Третя Рота №2. Книга 3.

Третя Рота №2. Книга 3. XX ст.

 

 

Зміст

Через Альпи у кадети
Бельведер
Злочин з відкладеним покаранням
Варвара-Василіса
???
Ханафуда
???
Куля – дура
Мєл, баби, мєл!
Як добре, що наші мрії іноді не здійснюються!
Василіса Премудра
???
Дід Савка
Острів
Серпнева лижварка
Циганка гадала
Душа боса
Іноді і теща буває права!
. . .
?.
Яка користь від кросвордів?
Та спогади солодкі

 

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото

 

 

 

Через Альпи у кадети

 

Потяг уже шість годин відмірював верстові стовпчики, немов серце, що б’ється рівно й невпинно. Промені серпневого сонця просочувалися крізь щільно завішені штори вагона першого класу, лягаючи тремтливими смужками на стіл, на оббиті оксамитом сидіння, на сторінки книжки, яку читав хлопчик. Світла достатньо, щоб одинадцятирічний русявий хлопчик міг читати книгу про європейські війни XVIII століття.

У купе двоє: Франц Грудзинський і його старший син Вацек. Батько час від часу поглядав на годинник — старий кишеньковий механізм, що дістався йому від батька. Позаду була довга, виснажлива, але важлива подорож: Переїздна — Харків — Київ — Брест-Литовськ. Попереду — Варшава. Ще дві години.

Два роки тому він уперше сказав дружині, що віддасть Вацека до кадетського корпусу. Тоді це здавалося далеким, майже теоретичним рішенням. Тепер — ось воно, поруч, у цьому вагоні, в руках хлопчика, що читає про битви, ніби про власну долю.

Колись молоде подружжя корінних варшав’ян, Франек і Анка, вирушаючи на будівництво Донсоди, пообіцяли Варшаві, що їхня розлука буде короткою. Але минуло дванадцять років, і вони так і не змогли розлучитися з містечком, що зветься Третя Рота. Там народилися всі їхні діти — Вацек, близнюки Казек і Міхаш, двійнята Тосик і Геленка. Там стояв їхній будинок, а за ним — вишневий садок, який навесні пахнув так, що здавалося, ніби цвіте саме повітря.

А як полишити завод, у який Франц вклав стільки сил? Він знав там кожний гвинтик. Там були його друзі, з якими він колись приїхав на будівництво заводу – бельгійці, швейцарці, австрійці та поляки. Там була праця усього його життя.

Та коли він дізнався, що у Варшаві є кадетський корпус, у ньому щось ворухнулося. Можливо, Вацлав — хоча б на час навчання — знову стане варшав’янином. Можливо, повернеться до коріння, до міста, яке вони з Анкою так і не змогли забути.

Рекомендацію з Катеринослава він отримав легко — зв’язки, нажиті роками роботи, давали свої плоди. Але рекомендація — це лише папір. А кадетський корпус вимагав від кандидата значно більшого: сили, розуму, дисципліни, гідності.

Франц знав: соціальний статус у них бездоганний — усі його предки були шляхтичами. З інтелектом у Вацека теж проблем не було: хлопець говорив чотирма мовами, а якщо врахувати місцевий суржик — то й п’ятьма. Німецькою — як віденець, французькою — як мешканець бельгійського Шарлеруа, польською — як справжній варшав’янин.

Єдине, що непокоїло Франца, — віросповідання. Чи не стане вадою те, що Вацек — католик?

Сонце вже торкалося обрію, коли Франц розсунув штори. За вікном пропливали золоті клаптики полів, черепичні дахи, гостроверхі костьоли. Потяг просувався до Варшави, як корабель, що повертається в рідну гавань.

Вечірня Варшава зустріла їх шумом трамваїв, запахом кави і випічки, гарячою бруківкою, що за день увібрала у себе сонце. На привокзальній площі вирувало життя: пани в циліндрах, пані в капелюшках, студенти з валізами що поверталися з канікул, офіцери у формі, візники, що вигукували ціни.

Франц зупинився, вдихнувши повітря міста.

— Варшава завжди була містом честі, — сказав він. — І сьогодні вона прийме тебе, Вацлаве.

Вони зупинилися у власному будинку — триповерховій кам’яниці, яку Франц колись отримав від тестя, а згодом викупив. Будинок Грудзинський здавав у найм, і він роками приносив йому стабільний дохід. Цієї ночі Франц довго не спав: завтра — останній день прийому документів.

Вже о дев’ятій наступного ранку батько й син стояли на Уяздовській алеї біля під’їзду Варшавського кадетського корпусу. Будівля корпусу вражала: дві гармати-трофеї 1812 року біля входу, високі вікна, прапори, плац, де молодші кадети, що встигли повернутися з відпусток, закінчували ранкову гімнастику.

— Раз-два! Раз-два! — лунав голос офіцера.

Вацек дивився на них широко розплющеними очима.

— Скоро й ти так будеш, — сказав Франц. — Але спершу — співбесіда.

Вестибюль зустрів їх прохолодою. Праворуч широкі двері з написом «Музей Варшавського кадетського корпусу», ліворуч – приймальня.

У приймальні на столі лежали в теках документи: заяви, медичні довідки, рекомендаційний лист, підтвердження дворянського походження.

Франц подав свою теку.

— Усе в порядку, — сказав офіцер, переглянувши папери. — Ваш номер — сто двадцять перший. В перших п’ятдесяти співбесіда буде завтра, тож приходьте післязавтра.

— Чи не дозволите, ви пане, пройтися нам коридорами вашого корпусу?

— Так, ви можете оглянути наш музей, актовий зал і нашу церкву.

Оглядинами Грудзинські були задоволені. Вже кілька років як Варшавському кадетському корпусу присвоєно найменування «Суворовський». Вацек довго стояв перед величезною скульптурою Суворова — той затуляв рану лівою рукою, а правою вказував напрям наступу. 

Наступні два дні Франц присвятив знайомству Вацека з Варшавою. Йому було дивно признатися самому собі, що в рідному місті багато чого змінилося. Доля розвіяла по світу друзів і родичів. Не було вже серед живих і Матеуша Грудзинського. Франц відчував, як час стирає сліди минулого.

Настав день співбесіди. У коридорі, де чекали Франц і Вацек, кожні п’ять–десять хвилин з дверей із написом «Приймальна комісія» виходив офіцер і називав прізвище. Нарешті, коли в коридорі залишилися тільки Грудзинські, пролунало:

— Вацлав Грудзинський!

Франц стиснув синові плече.

— Вацеку, і останні будуть першими.

Вацлав увійшов до просторої кімнати з великим столом, портретами Суворова та Кутузова на стінах. За столом сиділи священник і троє офіцерів. Біля вікна стояв високий, сивий, з проникливими очима генерал.

— Сідайте, пане Грудзинський, — сказав один з офіцерів. — Почнемо з простого.

Питання сипалися одне за одним. Вацек відповідав упевнено, чітко, без вагань.

Генерал, який увесь час мовчки переглядав документи, нарешті підвів голову:

— Я бачу, ви з Бахмутського повіту. Розкажіть нам про Бахмутський гусарський полк.

І Вацлав заговорив — із захопленням, з вогником у голосі. Почав з Петра Першого і майора Івана Албанеза, потім про Слов’яносербію, генералів Родіона Депрерадовича та Івана Шевіча, про доломани, шаблі, кінську збрую. Під кінець розповів про поручника Михайла Прерадовича, який заснував шанець на Донці — Третю Роту, з якої він — Вацлав і приїхав поступати до славного Варшавського кадетського корпусу.

Офіцери слухали, відкинувшись на спинки стільців. По їхніх обличчях було видно, що з лекції одинадцятирічного хлопця вони дізналися багато нового.

— А як у вас з іноземними мовами? — запитав один із них. — Розкажіть нам про Миколу Івановича і Леонтія Івановича Депрерадовичів.

Вацлав випрямився.

— Der berühmte General Depreradovich… — почав він німецькою.

Потім плавно перейшов на французьку. Завершив польською .

Усі були приємно вражені.

Генерал підійшов до стіни й зняв репродукцію картини «Перехід Суворова через Альпи».

— Ви, я бачу, добре знаєте екіпіровку солдатів XVIII століття. Подивіться на цю картину. Що вам тут здається незвичним?

Вацек вдивився.

— Солдати, що ковзають на «рідних салазках» по схилу, мають примкнуті багнети. Це небезпечно. Можна поранити себе або товариша.

Генерал підняв брови.

— Слушно. Не кожний фахівець це помітить.

Нарешті озвався і священник:

— Вацлаве… — почав він вкрадливим голосом. —  як звуть батюшку Третьої Роти?

— У Третій Роті дві церкви: храм Іоанна Предтечі та храм святого Миколая Угодника. У першому служить отець Онуфрій, у другому — Никодим.

— А Символ віри прочитаєш?

— Я знаю два — православний і католицький. Можу обидва.

Франц під дверима вже не знаходив собі місця. Минуло понад пів години. Нарешті офіцер запросив його всередину.

— Ваш син, пане Грудзинський, — сказав генерал, — один із найкращих абітурієнтів, яких ми коли-небудь бачили.

Франц відчув, як щось тепле й важке підступає до горла.

— Ми одностайно вирішили: Вацлав Грудзинський може бути прийнятий до нашого Суворівського кадетського корпусу вже сьогодні.

Генерал підписав невеличкий картонний документ.

— Як директор корпусу, я маю право приймати абітурієнтів без вступних іспитів. І скористаюся цим правом щодо вашого сина.

До такого повороту подій не були готові ані батько, ані син.

Вацек тримав у руках перепустку до Варшавського кадетського корпусу.

Через два дні Франц мав вирушити у зворотну путь.

— Тату… — тихо сказав Вацек на пероні. — Я не підведу.

— Я знаю, — відповів Франц і обійняв його.

Потяг рушив. За вікном зникли останні будинки Варшави. Франц вкотре попрощався з містом — чи побачить він його ще раз?

Напередодні він підписав у нотаріуса дарчу на будинок. Документ набував чинності, коли Вацлав стане повнолітнім. Це був його батьківський оберіг.

Минув місяць.

Першого жовтня — свято Покрова Пресвятої Богородиці і водночас Полкове свято корпусу. На плацу, серед кадетів, стояв і Вацлав Грудзинський. Лунає команда:

— Рівняйсь!

Вацек скоса дивиться на свій червоний погон. На ньому золоті літери: «Сув.»

Перший парад у його житті. Урочистий, чіткий, дзвінкий. Парад приймає той самий високий, сивий генерал з проникливими очима — Сергій Нилович Лавров.

Вацлав знає: його шлях тільки починається.

 

---

 

Бельведер

Бельгійський винахідник і промисловець Ернест Сольве, власник «Донсоди», не називав себе соціалістом. Він узагалі не любив гучних ярликів. Сольве вірив у простішу річ: якщо підприємство приносить прибуток, то й люди, які на ньому працюють, мають жити гідно. Цю ідею він уперто втілював у життя — пенсійні фонди, виплати на випадок хвороби, безкоштовну медицину, школи для дітей робітників, восьмигодинний робочий день у три зміни, оплачувані відпустки. Тоді це називали «соціальним капіталізмом», а дехто — небезпечною єрессю.

