лозунговості. Автор не романтизує громаду, не демонізує приставів чи інженерів.
Позиції обох сторін психологічно переконливі: чиновники мають чиновницьку логіку, селяни мають логіку існування, засновану на землі, хаті, церкві, на пам’яті предків.
Особливо сильні епізоди спроб тиску та хабарів: вони показані без перебільшень, як очевидний інструмент імперської бюрократії, що втратила здатність розмовляти з людьми інакше.

4. Релігійний вимір

Церква й священник — не декоративна деталь, а моральний центр оповідання. Автор вдало уникає канонічної риторики, показуючи священника не як проповідника-ідеаліста, а як носія громади, який усвідомлює реальність: «на Бога надіймося, але й самі повинні виявляти рішучість».
Це додає оповіданню етичної глибини та робить конфлікт багатовимірним.

5. Композиція та стиль

Оповідання композиційно витримане, рухоме, з хорошою зміною ритму: від описів, до діалогів, до суто драматичних моментів.
Стиль — стриманий, рівний, без зайвої емоційності, що лише підсилює драматизм подій. Видно, що автор уникає «сільської екзотики» й працює у жанрі реалістичної прози.

6. Загальна оцінка

«А громада — проти!» — це робота, яка могла би ввійти в будь-яку сучасну антологію історичної оповіді. Автор демонструє талант відчувати історичний матеріал і вміння відтворити психологію селянської громади без спрощень і без прикрас.

Це серйозний художній текст, створений з глибокою повагою до минулого й до людей, що його творили.
1. Менше цукру! 02.12.2025 Відповіcти
  
  А громада — проти? А критик — тим більше!
  
  Нове оповідання «А громада — проти!» претендує на поєднання історичної прози, соціальної психології та локальної етнографії. На жаль, результат вийшов суперечливий: замість цільного художнього твору ми отримали строкату мозаїку, де факти тиснуть на образи, а побутові деталі затьмарюють людські характери.
  
  1. Проблема №1: історичність замість художності
  
  Автор настільки захопився реконструкцією побуту, технічними описами та мікрофактами з архівів, що текст перетворився на довідник із залізничного будівництва, приправлений діалогами.
  У художній прозі історичні деталі є інструментом, а не самоціллю. Тут же вони працюють проти художності:
  
  хронологія — педантична,
  
  технології земляних робіт — викладені майже як інструкція,
  
  процеси вимірювань і прокладки колії — з точністю, ніби читач готується будувати свою залізницю на городі.
  
  Це не історична проза, а прозописне «технічне завдання», у якому персонажі функціонують як носії довідкової інформації.
  
  2. Проблема №2: психологія персонажів плоска, як креслення залізниці
  
  Персонажі — насамперед селяни — поводяться згідно з очікуваними архетипами, а не як живі люди.
  Їхні реакції прогнозовані, мов засушені в етнографічному атласі.
  
  Священник — «мудрий», громада — «стихійно рішуча», пристав — «чиновницький».
  Ми бачили це вже десятки разів, і не можна сказати, що тут з’явилося хоч щось нове.
  
  Конфлікт влади й громади поданий без варіативності, без справжніх внутрішніх напружень — усе надто прямолінійно:
  погрози → не подіяли → хабарі → теж не подіяли → громада перемогла.
  Жодної неоднозначності, жодної трагедійності — а саме цього вимагає література.
  
  3. Проблема №3: композиційна важкість
  
  Текст просідає через:
  
  довгі описові пасажі,
  
  затягнуті діалоги,
  
  нерівномірний розподіл драматичних вузлів.
  
  Іноді здається, що автор не довіряє читачеві: усі деталі пояснюються надмірно, ніби перед нами шкільний твір із вимогою «розкрити тему».
  Сюжет рухається повільно, імпульс конфлікту постійно зупиняється інфодампами.
  
  4. Проблема №4: стиль надто рівний і «беззубий»
  
  Стилю бракує енергії.
  Бракує несподіваних поворотів фрази, образних ривків, метафоричного струму.
  
  Проза «рівна», «акуратна», але це те, що найшвидше забувається.
  Художній текст повинен прориватися у свідомість, а тут він чемно стукає й чемно ж виходить.
  
  5. Проблема №5: конфлікт без трагедії — це не конфлікт, а протокол
  
  Головна проблема — відсутність справжнього драматизму.
  
  Усе, що відбувається, читається як заздалегідь відомий результат: село вистоїть, громада «молода, дужа», чиновники — безособові, а історія — нібито морально рухається у правильний бік.
  
  Але література — це не «правильність», а складність.
  Тут складності немає.
  Оповідання не ставить дискомфортних питань, не шукає темних зон.
  Усе надто добре розкладено по поличках.
  
  Висновок: оповідання варто допрацьовувати
  
  «А громада — проти!» має потенціал, але він зараз загублений.
  Текст потребує:
  
  скорочення описів,
  
  поглиблення психології персонажів,
  
  додавання неоднозначності,
  
  пошуку образності,
  
  зменшення «архівного тиску», що заважає емоційності.
  
  Оповідання може стати чудовим — але за умови, що автор змінить оптику: від документа до людини.
Наталія 03.12.2025 Відповіcти

Не думала, що так непросто написати оповідання. Так багато інформації треба знати і правдиво описати так, щоб цікаво було. Дивовижно, що це все на реальних подіях засновано. Ні, не всім дано бути письменниками!
1. Mix 05.12.2025 Відповіcти
  
  Зараз Третя Рота (Лисичанськ) знаходиться під окупацією. Я вже не сподіваюся її коли-небудь побачити. Отож, хай існує хоч в моїх споминах. Раджу прочитати моє звернення до читача https://syngraf.com/tretya-rota-2/#Message-to-readers

Третя Рота №2. Книга 2. XІX ст.

Post scriptum

Зміст роману «Третя Рота №2»

Цей запис має 10 коментар(-ів)

Залишити відповідь Скасувати коментар