Гарячим прихильником Сольве був і директор розпорядник содових заводів АТ «Любимов, Сольве і Ко» — Тепліц.

Одного квітневого ранку  Сигізмунд Тепліц сидів у своєму кабінеті навпроти директора Донсоди — Олександра Абросимова. Вікна були відчинені, запах молодої зелені перебивав запах аміаку.

— Справи йдуть добре, — перегортаючи звіт, промовив Абросимов. — Прибутки ростуть. І це — на фоні того, що коїться довкола.

Він кивнув у бік Лисичанська. Там шахти стояли, гули страйки, хоронили загиблих від обвалів і газу.

— По всій імперії — страйки, — погодився Тепліц. — Люди кричать одне й те саме, не завжди розуміючи, кому саме.

— Бо кричати легше, ніж рахувати, — відповів Абросимов. — Але рахувати доведеться всім.

— У нас на заводі поки тихо, — продовжив Тепліц. — Бо людям нема за що бунтувати.

І це була правда. На «Донсоді» платили гідно. Біля заводу працювала лікарня, де лікували безкоштовно — від переломів до зубного болю. Діти робітників ходили до школи. Для неодружених стояв гуртожиток, а сімейним давали помірковані кредити — кому на нову хату, кому на корову.

— Знаєте, Олександре Єфремовичу, — задумливо мовив Тепліц, — якщо ми замість старої збудуємо більш потужну теплоелектростанцію…

— …на вугіллі з нашої ж шахти, — підхопив Абросимов. — Менша собівартість, електрика в домівки робітників, світло на вулицях Третьої Роти.

Він усміхнувся. Мрія вже набирала форми.

І саме в цю мить заводський гудок прорізав повітря — не за розкладом, різко й тривожно.
Обидва підійшли до вікна.
На площі перед заводоуправлінням збирався натовп. Чулися вигуки, збурені голоси, знайомі інтонації 1905 року.

— Неможливо… — прошепотів Абросимов.

Вони вийшли до людей. Абросимов одразу побачив: більшість — свої, знайомі обличчя. Але між ними крутилися кілька чоловіків, чужих, різких, із поглядом агітаторів.

— Дев’ятигодинний робочий день!

— Безкоштовне лікування!

— Оплату днів хвороби!

Робітники перезиралися, не розуміючи.
Абросимов підняв руку.

— Люди, — сказав він спокійно. — Ті, хто кличе вас до страйку, не знають нашого заводу. У нас уже давно восьмигодинна праця — у три зміни. У нас безплатне лікування. У нас школи для ваших дітей.

Він обвів поглядом натовп.

— Хіба ви не знаєте про гуртожиток для холостих? Хіба не отримуєте допомогу на худобу? Хіба ви голодуєте?

У натовпі загуло. Хтось уже сварився з підбурювачами.

— Кожна година страйку, — продовжив Абросимов, — це менше продукції. Менше прибутку. Менше вашої зарплати. Менше їжі для ваших дітей і ваших жінок.

Настала пауза.

— То які ще у вас вимоги? — спитав Тепліц.

Агітатори зам’ялися. І тоді хтось з робітників випалив:

— Хочемо, щоб сортир на заводі був такий, як у вас у заводоуправлінні!

Тепліц не засміявся. Він повернувся до Абросимова:

— Пане Абросимов, через скільки днів ми можемо збудувати для робітників добрий сортир?

— Думаю, за тижні два, — серйозно відповів той.

— От і добре. А тепер, — звернувся він до робітників, — повертайтеся до роботи.

Тепліц не здивувався. Він давно знав: революції починаються з абстрактних слів, а закінчуються конкретними потребами.

Задоволені робітники Донсоди розійшлися по цехах. Площа спорожніла. Лише кілька агітаторів з підпільного лисичанського осередку РСДРП(б) залишилися незадоволеними.

Завод запрацював, ніби нічого не сталося.

У кабінеті Тепліц налив чаю й тихо сказав:

— Олександре Єфремовичу, зробіть їм такий сортир, щоб і їхні нащадки згадували нас добрим словом.

Абросимов усміхнувся.

— Буде їм не сортир. Буде Бельведер. З фонтаном і русалками.

— Олександре Єфремовичу, — трохи поміркувавши, сказав Тепліц тихо, — ми можемо відкласти бурю. Але не можемо скасувати море.

Абросимов кивнув.

Бельведер із фонтаном і русалками з’явився вчасно, справно й навіть надто красиво для свого призначення. Але Тепліц і Абросимов розуміли: прийде час, коли не допоможуть ні лікарні, ні школи, ні найкращий у повіті сортир. Прийде інша мова — грубіша, гучніша, байдужа до кошторисів.

Минуло більше ста років. Нема вже ні «Донсоди», ні її цехів. Але мешканці Третьої Роти й досі переказують цю кумедну історію — про страйк, який закінчився Бельведером.

В цій історії залишилася тріщина — нагадування про те, що навіть найлюдяніший порядок може лише затримати катастрофу, але не завжди її зупинити.

---

 

 

Злочин з відкладеним покаранням

Липень 1906 року. Дев’ята година вечора. На дворі ще світло, але в купе вже стояла напівтемрява. Лампа під стелею тремтіла від кожного ривка вагона й надавала всьому довкола м’якого, задумливого настрою.

Я сидів біля вікна, спостерігаючи, як за склом повільно пливе літній степ, і думав про дивну річ: чому саме в потягах люди так охоче відкривають душу? Наче колеса, що стукають під нами, вибивають із них слова, яких вони не сказали б навіть на сповіді.

Мені тридцять, я інженер-путієць, і за роки роботи на залізниці я наслухався таких історій, що й не кожен романіст вигадає. Але цього разу я їхав не у службових справах — ми з дружиною Оленою та нашим шестирічним сином Мишком прямували з Харкова до Маріуполя, на море.

У Переїздній до нашого купе зайшов новий пасажир — сухорлявий пан років п’ятдесяти з гострим поглядом і акуратно підстриженими вусами.

— Семен Петрович, — представився він, злегка вклонившись.
— Іван Андрійович, — відповів я.
— Олена Михайлівна, — додала дружина.
Мишко чемно буркнув:
— Михайло Іванович.

Не встигли ми обмінятися кількома фразами, як син раптом підскочив і ткнув пальцем у вікно.

— Тату, дивись! Хвіст нашого потяга їде назад до Харкова, а ми — до Маріуполя!

Ми всі повернулися до вікна. І справді — у далині миготіли останні вагони нашого потяга, що рухалися справа наліво. Це була ілюзія, з якою дитячий розум ще не міг упоратися.

— Нічого дивного, — спокійно мовив Семен Петрович. — Тут колія робить велику дугу, обминаючи село Верхнє.

— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Олена.

Семен Петрович трохи нахилився вперед. У його голосі з’явилася знайома інтонація — та сама, що завжди передує історії.

— А ви знаєте, — сказав він, — що саме тепер ми проїжджаємо місце жахливого злочину, який стався понад двадцять років тому?

Олена ахнула. Мишко широко розплющив очі. Я лише посміхнувся — ефект попутника знову давав про себе знати.

— У вісімдесятому році минулого століття, — почав Семен Петрович, — я служив повітовим судовим слідчим у Бахмуті. І саме тут, де ми щойно проїхали, знайшли понівечене тіло місцевого старости…

Його розповідь була довгою й неквапливою. Олена слухала, затамувавши подих.
Мишко — з відкритим ротом.
Я — з професійною цікавістю, але й з певною недовірою.

Ось що розповів Семен Петрович.

Саме через те, що це була не пересічна людина, а сільський староста, справа потрапила до судового слідства повітового міста Бахмут. До того мені доводилося розслідувати вбивства у волостях. Здебільшого всі вони мали побутовий характер. Але тут був незвичайний випадок — смерть на залізничних коліях.
Колію проклали зовсім недавно. Місцеві люди до того ніколи не бачили паровозів. І ось одного ранку жінка, яка несла на базар молоко, побачила на рейках розчавлене тіло.

— Який жах… — прошепотіла Олена. — А чому ви вирішили, що це було вбивство? Може, староста просто не знав, якою небезпечною є залізниця?

— Слушне зауваження, — задоволено мовив Семен Петрович.

Він на мить замислився й продовжив.

Перед тим як вирушити з Бахмуту до Верхнього, я провів півдня в повітовій канцелярії, переглядаючи листування між Бахмутом і Лисичанськом. Папери були товсті й важкі, з печатками, що лишали на пальцях червоні сліди — ніби кров бюрократії, застиглу в сургучі.
З тих листів я склав собі перше уявлення про двох людей, з якими мав справу: повітового пристава Гаврила Сергійовича та волосного старшину Демида Карповича.

От чеше, як по писаному, — подумав я. Вже й «кров бюрократії» з’явилася; не здивуюся, якщо далі буде й чорна кімната.

У Верхньому поселили мене в хаті покійного старости — він був удівцем, тож ніхто не заважав. Першою на допит я покликав жінку, що знайшла тіло.

Сиджу, значить, у хаті старости, записую покази. Переді мною — Пелагея Гнатівна, жінка років сорока, кремезна, з очима, що весь час бігали, наче боялися самі себе.

— Розкажіть, Пелагеє Гнатівно, по порядку, що ви бачили того дня.

— З самого початку?

— Так, з самого початку.

— Я, пане слідчий, мерців з дитинства боюся. Мені ще баба казала: «Палажко, як мертвого побачиш — тікай, бо він уночі за коси тягатиме». А я ж бабу слухала, бо вона правду знала…

Я кивнув, намагаючись скерувати розповідь ближче до суті, але Пелагея вже розганялася, як паровоз на спуску.

— Прокинулася я ще до сходу сонця. Півні тільки-тільки заспівали, а я вже на ногах. Бо корова моя, Маруся, як не подоїш її вчасно — таке ревище здійме, що й у Бахмуті почують. Подоїла, молоко по глечиках розлила, рушником накрила… Думаю: піду на базар, може, продам — дітям же чоботи треба.

Вона перехрестилася.

— Іду стежкою, а там туман такий, що хоч сокирою рубай. А я ж боюся, пане слідчий, у тумані всяке привидітися може. Йду, а серце — тук-тук… І тут дивлюся — щось темне на колії лежить. Спершу подумала: ганчірка чи мішок. А потім… — вона схлипнула. — Бачу: голова на насипу, а тіло між рейками.

Вона перехрестилася вдруге, цього разу повільно й старанно.

— Я так і застигла. Стою, трушуся, а ноги не слухаються. Думаю: «От і все, Палажко, тепер і ти тут ляжеш». Бо я ж, пане слідчий, мерців боюся… А тут — таке… Наче його не потяг, а сам чорт розірвав.

Я зітхнув і спитав:

— Ви одразу зрозуміли, що це староста?

— Та де там! Не впізнати ж. Лежить, як ганчірка. Я тільки подумала: мабуть, був напідпитку. Бо як наші чоловіки вип’ють — то й під віз ляжуть, не те що під потяг.

Вона замовкла, витерла очі краєм хустки.

— Я тоді глечик кинула, молоко розлилося — хай йому грець. А я біжу та кричу: «Люди! Там… там…» А сама й слова вимовити не можу. Бо ж… мерці…

Палагея Гнатівна знову перехрестилася. Я записав усе, що міг, хоча половина її розповіді була про корову, туман і страхи з дитинства.

— Так воно й буває, — підсумував Семен Петрович. — Селяни рідко говорять по суті. Та й хто б не розгубився, побачивши голову на насипу?

Тут Олена в черговий раз тихо мовила:

— Який жах…

А я ловив себе на думці, що намагаюся вгадати, кого Семен Петрович допитував наступним.

— Далі був священник, — мовив він, ніби почувши мої думки. — Отець Никодим. Це було цілком логічно: хто в селі знає більше за всіх, як не той, кому сповідаються і в радості, і в горі?

Ось що він розповів про той допит.

Отець Никодим був настоятелем церкви Іоанна Предтечі. Років сорока. Сидів рівно, спершись руками на коліна, і говорив тихо — так, що кожне його слово ніби вирізьблювалося різцем.
— Ви питаєте, пане слідчий, чи знав я старосту Дмитра Костянтиновича? Звичайно, знав. Він завжди допомагав мені, а я — йому. Ми пліч-о-пліч стояли у важкі для громади дні. І те, що сталося з ним… — священник зітхнув, — не впало з неба. То був довгий шлях.

Він замовк, ніби збирав думки.

— Три роки тому, навесні, селом поповзли чутки: мовляв, з Попасної через наше Верхнє, яке старі люди й досі називають Третьою Ротою, тягтимуть залізницю.
Одні раділи: «Ой, батюшко, можна буде до Києва чи Катеринослава не кіньми тижнями, а потягом за дні!» Інші ж казали: «Та не буде того. Де бачили, щоб по наших кручах та горах потяг ходив? А як колію через хати поведуть?»

Отець Никодим усміхнувся сумно.

— Люди завжди бояться того, чого не знають. Але я й новопреставлений раб Божий Дмитро знали: чутки — то не просто балачки.

Священник зітхнув і продовжив.

— А потім одного ясного літнього ранку на Красній вулиці з’явилися чужі люди. Чисто вбрані, міські. Витягли з підводи рейки, труби, триноги, віхи. Ходять, міряють, кілки забивають. А на зауваження — папірець із печаткою. Печатка, бачте, їм замість совісті.

Я уявив цю сцену так виразно, ніби сам стояв тоді біля церковної огорожі.

— Я саме виходив із храму, — вів далі отець Никодим. — Бачу: староста йде до них. Спокійний, рівний, але я знав — усередині він уже кипить. Підійшов і каже: «Я староста цього села. Хто ви такі і що тут робите?»
А той, старший, з теодолітом, відповідає: «Геодезіст Свірід Пєтровіч Тімошенков. Ми по поручєнію…» — і далі ті самі слова: «ізисканія», «утверждьонний проект». Каже: «Вулиця Красна пряма і ідеально підходить».

Отець Никодим похитав головою.

— А староста йому спокійно: «Ідеально для кого? Тут школа. Тут базар. Тут діти бігають. Тут церква сто років стоїть».
А той махнув рукою: «Желєзная дорога любіт прямоту». Прямоту… А людей вони не люблять.

Священник на мить замовк, ніби знову бачив усе перед очима.

— Люди тоді зібралися. Жінки шепочуться, діти за спини ховаються. А староста питає: «А дозвіл із повіту маєте?» Той — посвідчення показує. Староста каже: «Це не дозвіл», — і заборонив працювати.

На обличчі отця Никодима з’явилася тепла усмішка.

— Я тоді подумав: «Оце чоловік». Бо не кожен би на таке зважився. А він зважився — не для себе, для громади.

Він говорив повільніше, ніби смакуючи кожну згадку.

— Після Літургії були збори. Я вийшов на ґанок і сказав: «Не дайте зруйнувати те, що створили руки ваших батьків». А староста додав: «Не в силі наша міць, а в правді».
Громада підписала звернення до губернатора: хто вмів — підпис, хто ні — хрестик.

Отець Никодим зітхнув.

— А далі почалася бюрократична гойдалка. Геодезисти приїздили з паперами, староста — з відповідями. Волость писала в губернію, губернія — у компанію. Але староста не здавався.

Він нахилився ближче, понизив голос.

— Одного дня до нього прийшов якийсь пан із пакунком. «Подарунок», каже. Староста відмовився і вигнав. А той ще й пригрозив: «Желєзная дорога не спрашиваєт».
А за кілька тижнів прийшов лист від самого Савви Мамонтова — з подякою і наказом до підлеглих змінити проєкт. Колію вирішили вести в обхід села.

Священник перехрестився.

— Громада виграла. А староста… — він замовк. — Староста заплатив за це.

Я спитав:

— Як ви вважаєте, отче, це був нещасний випадок чи вбивство?

— А яка різниця? — тихо відповів він. — До того чи після — це все одно вбивство. Бо хто ж тягнутиме босу людину вночі через півсела до рейок? Мстилися. За зламані плани.

— Наступним я допитував машиніста, — мовив Семен Петрович. — Того самого, що вів нічний потяг у фатальну годину.

Машиніст був чоловік кремезний, із засмаглим обличчям і руками, чорними від мастила. Він стояв переді мною рівно, як перед начальством, і говорив коротко, без зайвих слів — видно було, що служба привчила його до точності.
— Ніч як ніч, ваше благородіє. Туман був, але не такий, щоб нічого не видно. Потяг ішов рівно, без ривків. Колія чиста — ні возів, ні худоби, ні людей.

Він на мить замовк, ніби щось пригадуючи, а тоді додав:

— Хіба що… прожектор висвітив двох чоловіків, які збігали по насипу.

Я підвів голову.

— Як вони виглядали?
— Не селяни. Селянин уночі в таке місце не полізе. А ці — в робітничих куртках. Бігли швидко, вниз, у бік села.
— Ви бачили їхні обличчя?
— Ні. Тільки силуети. Але дорослі, плечисті. І бігли так, ніби знали, що роблять.

— А тіло? — спитав я.

— Не бачив. Якби щось лежало на рейках — помітив би. А так… — він знизав плечима. — Може, вже після нас поклали. А може, й переїхали — на швидкості не завжди відчуєш.

Я відпустив його. Машиніст пішов, залишивши по собі запах мастила й вугілля.

— Далі були пристав і волосний старшина, — продовжив Семен Петрович. — І отут, — він усміхнувся, — канцелярія заговорила голосніше за людей.

Перед тим як їхати до Верхнього, я переглянув листування між Бахмутом і Лисичанськом. З тих паперів я вже знав, що за люди мені трапляться.
Пристав Гаврило Сергійович був чоловік повільний, але кмітливий. Він умів мовчати, коли інші кричать, і кивати, коли інші погрожують. У листах писав обережно, так, ніби кожне слово могло обернутися проти нього. Між рядків читалося: він не терпів зайвих рухів і чужих сварок.

На допиті пристав говорив розлого, з гідністю, ніби виголошував промову.

— Я завжди стояв горою за селян, — запевняв він. — Особисто переконував геодезистів не поспішати з роботами.

Я запитав:

— Чому ж у доповідях до Бахмуту ви називали селян бунтівниками?

Пристав не знітився. Підняв очі до стелі й мовив спокійно:

— Проєкт був затверджений зверху. А коли зверху щось затверджують — знизу вже нічого не змінити. Що б я не написав, результат був би той самий.

— Він щойно визнав, що писав неправду, — зауважив Семен Петрович, — і навіть не вважав це гріхом. Просто службою.

Потім я допитував волосного старшину.

Демид Карпович говорив швидко, сипав словами, мов зерном. Розповідав, як турбувався про селян, як радів, що колію вирішили вести в обхід, як особисто відмовляв геодезистів від Красної вулиці.

Я дав йому договорити, а тоді сказав:

— Дивно це чути від вас. Бо в Бахмуті я читав ваші листи, де ви наполягали на будівництві саме по Красній.

Він навіть не моргнув.

— Проєкт був затверджений, — відповів. — А коли проєкт затверджений, треба писати так, як треба. А не так, як думаєш.

Я вийшов із канцелярії з відчуттям, що обидва вони говорили правду — кожен свою. І кожна ця правда була вигідна лише тому, хто її промовляв.

— Але мотиву все ще не вистачало, — мовив Семен Петрович. — І тоді я пішов до останнього свідка.

— Останнім був Матвій Цимбал, — сказав Семен Петрович. — Людина, яку ніхто не помічав. А дарма.

Матвій Цимбал виявився чоловіком худорлявим, з гострим носом і настороженим поглядом — таким, ніби завжди питав: «А чого це ви до мене прийшли?» Жив він в останній хаті на Красній, найближчій до місця, де знайшли старосту. Тож я не став його викликати, а навідався сам.

— Нічого я не чув, ваше благородіє, — сказав він, стоячи посеред хати, ніби боявся сісти. — Нічого й не бачив. Спав, як убитий.

— А собаки? — спитав я.

— А що собаки? Брешуть вони завжди. То на місяць, то на чорта, то на власну тінь. Хіба ж я на те увагу звертаю?

Я занотував. Собаки — слабка зачіпка, але й вона могла щось означати.

— Як гадаєте, — спитав я, — старосту вбили чи це нещасний випадок?

Цимбал потер потилицю.

— Не моя це справа, пане слідчий. Але… — він зам’явся. — Навряд чи людина при розумі піде босою серед ночі по рейках. Хіба що… — він не договорив.

Я розумів, що за натяком ховалося більше, ніж він готовий був сказати.

— Давно ви тут живете?

— Та ні, недавно. Заробив грошей на будівництві залізниці. Купив ділянку — і хату поставив.

— Купили? — перепитав я. — Тобто громада вам її не виділяла?

— Ні. Купив у Івана Демидовича Кутового.

Я підняв голову.

— Сина волосного старшини Демида Карповича?

— Авжеж, — відповів він, не замислюючись.

Наступного дня я поринув у канцелярські книги Верхнього. Пилюка здіймалася така, що я кілька разів чхнув, але те, що я там знайшов, вартувало кожного чхання.

За два роки до початку будівництва на Красній вулиці було виділено чотири ділянки:

Івану Демидовичу Кутовому,
Сергію Демидовичу Кутовому,
Миколі Гавриловичу Тертишному,
Павлу Гавриловичу Тертишному.

Жоден із них тоді у Верхньому не жив. Усі четверо були синами волосного старшини й повітового пристава.

На ділянках за три роки не з’явилося нічого, окрім тину. А вже після початку будівництва залізниці їх швидко й тихо продали місцевим мешканцям.

Мотив склався сам.

Старшина й пристав заздалегідь знали, що колію планують вести Красною. Землю оформили на синів — у надії на компенсацію. Коли ж проєкт змінили, їхні плани розсипалися.

А винним став староста.

Бо саме він — листом, упертістю, чесністю — зламав їм гру.

— Замовників я бачив чітко, — підсумував Семен Петрович. — Але виконавців — ні. А без них справа мертва. Її закрили. Бо правду не завжди шукають там, де вона є.

Він замовк.

У купе запала тиша.

— Який жахливий випадок… І невже злочин не був покараний?

— Пані, — зітхнув попутник, — це тільки в романах Федора Михайловича та Льва Миколайовича за злочином іде неминуче «і аз воздам». У житті все інакше.

— Але ви так живо все оповіли! — вигукнула Олена. — Ви не пробували надрукувати це в журналі?

— Пробував, — сумно всміхнувся він. — Та редакція відповіла: ніхто не читатиме про непокаране зло.

— А ви назвіть твір «Злочин і відкладене покарання»! — пожвавішала дружина. — Допишіть кілька рядків, де злочинців убиває блискавка!

Семен Петрович різко випростався.

— І ким же я після цього буду? Достоєвським? Толстим? Ні, пані, я не зраджу самого себе.

Поїзд загальмував.

— Попасна. Мені виходити.

Він узяв саквояж і пішов. Двері зачинилися.

— Такий письменник пропадає… — зітхнула Олена.

Я не стримав сміху.

— Письменник? Та він байкар.

— Чому?

— Бо машиніст говорив про світло прожектора. В той час на потягах ще не було прожекторів. А були тільки гасові лампи і вони не могла висвітлити якихось людей на вигині колії.

Олена здивовано кліпнула.

Я помітив, що Семен Петрович так поспішав, що навіть забув учорашні «Губернські відомості». Знічев’я став гортати газету. На останній сторінці в розділі «Кримінальна хроніка» мою увагу привернула коротка замітка, обведена червоним олівцем.

— Олено, прочитай уголос.

Вона неохоче взяла газету й прочитала:

Третього дня двоє молодиків забили колишнього старосту села Верхнє до напівсмерті, після чого поклали його на залізничні рейки, намагаючись видати злочин за нещасний випадок. Машиніст помітив людей, що тікали. Злочинців заарештовано. Їм загрожує довічна каторга.

Я склав газету.

— У нашого письменника просто не вистачило фантазії.

Олена мовчки дивилася у вікно.
Мишко позіхнув.

Поїзд м’яко ввійшов у поворот.

І я знову подумав про ефект попутника.
У потягах люди стають іншими.
Одні — щирішими.
Інші — вигадливішими.
А дехто просто хоче, щоб його хоч раз уважно вислухали.

І, мабуть, у цьому немає нічого поганого.

---

 

 

Варвара-Василіса

 

Тихо зачинилась за Варею хвіртка монастирської брами. Вона розгублено дивилась на базарну площу, заставлену возами. У жовтневому повітрі висіли людський гомін, мукання корів, іржання коней, кудахтання курей і ще безліч звуків, які не можна було ідентифікувати. Ярмарок був у розпалі. Йшов уже третій рік війни, паперовим «кєрєнкам» не було довіри, а тому купівля та продаж, швидше нагадували натуральний обмін. Зерно, картопля, соняшникова олія, сало, молоко, яйця обмінювались на гас, мило, реманент, одяг і таке інше.
       На перший погляд, одягнену у все чорне Варвару, можна було прийняти за черницю. Вона народилася в останні дні 19-го століття, отож у свої майже сімнадцять років, вона, швидше за все, могла бути або трудницею, або послушницею монастиря. В голові у неї й досі бринів голос матінки Параски:

– Поспішай, там за брамою тебе вже чекають чоловік і донька!
Який «чоловік», яка «донька» можуть бути у майбутньої монахині? У липні вона, недавня вихованка Київського інституту шляхетних дівчат, вперше пройшла під брамою цього жіночого монастиря. Її єдиним бажанням тоді було бажання стати послушницею, а згодом і Христовою нареченою. В інститутському пансіоні, в якому вона перебувала з десяти років, подруги жартома називали її – «монашка». В пансіоні панував досить суворий режим – скромна їжа, скромний одяг, день починався о шостій ранку, а завершувався о десятій вечора. Вдень вивчали іноземні мови і літературу, фізику і математику, історію і географію, навчались малюванню, музиці і співам. Ввечері хтось займався рукоділлям, а хтось читав романтичні або пригодницькі книги. Варя теж читала, але виключно книги святих отців. Улюбленими предметами в навчанні у неї були Закон Божий і церковні співи. Отож не без підстав її називали «монашкою».     

        Два рази на рік, на Різдво і в липні, суворий режим пансіону переривався і можна було відвідати своїх батьків. Варя була сирота, тому на канікулах вона відвідувала свого рідного дядька Василя Терещенка. Дядько оплачував її навчання, а також був їй опікуном. Він був заможною людиною, мав свій двоповерховий будинок у Києві. Там у Варі була своя кімната, в якій окрім ліжка були ще герань в горщиках на підвіконні, піаніно, шафа з одягом, дві шафи з книгами та домашній іконостас. Дядько знав про її прізвисько, а тому й сам жартома називав Варю монашкою.

         Липень 17-го не схожий був на липень 16-го року. В липні 16-го в кімнаті у Варі з’явився невеличкий букетик польових волошок. Варі його подарував Василь, ні, не дядько, а племінник його дружини. Поручник Василь Вишинський після легкого поранення місяць лікувався у Києві, і ось тепер, перед відправленням на фронт, приїхав провідати Терещенків. Надвечір усі зібралися у залі, розмова точилася навколо Луцького прориву. Виявилося що саме під час цього прориву і був поранений молодий поручник. Варя, щоб якось відволіктися від військової теми, підійшла до рояля і почала тихенько грати. Розмова враз припинилася. Несподівано Вишинський сів поруч з Варею і вони продовжили грати разом. Кілька разів Василь схибив. Коли мелодія скінчилась, позаду пролунали оплески.
– Що це було? – спитав Терещенко.
– Здається Вівальді? – відповіла дружина.
– «Липень» – мій улюблений твір. Вибачте за помилки, але грати скрипковий твір на роялі непросто! – сказав Вишинський.
– А зіграйте, Василю нам ще що-небудь! – попросила Варя.
Василь зіграв Полонез Огінського. На очах розчулених Терещенків були сльози, а Варя зачаровано дивилась на Василя. «Високий, стрункий, красивий, хоробрий, добре грає на роялі та й ще, як і я, любить Вівальді!» – подумала вона.

      Через два дні Василь зайшов до Варі, щоб попрощатися. Даруючи букетик волошок, спитав:
– Я їду до війська. Чи можу я вам надсилати листи?
– Можете – Варя зашарілась – але пам’ятайте, першою, хто прочитає вашого листа буду не я, а «madame la piété».
– Яке дивне прізвище у цієї мадам?
– Це не прізвище. В нашому пансіоні усі мають прізвиська і наша класна дама теж. У світі немає суворішого цензора! В листі не повинно бути ніяких військових таємниць і такого іншого. А листа підписуйте так: «Ваш кузен, барон Вишинський», тому що «madame la piété» дуже поважає людей з титулами.
– Гаразд, домовилися! Не знаю яке у вас в пансіоні прізвисько, але вам більше пасує – «mademoiselle sainte Barbare»!

        Невдовзі Варя отримала першого листа від Василя, і вперше в її шафі для одягу з’явився, відмінний від сірого або чорного, колір. Ці зміни не пройшли не поміченими повз дядька і він став, натякаючи на титул Вишинського, називати Варю «баронесою». Та недовго їй було ходити «баронесою», вже через три місяці листи раптом перестали надходити. Згодом прийшла звістка, що поручник Василь Вишинський героїчно загинув на фронті. «Баронеса» знов перетворилась на «монашку».      

       Терещенко часто робив щедрі пожертви різним навчальним закладам і монастирям. В липні 17-го дядько, аби якось розвіяти тугу племінниці за Вишинським, запропонував Варі з’їздити разом із ним до одного жіночого монастиря на сході Катеринославської губернії. Вона з радістю погодилась і за два дні надвечір вони вже пройшли під брамою монастиря. Під час Вечірньої сповідались, а вранці після Літургії причастилися. Вдень настоятелька монастиря матінка Анастасія радо зустріла дядька з племінницею. Розмова йшла про причини лихоліття в Російській імперії, про долю царя Миколи ІІ, а також про скрутне становище монастиря. Матінка Анастасія подякувала Терещенку за щедру пожертву, а на останок бесіди запропонувала Терещенкам погостювати кілька днів у монастирі.
– На жаль ми не можемо залишитись, у мене в Києві безліч справ – відповів їй Терещенко.
Дядько з племінницею вже рушили до дверей, коли Варя раптом сказала:
– Дядечку, дозвольте мені тут залишитись!
Таке прохання виявилось несподіваним не тільки для дядька, але й для матінки Анастасії. Та й справді, хіба можна залишати 17-річну дівчину тут, хоч і за міцними мурами монастиря, в такий непевний час?
«Хоч би він не погодився!» – подумала ігуменя.
– Матінко Анастасіє, я не буду для вас тягарем, я вмію і куховарити, і шити, і прибирати! – палко промовила Варя.
Дядько вагався, але знаючи впертий характер племінниці, сказав:
– Добре, якщо матінка Анастасія не заперечуватиме, залишайся тут тижні на два-три. А я потім приїду за тобою.
– Та залишайся, Варвара, тут хоч на цілий місяць, знайдемо тобі роботу в місцевому шпиталі, будеш доглядати поранених і хворих на тиф. – сказала з іронією ігуменя, підморгуючи дядькові, і сподіваючись, що така пропозиція злякає панянку з Києва.
– Не сумнівайтесь, я зможу! В мене є досвід догляду за пораненими!
– От і добре! – промовила ігуменя.
– Ну що ж, хай буде місяць! І не більше! – погодився дядько.

     Коли дядько поїхав, ігуменя запросила Варю на відверту розмову. Вчора Варя сповідувалась священику, а сьогодні «сповідується» матінці Анастасії.
– Так ось, що я тобі скажу – після розмови почала ігуменя – По-перше: причина з якої ти хочеш стати черницею, а саме – загибель на війні юнака, який надсилав тобі листи, не є суттевою і швидше за все є тільки поштовхом і не більше. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що залишиш у миру неспокій і скорботи, в монастирі їх буде набагато більше!
По-друге: при постригу ти хочеш взяти ім’я «Василіса»? Та це ж прояв найпершого з усіх гріхів – гордині, бо не тобі вирішувати при постризі яке ім’я обирати.
По-третє: через тридцять років, якщо тебе постригатимуть у черниці, ти вже забудеш Василя Вишинського!
А зараз, що я тобі можу сказати? Твоє прагнення до духовного життя дуже ще не грунтовне. Ти ще не взмозі заперечувати своїй волі, своїм мирським бажанням, а це означає неготовність до чернечого життя. Отож, не хапайся вище за твою міру, а йди поки як йшла, тільки внутрішньо працюй над собою. Запам’ятай головне – щоб стати нареченою Христа потрібна згода самого Нареченого. А буде Богу завгодно, то Він сам приведе тебе до чернецтва.
– Що ж мені тепер робити? – в розпачі спитала Варя.
– Попрацюй в монастирі «на славу Божу». Будеш трудівницею, а заодно вчитимешся смиренності та людинолюбству, а значить наближатимешся до Бога. Згодна?
– Згодна, матінко Анастасія!

       На перший місяць у Варі був послух – продавати свічки, на другий – куховарити, а на третій – доглядати немічних чорниць. І так, пройшло вже три місяці, а дядька Василя все не було. Одного разу ігуменя позвала до себе Варю і дала їй прочитати листа дядькової дружини. В листі вона писала, що дядько останні два місяці тяжко хворів і перед смертю дуже хотів побачити племінницю.
– Якщо хочеш повернутися до Києва, ось візьми. Це гроші, які тобі про всяк випадок залишив твій дядько – сказала матінка Анастасія і простягла невеличкий пакунок.

Недовго збиралася Варя. Поспіхом поклавши в торбу їжу та невеличкий, але досить вагомий пакунок з золотими червінцями, вирушила в дорогу. Біля монастирської брами зустріла Параску. Парасці було вже за п’ятдесят, з них років сорок вона жила в монастирі. Усі називали її юродивою Христа ради. Говорила вона завжди дивно і загадково. З часом люди стали помічати, що її слова таки мали сенс. У 1904 році вона сказала: «золото переможе срібло» – і «жовта» Японія перемогла «білу» Росію.
А коли її спитали три роки тому: «Хто переможе, кайзер чи цар», вона сказала: – «На вузенькому містку не розійтись двом баранам, один потоне, а другий без рогів залишиться!». Якось Варя спитала в неї: «Чи скоро я стану монашкою?». «У в’язниці не ростуть чорниці!» – була їй відповідь. Уповільнюючи крок, Варя звернулася до Параски:
– До побачення матінко Параскева!
– До побачення в Лисичому, Василісо! Ти поспішай, там за брамою тебе вже чекають чоловік і донька! – загадково, як завжди, відповіла Параска.
       І ось тепер Варя стоїть за монастирською брамою, і розгублено дивиться на базарну площу, заставлену возами. А у жовтневому повітрі висіли людський гомін, мукання корів, іржання коней, кудахтання курей і ще безліч звуків, які не можна ідентифікувати. «Треба в когось спитати дорогу до залізничної станції» – подумала Варя.
– Агов, Терещенко! Йди-но сюди! – раптом почула вона.
«Хто це може кликати мене?» – здивувалась Варя, адже поза монастирем вона нікого не знала!
– Ви, мене кликали? – спитала Варя, в молодика що сидів на крайньому возі.
– А ви, що – Терещенко?
– Так, це моє прізвище.
– Та ні, я звав Савку Терещенка! А ось і він – молодик показав пальцем на когось, хто стояв позаду Варі.
Варя обернулася і ледве не зомліла, на неї дивився чоловік – дуже схожий на Василя Вишинського, тільки років на десять старший.
– Як нас у світі Терещенків багато! – засміявся незнайомець – мене звуть Савва, а вас, панянко, як кличуть?
– Василіса – несподівано для самої себе відповіла Варя.
– Василіса Прекрасна?
– Скажіть краще, як мені дістатися залізничної станції?
– Якщо ви збираєтесь кудись їхати, то вам не пощастило!
– Чому?
– На станції скупчення потягів. Одні їдуть на фронт, інші з фронту. Там плутанина і гармидер ще дня два буде, а може й тиждень!
– А чи нема тут поблизкості іншої станції?
– Є в Лисичому, тільки звідси верст шістдесят буде. Якщо зараз виїхати, то під вечір там будемо. Мені як раз в той бік їхати. Ну що поїхали?
«Щось я сьогодні вже чула про Лисиче від Параски! А до Параски треба дослухатись. Хто не ризикує, той не п’є шампанське!» – подумала Варя.
– Поїхали! Де ваша карета? – спитала вона у Савви.    

       Коні рухались жваво. Видно було, що Савка щось привозив на продаж і повертався додому на пустому возі, але з грошима. Настрій у Савки і двох його коней був чудовий! Окрім Савки і Василіси-Варвари на возі була ще дівчинка років десяти-дванадцяти. То була Ганнуся, Саввина донька. Ганнуся теж була в доброму настрої, але весь час мовчала. Згодом, Василіса зрозуміла що вона німа. Савка виявився теж не дуже балакучим. Десь на півдорозі, біля невеличкого ставка, Савка зупинив коней, аби вони перепочили. Ганнуся спритно зіскочила з воза, розстелила на траві рушник, поклала на нього хліб, огірки, помідори, варену картоплю, зелену цибулю і сіль. Видно було – хто в Савки вдома за господарку. Ганнуся жестами запросила Василісу до «столу». Василіса, діставши з торбини пиріжки з маком і пляшку з квасом, приєднала їх до «натюрморту». Підійшов Савка і прикрасив «натюрморт» букетиком тільки-но зірваних волошок. Пів години відпочинку і знову в путь. Ганнусі дуже пасує віночок з волошок, що їй сплела Василіса. Сон зморив їх, так вони і проїхали, пригорнувшись одна до одної, до самого вечора.    

– Тпр-у-у, соколики! – озвався Савка до коней.
Коні зупинилися, і стоячи «по коліна» в річці, жадібно почали пити воду.

На протилежному березі під білою крейдяною горою виднівся притрушений білим пилом невеличкий завод,  з високої цегляної труби заводу, ліниво підіймався білий дим. Річка тут була широкою, але мілкою. Влітку з одного берега на інший можна було спокійно переправлятися возами, тому в народі це місце називали «Переїзд».

–  Василісо, послухай, що я тобі скажу. На тому березі Третя Рота, а від неї до Лисичого ще версти дві або три буде. Після злив, вода в річці піднялася і мені трохи лячно переправлятись возом на той бік. Може ти переночуєш в нас, а завтра вранці, коли вода спаде, я перевезу тебе на той бік?

– Дякую, Савва за запрошення, але спробую знайти тут човняра. Ось бачиш, на тому березі якийсь чоловік з човна рибу ловить? Зараз я йому погукаю. До речі, скільки я тобі винна?

Не встиг Савка щось відповісти, як раптом з нізвідки на небі з’явилися важкі кудлаті чорні хмари, десь вдалині вдарила блискавка і з неба почувся розкотистий «гарматний» гуркіт.

– Но-о, соколики! – знову озвався Савка.
Віз хутко зрушив з місця, і через хвилину вже стояв в лісі, що підступав тут майже до самої води. Дробом застукав по листю дощ. Не гаючи часу, Савка і Ганнуся залізли під віз.
– Василісо, мерщій до нас – позвав Савка.
Василіса почала злазити з воза, коли раптом побачила невеличку вогняну кульку, що повільно наближалася в повітрі до неї. «Свят, свят, свят! З нами Хресна сила!» – прошепотіла Василіса і тричі перехрестилася. Рукою вона хотіла відігнати від себе цю кульку, але…
Перше, що побачила Василіса, коли розплющила очі, був віночок із зів’ялих волошок, що висів навпроти на білій стіні. Вона лежала в ліжку під ковдрою, її права рука була обмотана білою хусткою. Поряд сиділа Ганнуся. Побачивши, що Василіса прийшла до тями, Ганнуся радісно замугикала. Почувши це мугикання, до кімнати зайшов Савка.
– От і добре! А то вчора ти була зовсім нежива! – перейшовши на «ти», промовив Савка.
– А що ж зі мною трапилось?
– Здається тебе вдарила блискавка. А як твоя обпечена рука? Болить?
– Та трохи.
– Дякуй за це Ганнусі, її цілющі мазі, не одну людину в нашому селі спасли. І це єдине гарне, чому навчила її покійна мати.
– То ти – удівець?
– Так, уже два роки.
– Коли ми знову поїдемо на залізничну станцію?
– Бачиш у чому справа: вода в річці після вчорашньої зливи піднялась ще вище, до найближчого мосту верст двадцять, він залізничний і охороняється. Та й руку тобі вилікувати треба як слід. Тож побудеш ще трохи у нас у гостях, Ганнуся тебе трохи підлікує. Згодна?
– Згодна – невпевнено відповіла Василіса, в неї чомусь зникло бажання їхати до Києва. Там не залишилось вже нікого, кого б їй дуже хотілося бачити.
– От і добре! – усміхаючись, ще раз сказав Савка, а потім спитав – ти, напевно зголодніла? Зараз Ганнуся тебе нагодує.
Прийшла Ганнуся, принесла молоко, хліб і варену курку, яка ще вранці бігала на дворі й не здогадувалась бідолашна про свою долю.
На той час усе село вже знало, що  Савка привіз до себе з ярмарку якусь дівчину. Усіх цікавило тільки одне – коли буде весілля? Поряд з Савкою жила стара баба Уляна, котра завжди все і про всіх знала. От їй і доручили вивідати усю правду.
Василіса й справді зголодніла, а тому із задоволенням почала їсти все, що принесла Ганнуся. Раптом у кімнату зайшла якась стара жінка і з порогу і без передиху заторохтіла:
– Я ваша сусідка Уляна, оце прийшла позичити трохи солі, та бачу – ти хворієш? Рука болить? Та нічого, до весілля все загоїться! Савка добрим буде тобі чоловіком, він у нас – герой, хоч і трохи контужений на японській війні. А ти знаєш, яке в нього прізвисько? Манжур! А донька в нього – гарна дитина, не те що її мати! А знаєш, його покійна дружина була ворожкою! Вона його і приворожила! А як вона мучилась коли вмирала! Та нічого, я бачу що на цей раз Бог посилає йому гару дружину! Савка на всі руки майстер! За що не візьметься, все в нього виходить! І не бідний! Тримає крамничку, в селі її так і називають – «Савкина лавка». А Ганнуся в нього за господиню, а тобі буде за доньку і гарною помічницею! Так коли у вас буде весілля? – нарешті зупинилася Уляна, бо в неї напевно забракло повітря у легенях.
У Василіси перехопило подих від останнього запитання: «Невже і тут Параска була права, коли говорила їй про чоловіка й доньку?»
– Так ви в нього і спитайте!
– Оце ти правильно кажеш, у сім’ї чоловік має бути головою, як він скаже, так хай і буде.
– Що, Уляна, в тебе знову сіль скінчилась? – заходячи до кімнати, спитав Савка.
– Сіль? Яка сіль? Я тут спитала у твоєї нареченої коли буде ваше весілля, а вона каже, що як ти  скажеш, так і буде!
– Василісо, це правда що говорить Уляна?
– Правда!
– Ну тоді я спитаю у священика коли ми можемо обвінчатися!

На початку листопада Савва і Василіса обвінчалися. Вони і не здогадувались які іспити готує їм доля.

---

 

 

 

 Ханафуда

 

Коли слідчій розгорнув притрушений пилом пакунок, там виявилася коробочка, перев’язана червоною стрічечкою. В коробочці була колода карт і записка з таким текстом:

Kwiaty to miłość i szczęście piękne!
Dla Anki z okazji urodzin.
23.04.1879 Franek

Ханафуда 花札
На самій коробочці були надруковані незрозумілі ієрогліфи 花札.

– Кто такой Франек, кто такая Анка? – спитав слідчий.

– Це тесть і теща – відповів Харлампій.

– А почему написано не по-русски? Почему было спрятано в пианино?

– Вони поляки, приїхали з Варшави у 1900 році на будівництво заводу. А пакунок, мабуть, поклали в піаніно перед переїздом, аби він не загубився.

Оскільки в минулому тридцять сьомому році план з польських шпигунів був виконаний на 110 відсотків, слідчому дуже хотілося, щоб у поточному році було щось новеньке. Соціалістична законність вимагала від слідчого дотримуватись точності при висуванні ворогові народу звинувачень. Харлампій чомусь довго  не хотів «правильно» відповісти на просте питання: «На какую разведку работаешь, сука? На китайскую или японскую?», тому били його довго. Нарешті Харлампій через опухлі губи видохнув – «киташку». Слідчий був дуже задоволений, адже досі китайських шпигунів не вдавалося затримувати навіть у самому Києві.

– От чом би їм одразу не признавати свою вину? – спитав Чорнобривка у Заїки.
– Кому це «їм»?
– Ну ворогам народу!
– Харламе, чому ти одразу не признався? Зараз сам би йшов до підвалу? Га? Ну ти і важкий, чортяко!

Заїка намацав у напівтемряві підвалу двері і, чортихаючись, встромив ключа в замок. Чорнобривка притулив Харлампія до стіни, а потім, регочучи, крикнув комусь у відчинені двері:

– Зустрічай, Артеме, нового сусіда!

Місце, де вчиняли допит Харлампію, містяни Третьої Роти чомусь називали «Дивізіон». Напевно тому, що там ще за часів Миколи І, розташовувався штаб гусарського дивізіону. Колись у підвалі дивізіону зберігався провіант, а зараз там «зберігався» різний непотріб.
Ледве тримаючись на ногах, Харлампій спиною спирався на зачинені двері. Згодом, коли його очі трохи звикли до темряви, він розгледів на підлозі напівзатоплені у воді цеглини. Ці цеглини пунктиром тягнулися в протилежний кут приміщення. Там на купі мотлоху сидів якийсь чоловік.

– Я – Артем, а ти хто будеш?
– Харлам.
– А чи не той ти Харлам, що недавно збудував собі цегляний будинок?

На той час у Третій Роті усього було два чи три приватних цегляних помешкання. Усі інші були збудовані в стилі «мазанка».

– А чи не той ти Артем, що … – Харлампій не знав, як би це тактовно сказати.
– Так, я – крадій! Але це така хвороба, я коли бачу якусь річ, що лежить без догляду, нічого не можу із собою вдіяти! От і вчора поцупив «вєлік», та мене наздогнали і ось тепер я тут.
– Як же тебе наздогнали, ти ж був на «вєліку»?
– Ну я перед цим поцупив пляшку самогону, розумієш?
– Розумію. А ти, Артеме, розумієш, що інженер-будівельник не може будувати «мазанку»?
– Розумію. Харламе, йди сюди по цих цеглинах, в цьому кутку сухо.

Хитаючись, і пару разів ступивши у воду, Харлампій дістався «суходолу». На щастя підвал був напівпідвалом і мав під стелею невеличке віконце.  Через тріснуте скло іззовні надходило свіже повітря. Артем скучив за спілкуванням, але побачивши зблизька «розмальоване» Харламове обличчя, замовк. Харлампій заплющив очі. Він і радий був забути про все, що з ним сьогодні трапилось, але через звуки, які видавала вода, що крапала з іржавої труби на підлогу, не міг цього зробити. «Не дарма Артем згадав про цегляний будинок – думав Харлампій – хоча насправді, дім був «з дуба», а цеглою був обкладений тільки зовні. Він здогадувався, що єдиною причиною його теперішнього становища є людська заздрість. Усі його сусіди жили та помирали в мазанках. Батьківська хата теж була мазанкою, де окрім Харлама, зростало ще четверо дітей. Разом із дітьми зростали й злидні. Харлам з дитинства мріяв про свою хату, де б у кожного була своя кімната. Він наполегливо вчився в школі, а потім також наполегливо вчився у столичній Політехніці, куди поступив усупереч своїм батькам. По закінченні інституту повернувся в рідну Третю Роту. Працював на заводі інженером, потім начальником відділу. Харлампій заробляв непогані гроші. А коли він «поставив на ноги» усіх своїх братів і сестер, зрозумів, що йому вже 34 роки, а в нього нема, а ні своєї родини, а ні своєї хати. Перше що він зробив, це одружився і пішов у прийми до Зосі та Анни Еразмівни – її матері, а по-друге – отримав земельну ділянку і почав будувати омріяну хату. «Ось навіщо теща зберігала ті кляті квіткові японські карти» – думав Харлампій. Йому зараз 47 і його поставили перед вибором: або дружина і донька, або воля (а можливо і життя). Звісно, він обрав родину. Вранці Харлампій прокинувся від голосу Артема:

– Харламе, прокидайся, а то «сніданок» проспиш! Я тут не вперше, порядок денний знаю.
– А чим мені жувати? Порахуй мої зуби. – сказав, криво всміхаючись Харлампій.
– Ого, тут майже нічого рахувати! Та ти тягнеш на «ворога народу»! – дивлячись Харламові в рота, сказав Артем – здається ми з тобою вже ніколи не зустрінемося.
– То не біда, а то біда, що я не побачу дружину й доньку!
– Слухай, я тут, коли Чорнобривка тягнув мене до підвалу, поцупив у нього хімічний олівець. Мене сьогодні, як завжди, випустять, то можеш написати щось своїй дружині, а я передам.
– На чому ж мені писати?
– Ось тут.
Артем трохи надірвав знизу і збоку підкладинку свого піджака, а потім зігнув утворений клаптик трикутником.
– Пиши!

Умочуючи кінчик олівця у воду, Харлампій написав:
«Прощавай люба моя! Не вір тому, що про мене тобі будуть казати, я ні в чому не винний! Бережи нашу донечку! Твій Х 21.12.38»

Харлампію присудили досить помірковані – 15 років таборів. Він навіть встиг перші пів року свого покарання відбути чи то у Котласі, чи то у Коряжмі. Але на його біду, незабаром трапився Халкін Гол і його справу було переглянуто. В органах знайшлась таки освічена людина, яка визначила що 花札 – це ніякі не китайські, а японські квіткові карти – Ханафуда! І Харлампію, вже як японському шпигуну, присудили 10 років без права на листування!

---

 

 

Куля – дура!

 

Не спалось. В хаті було задушно. Цю хату склали з крейди одразу ж після весілля. В таких хатах взимку завжди було тепло, а влітку прохолодно. Був серпень, але всі двері і вікна в хаті, що стояла край містечка, були зачинені. Через щілину в віконницях в кімнату світив місяць. Раптом бовкнув з просоння, а потім сердито закахикав на когось старий Кудлай. Катря кинулась до вікна. Намагаючись роздивитись через щілину подвір’я, прислухалась. Кудлаєве кахикання змінилось на тихе радісне скавчання. Смужка місячного світла на Катриному обличчі раптом зникла. Серце в неї шалено калатало, а в ту мить, як хтось тричі тихо стукнув у вікно, воно майже зупинилось. Так стукати  міг тільки Іван.

Питати через двері – «Хто там?» у Катрі не було ні сил ні часу. Вона смикнула засув, потім двері. За порогом в місячному сяйві стояла  постать військового.

– Ти ? – спитала Катря. Відповіддю були палкі обійми і поцілунки. Отак в обіймах через вузенькі двері і зайшли вони в кімнату. Лише хвилин через двадцять, Катря спромоглася нарешті спитати  Івана,

– Може ж попоїж що-небудь, мабуть голодний?

– Ні Катрусю, в мене часу обмаль, я лише на декілька годин з частини відпросився. От тільки з татом і матусею побачусь і назад.

Раптом дзенькнуло віконне скло. Це куля, знайшовши щілину між віконницями, пролетіла між чоловіком і жінкою. Ще раз дзенькнуло скло. Цього разу це було скло весільного фото, що висіло на протилежній стіні. І знову ж таки, не зачепивши нікого з подружжя, на цей раз вже на фото, нарешті застрягши в крейді навіки заспокоїлась. Пострілу не було чути. Ніхто не встиг злякатися.  Кому ще не спалось  цієї ночі і звідки прилетіла ця дурна куля назавжди залишилось таємницею. Кажуть – «Куля – дура, багнет – молодець!» Так і сталося – куля не влучила,  а батьківський «багнет» влучив. Наступного року, в рік великої Перемоги, на Великдень у Катрі народився хлопчик. Назвали його Васильком. Лихоліття пройшлося по місцевій церкві, спочатку перетворивши її на клуб, а потім на згарище. Попа теж не було. Не добре бути онуку не хрещеному. Ось тому тричі занурюючи онука у воду в кориті, і промовляючи «хрещається раб Божий Василій!» Василіса сама охрестила онука. «А чому не назвали онука Гансом або Фріцем?» -зловтішно питали сусідки Василісу. Інші ж питали – «як там Василь Савич поживає? На кого він більш схожий, на мати чи на діда?». Мовчала Василіса, а що вона могла їм відповісти , адже прощаючись тієї серпневої ночі, Іван просив і дружину і батьків ніколи і нікому не розказувати про своє відлучення з армії. На відміну від дружини, дід Савка охоче жартував з сусідками, кажучи що син надсилав Катрі листи з фронту, ось від одного з них і народився Василько. «А хіба ваш син був на фронті?. То дайте ж і нам того листа почитати, хоч на один день, або хоч на одну ніч… » – відповідали жінки, хитро посміхаючись і підморгуючи дідові. «Дивись Савко! Накличеш своїм базіканням біду», – не раз  казала йому Василіса..

Біду довго кликати не треба, вона й сама прийде. Вона завітала до Терещенків одного спекотного серпневого дня.

---

 

 

 

Мєл, баби, мєл!

 

Коло хати, як водиться, був вишневий садочок. Чому вишневий? А тому, що ані яблуні, ані груші в цій місцевості вже років двадцять не росли. Як збудували за планом «ДЕЕЛРО» електростанцію, так яблуні і груші і повсихали. Електростанція працювала на вугіллі. І вдень і вночі з низькорослих димарів станції вітер розносив навкруги сірий пил. Пил встилав тонким шаром траву і листя дерев, накопичувався в легенях и на горищах. За 20 років культурні яблуні і груші повмирали. А от бузок, акації, вишні та дикі яблуні і груші витримали. А люди, як і дерева, хто не витримав, відправився у гості до Зубка. Хто такий Зубко в Третій Роті ніхто вже й не пам’ятав. Відомо про нього було тільки те, що його першим пронесли через браму місцевого цвинтаря. А може і не через браму, бо тоді ще не було й брами і самого цвинтаря. Поховали Зубка мабуть не далеко від поселення. Минав час, зростало містечко, зростав і цвинтар. Через сто років цвинтар зустрівся з містечком. На той час, усі більш-менш пристойні установи в містечку були вже імені когось. Мешканці містечка відпочивали в парку імені Леніна, кіно дивились в Палаці Культури імені Леніна, лікувались і вмирали в лікарні імені Леніна. Як би не Зубко, можливо їх ховали на цвинтарі теж імені Леніна.

Так от, був травень. В містечку розквітли всі хто могли – і бузок, і акації, і вишні, ну і всі дички. Василько сидів під вишнею, і прихилившись до її тоненького стовбура, крізь сльози і білі квіти вишні дивився в блакитне небо. А день починався ж так гарно! Вчора йому виповнилось п’ять років. Дід Савка змайстрував і подарував йому рушницю. Вона майже справжня – дерев’яна цівка з металевою трубкою, а ще шпінгалет коло дула, яким можна ніби то заряджати рушницю – клац-клац-клац! Мати подарувала, зшиту нею білу сорочку. Баба Василіса спекла смачний пиріг. Вхопивши кусень пирога, Василько мерщій побіг на вулицю до друзів, аби показати свою рушницю. Багато хто з хлопців вже мав свою дерев’яну зброю. Той хто мав зброю міг грати у війну. Сьогодні ти граєш за «наших», а завтра – за «німців». Усе по-чесному! З такою рушницею, як у Василька, всі одностайно вирішили, треба грати тільки за «наших». «Війна» тривала аж поки сонце не сіло. Ледве повечерявши, Василько заснув як убитий. Прокинувся він пізно і спав би мабуть ще, якби не дивний запах, що ніби магніт, тягнув його в сусідню кімнату. Дивна радість і бадьорість наповнили Василька. Він зліз з ліжка і побіг до сусідньої кімнати. Кімната була зовсім порожня і зовсім біла. Навіть підлога і та була біла, це мати щойно побілила кімнату. Запах, розведеної у воді крейди, увів Василька в край збуджений стан і він з радісним розлюченням приступив до обсмоктування крейди з білих стін. З цього дивного стану його вивів зойк матері, яка раптом зайшла до кімнати. Усі стіни в кімнаті на метр від підлоги були не білого кольору.

– Що ж ти накоїв! Мені знову білити? І крейда скінчилась!

Мати вийшла з кімнати і невдовзі повернулася з довгою лозиною. Василько спритно проскочив матір, вибігаючи з кімнати. Лозина дістала Василька тільки один раз. Було йому зовсім не боляче, але сльози  з очей таки покотилися. Василько образився на матір. Різні думки роїлись у нього в голові. “Ось раптом умру, ось тоді вона заплаче за мною!”. Вмирати не хотілось  і виникла інша ідея – “Ось піду я з дому, пристану до циганського табору, кинеться мати мене  шукати, та не знайде і тоді гірко заплаче!”. В Третій Роті були цигани, але вони не жили табором, бо мали свої домівки. Врешті-решт Василько вирішив сховатися вдома, нехай мати помучиться, шукаючи його. На подвір’ї до сараю було притулено старе корито, ось під нього він і сховався. Минула година, друга. Ніхто й не думав Василька шукати! Якось не помітно для себе він і заснув. Другу лозину Василько отримав, коли мати знайшла його. Ось так він опинився в кінці городу під вишнею. Раптом з вулиці почулося: – “Мєл, баби, мєл!”. То циган – дядько Петро на бричці розвозив на продаж тисячу різних дрібниць, без яких жодна господарка не може обійтися. Василько хутко вибіг на вулицю і підійшовши до брички, сказав:

– Дядьку Петро, дайте мені трохи крейди для моєї матері.

– Та вона ж в мене тільки-но  її купила!

– Петре, а продай мені он того красунчика-півника для мого хлопчика! – почув Василько з-за спини голос матері.

Цей маленький глиняний півник, якщо в нього налити трохи води, а потім подути йому в хвіст, добре заливався співом. На все життя у пам’яті Василька закарбувалася ця подія, і з тим півником  він ніколи не розлучався, навіть тоді, коли став дорослим!

 

---

 

 

 

Як добре, що наші мрії іноді не здійснюються!

 

Якщо у Василя і були якісь спогади про його 4-річний вік, то це індійський фільм «Волоцюга», який він дивився разом із бабусею у клубі в 1955 році.

А як вам відомо, індійські фільми менше двох серій не бувають. Не кожна дитина у 4 роки витримає 3 години у темному кінотеатрі. Видно тоді Радж Капур у ролі дрібного злодія і волоцюги так маленькому Васильку сподобався, що коли в нього на дні народження дорослі запитали ким він хоче стати коли виросте, він відповів – волоцюгою. Гості довго сміялися.  Зараз, коли він вже й сам став дідом, він зрозумів, чому тоді дорослі так сміялися над його бажанням стати волоцюгою. Василева дитяча мрія так і не здійснилася, він не став ні злодієм, ні волоцюгою, і чесно кажучи, нітрохи про це не шкодував.

 

---

 

 

 

Василіса Премудра

 

Пам’ять Василь мав чудову, в тому розумінні, що вона в нього була по «саме нікуди» заповнена різними «корисними копалинами» і хоча сам Василь завжди полюбляв у всьому порядок, пам’ять в нього була завжди не причесаною, тобто там завжди був гармидер!

Якщо треба було щось запам’ятати нове, пам’ять повинна була назавжди позбутися якоїсь, раніше надбаної «копалини», аби звільнити місце для нової. Ось чому для Василька в школі було мукою вчити вірші. Якось вчителька російської літератури дала завдання вивчити уривок з «Євгенія Онєгіна» – на вибір листи Тетяни й Онєгіна. Василько, прийшовши додому, насамперед підрахував кількість рядків у цих листах. Наступного дня, коли вчителька викликала його до дошки, він жваво почав –

Я вам пишу — чи не доволі?
Що можу вам іще сказать?
Тепер, я знаю, в вашій волі
Мене зневагою скарать.

Від реготу, що здійнявся після перших безсмертних рядків Пушкіна, майже було шибки не повилітали! Коли Василько дочитав Тетяниного листа до кінця, вчителька, ледве заспокоїла клас, а потім спитала:

– Чому, ти Василе, вивчив листа Тетяни, адже ти  – хлопець?

– А тому, що лист Тетяни коротший!– відповів Василько.

– Ти, не Василь, ти – Василіса Премудра! – раптом сказала вчителька.

Відтоді за Василем й закріпилося псевдо – Василіса Премудра.

Василеве дитинство пройшло біля і на річці. Спочатку, коли Василькові було років п’ять, дід Савка навчив його плавати «по-собачому», а продовжили навчання доросліші хлопці, це ті, яким було вже років 10 – 12. Вчили всіх однаково – кидали «учнів» на прудковод. Хочеш жити – пливи! Ось такий був стимул. Був ще один стимул – кожний, хто міг плавати, міг грати в «Сома» і стрибати з верби в річку «на глибину». Гра в «сома» – на скільки проста, на стільки ж і виснажлива гра. «Сом» повинен під водою, або над водою спіймати когось з гравців, після чого, спійманий сам ставав «сомом» і так до повної виснаги всіх учасників гри. Так от, як тільки Василько навчився плавати, дід став брати онука з собою на риболовлю. Був у діда «каючок» – справжній човен, видовбаний з цілісного стовбура. Човен був дуже важкий, але потонути не міг ні за яких обставин. Дід з онуком переправлялися човном на другий берег річки, там був ліс, а в лісі було безліч невеличких озер, а в тих озерах була риба. Ціле літо рибу ловили вудками, а наприкінці літа, коли маленькі озера майже пересихали, Василько з дідом, зігнувшись і по коліна у муляці, ловили рибу руками. Онука дід навчав за принципом – «роби як я». Озера постачали не тільки рибу до столу, але й будматеріал для хати. Дідова хата була вкрита очеретом, тому інколи дід різав очерет на озері, робив з нього снопи, а потім перевозив їх човном через річку.

Василь не був азартною людиною, тому що в дитинстві доля зробила йому щеплення проти азарту. А було це так. Якось одного спекотного літнього дня, Василько разом зі своїм другом Вовчиком, просидів в садку під вишнею години три за грою в карти. А було їм тоді десь років по дев’ять. Грали вони в «п’яницю», кожний хто програвав, мусив був випити склянку води. Василько програвав частіше. Спробуйте випити склянку води, потім другу. Від третьої склянки рідини без смаку і запаху вас може занудити. Звичайно, не вся випита Васильком вода, залишалася в ньому, але цей обіг «акви» трохи не вимив з нього всю «віту». На щастя, чи то вода скінчилася, чи то Вовчику набридло вигравати, але гра скінчилася. Ледве живий Василько пішов додому. Побачивши блідого, як крейда, сина, мати перелякалась. Торкнувшись його чола, вона відчула «тепло» триденного покійника. Василька нудило, але пустий шлунок не міг ні чим відгукнутися. Мати закутала сина в ковдру, хотіла напоїти його гарячим узваром, але Василько відвернувся від склянки. Під вечір йому стало краще. З часом Василь навчився грати і в «Покер», і в «Преферанс», але більше ніж трьох партій він зіграти вже не міг. Правда в його житті був випадок, коли він зіграв десять партій у шашки. Потім за обідом, після цього, він все намагався переставляти одну через одну склянки або тарілки.

У Василя майже не було поганих звичок, тобто він не палив цигарок, не зловживав спиртними напоями, до чужих жінок був байдужий. Василь відчував запах тютюну в кімнаті, навіть коли останній раз там палили рік тому. Сп’яніння в нього відбувалося дуже швидко – від першої ж склянки горілки. Наступного дня в нього завжди боліла голова і якщо іншим для «лікування» досить було випити ще трохи, Василь не міг навіть дивитись на оковиту. В жіночій компанії він нудився, і всі спроби розговорити його, закінчувалися там де й починалися – «яка сьогодні чудова (погана) погода, як сьогодні тепло (холодно)». Тобто його можна було залишати наодинці з пляшкою горілки або жінкою, або з обома відразу на день, тиждень, і навіть на рік, і бути впевненим, що нічого не буде відкорковане. Єдиною його вадою була пристрасть до рибальства.

Якби Василь мав ворогів, що само по собі неймовірно, то зміг би їх полюбити тільки за одне, за пристрасть до рибальства. Ця єдина, але «згубна» пристрасть була в нього від діда. Чому саме ця, одному Богу відомо, адже батьків батько – дід Савка і палив цигарки, і пив оковиту, і до жінок був дуже-дуже… А от Василів батько, про якого йому розповідав дід і якого Василь ніколи не бачив, до рибальства був байдужий. Ось такі – вибрики генетики, або як любив говорити дід – «ось такі – пироги з кошенятами!».

---

 

 

 

Дід Савка

 

Скільки Василь його пам’ятав, дід Савка завжди був сивий. Його блакитні очі, завжди посміхались, але самої посмішки ніхто і ніколи не бачив. Спілкувався дід з онуком майже без слів і малий Василько був упевнений, що це тому, що дідовим словам і його посмішці важко знаходити дорогу в густій бороді і вусах.

До всіх Савка завжди ставився поблажливо, ні кого ні в чому не засуджував. Жив по заповіді «не судіть і не судимі будете!». Дід ніколи не виходив з рівноваги. На все йому було начхати. Типовий пофігіст. Здається в нього не було ворогів, і коли в 1923 році до нього прийшли в шкірянках колишні злидні, щоб «розкуркулити», він покірно переніс «експропріацію» крамниці, коня, корови, срібних ложок і виделок. Він не став чекати поки його та всю його родину вивезуть до Сибіру, а дістав із схрону царські червінці і відніс їх експропріаторам. Вони оцінили хабар, і видали йому довідку з печаткою, в якій засвідчувалось, що він є щирий пролетарій. З цією довідкою дід із своєю родиною переїхав зі свого села до Третьої Роти.

Мабуть не всі червінці дістались комісарам. Дід швидко збудував собі з крейдяної цегли хату, вкрив її очеретом і став в ній жити не гірше ніж раніше. Новоспечений «пролетар» не звик працювати на когось, а тому почав малював олією на старих простирадлах оленів та лебедів, а інколи навіть і мавок, а потім продавав їх на базарі. «Живопис» мав не абиякий попит, адже народ за довгі роки громадянського розбрату і розрухи зголоднів за справжнім мистецтвом. Найбільш «цінні» картини дід залишив собі. В хаті на стіні висіли два таких шедевра. На одній картині був зображений гірський козел на скелі, а на іншій – хлопчик з блакитними оченятами та жовтим, наче стигле жито, волоссям. Хлопчик чи то викопував, чи то окопував величезний соняшник. Він загадково посміхався, стоячи в незручній позі стародавнього єгиптянина. Коли попит на «справжнє» мистецтво став потроху вщухати, дід став столярувати. Робив стільці, столи та різного роду шухляди.

Не даремно кажуть, що доля – це чергування білих та чорних смуг, то вона дає, то забирає. На своєму віку дід був свідком  чотирьох воєн. Від першої японської йому залишились на пам’ять ледь помітна кульгавість, бронзова медаль та прізвисько «Манжур», під час другої – «імперіалістичної» він став удівцем, третя – громадянська одружила з Василісою, ну а четверта – Велика Вітчизняна забрала в нього сина. У сорок п’ятому році, аби якось прогодувати родину, за невеличкий хабар, дід влаштувався на «прибуткове місце» – почав торгувати морозивом і газованою водою у «бухветі» на залізничному вокзалі. На початку п’ятдесят третього хтось поскаржився, що у воді мало газу і дід незабаром, все ж таки, відправився до Сибіру. Але йому знову «не пощастило» зустрітися із Сибіром, бо в дорозі у заслання Савку «наздогнала» амністія. Повернувшись до дому він знову почав столярувати. Якось до нього звернувся сусід з проханням терміново зробити труну. Спочатку дід, через брак матеріалу і пам’ятаючи, що буває коли у воді не вистачає газу, вперто відмовлявся від цього замовлення, але потім таки зробив труну. Правда, після цього старенький дерев’яний паркан з трухлявих дощок навколо городу, недорахувався кількох метрів. Труну обтягли кумачем, і навіть встигли, поки вона не розвалилася, віднести на цвинтар до Зубка.

 

---

 

 

Острів

 

В той рік весна прийшла вночі. Ще вчора скрізь були кучугури брудного снігу, а вже вранці від них не залишилось навіть бруду. Річка вийшла з берегів, точніше вийшла вона тільки з лівого берега, бо щоб затопити кручі правого берега потрібен був другий вселенський потоп, отож ліс на лівому березі вже був по коліна у воді. А вода все прибувала.

Василь любив річку у всі пори року. І навіть тепер, коли річка мала такий неохайний вигляд, він прийшов на берег щоб помилуватись на неї. Він стояв і як зачарований дивився на бурхливу і стрімку воду. Василь з цікавістю спостерігав як повз нього пропливають різноманітні речі. Ці речі, між іншим, свідчили про існування на півночі іншого світу. В тому світі, де народжується ріка, мабуть живуть такі ж, як і Василь люди. Ось пропливла якась напівзруйнована дерев’яна халупка, мабуть не один рік стояла у когось в кінці города. Відчинені і занурені у воду двері слугували їй мабуть за кермо, через це халупу як дзигу крутило. «Якби цей корабель мав пасажирів, їх би вже давно знудило», – подумав Василь Слідом за халупою пропливла металева бочка. Вона була наполовину занурена у воду. «Цікаво, що в тій бочці?, – став гадати Василь. Він схопив камінець і кинув. З третьої спроби він таки вцілив у бочку. Крім різного мотлоху, повз Василя пропливали і цікаві речі, наприклад, вишукувані одна за одною, шийками до гори дванадцять відкоркованих пляшок. «Хто це так розважається? І чому пляшки не перекинулись і не потонули?», – замислився Василь. Але не тільки Василь спостерігав річку, вона теж спостерігала за ним. Він зрозумів це, коли побачив ворону. Вона пропливла повз нього, сидячи на гілці дерева. Їхні погляди зустрілись і не відривались один від одного, аж поки в Василя не заболіла шия. Кинути камінця у ворону Василеві навіть не спало на думку. «От би й мені так, як ворона, разом з рікою плити з краю в край!», – став мріяти Василь. Став накрапувати дощик. Мрії про мандри якось поступово перекинулись на мрії про їжу і Василь повернувся додому.
– Де ти бродиш, моя доле? Не докличусь я тебе! – зустріла Василіса онука питанням і сумними очима, – Знову на річку ходив? Змерз?

 

---

 

 

 

Циганка гадала

 

Бригадир покликав до себе Івана і сказав:

– Паша, слышал новость?
– Ну?
– 9 мая объявили праздничным днем!
– Кто объявил?
– Партия-правительство! Теперь, Паша в маю два праздника!

. . .

На день Перемоги Іван поїхав до райцентру.
На базарі, проходячи повз циганки, Іван раптом почув:
– Иван, давай погадаю! Что было, что будет, все тебе раскажу!
– Откуда ты знаешь, как меня зовут? – здивувався Іван.
– Так ведь если все немцы – Фрицы, то все русские – Иваны! – від дотепного жарту намисто в циганки дрібно задзвеніло.
– Ну ладно, имя угадала. Что было? Война была, а вот что будет…наврешь про «дальнюю дорогу» и «казенный дом».
Іван майже рушив далі, але циганка таки змусила його зупинитися.
– Дальняя дорога и казенный дом, Ваня, у тебя уже были. Позолоти ручку, Ванюша, не пожалеешь.
– Іван витяг з кишені троячку і простягнув її циганці.
– Разве ж это золото? – беручи троячку, в’їдливо спитала циганка.
– Будет тебе червонец, если не наврешь. Гадай! – Іван знову простягнув руку.
– Левую не надо, правую давай.
– И какая тебе разница, на левой же пальцев больше, – пробурчав Іван, але руку все ж таки поміняв.
– Эх, Ваня, для меня все твои пальцы целы!
Довго чаклувала циганка над долонею. Нарешті щось рахуючи, кілька разів зігнула долонь і пальці і сказала:
– Много у тебя, Ваня, в жизни было горя, многих друзей и родных ты потерял. А дорог прошел … не сосчитать!
Після ціх її слів, Іван затужив за троячкою.
– Та це ж про кожного можна так сказати, хто війну пережив, – подумав він. Між тим, циганка продовжувала.
– Но все у тебя наладится, вскоре свидишься со своей матерью и сыном…
– Ну хватит! Мать, отец, жена, сын, все погибли! Свижусь! На том свете, это точно!
– Жива твоя мать, все глаза свои виплакала, тебя дожидаясь!
– А как зовут ее, можешь сказать?
– Варвара.
– Варвара? Это где ж про это написано, на руке что ли?
– В книге.
– И где ж эта книга? Вот почитать бы!
– Сгорела эта книга давно и церковь сгорела.
– Иголка в яйце, яйцо в утке, а утка… Не морочь мне голову. Мать мою, между прочим, Василисой звали!
– Эх, Ваня, ты между прочим, сейчас тоже не Иван!
Іван витяг з кишені червонець і дивлячись прямо в очі циганці спитав:
– Так мать ждет меня?
– И сын. Ты успеешь… – відповіла циганка, беручи гроші.

 

---

 

 

Серпнева лижварка

 

Василь не тільки любив ловити, але і «розводив» рибу. Якось він зробив невеличкий акваріум та й поїхав до міста за рибками. Купив в зоомагазині три гуппі. А вже коли повертався додому, в автобусі випадково наштрикнувся поліетеленовим кульком, в якому плавали рибки, на лижні палі. Ці палі належали якійсь дівчині. Куди вона везла лижі у серпні місяці, залишилось тоді для Василя таємницею.

Так от, кульок розірвався, вода разом з рибками вилилась Василеві під ноги. Тільки мить дивився він на рибок, що вже виконували танок смерті на підлозі, а потім швидко, але обережно поклав тих гуппі собі до рота. Згодом в автобус набилося чимало народу, вільних місць не було, але поряд з Василем ніхто не ризикнув сісти. Уявіть собі – сидить хлопець з надутими щоками і з виряченими очима. На запитання контролера відповідає муканням! До речі Василь і бабу Васю налякав до смерті, коли влетів до хати і не роззуваючись побіг до акваріуму, де почав по одній випльовувати маленьких рибок у воду! Будь-який фокусник може кролів десятками виймати з циліндру, всі ж розуміють, що це врешті-решт – спритність рук, а от випльовування живих гуппі в акваріум, вам в жодному цирку не покажуть!

---

 

Душа боса

 

Вже другу годину Василь стояв переминаючись з ноги на ногу. Зазвичай суботня вечірня служба була коротше за ранкову Літургію, але сьогодні за тиждень до свята Трійці в Нікольській церкві було як ніколи багато вірян. Сповідували двоє – о.Яків і о.Міхаїл. Було дві черги, одна коротка до о.Міхаїла і довга до о.Якова. Отець Яків був настоятелем цього храму вже років двадцять, а Міхаїл був висвячений зовсім недавно. Отець Міхаїл – колишній програміст і до всього підходив системно. Своїм простим запитанням: «Як ви вважаєте, хто такий Бог?» він багатьох, хто прийшов до нього на сповідь, ставив у глухий кут. Потім він ретельно разом із вірянином розбирав гріхи. Василь, будучі Василісою Премудрою, обрав коротшу чергу, і помилився. Черга до о.Міхаїла танула дуже повільно, адже на кожного вірянина він витрачав хвилин десять. Нарешті дійшла черга і до Василя. Він поцілував хрест і Євангеліє, і вже хотів віддати священику свою сповідь на двох аркушах з учнівського зошита, але не встиг. «Хто для вас Бог» – спитав о.Міхаїл у Василя. З Василевих вуст майже злетіла фраза – «Бог – це Любов…», але він на мить замислився – «Чому я тут? Чому я повинен розповісти цій людині, яка мабуть років на сорок молодше за мене, про всі свої гріхи починаючи з 7-річного віку?»

 

У кожної людини свій шлях до Бога, у когось довгий, у когось короткий. У Василя він був довгий. Баба Вася не один раз намагалась долучити онука до Бога, але все було марно. Школа, піонерська організація ім.Леніна, Всесоюзна Ленінська комуністична спілка молоді і врешті-решт технічна освіта зробили свою справу – Василь був затятим атеїстом. Його Біблією стала біблія Ярославського. «Ну як можна вірити у сім днів творіння, коли Земля існує вже 4 млрд. років? А чи були у Ноя на ковчезі білі ведмеді і кенгуру? Якщо від Сіма походять євреї і араби, від Хама – негри, від Іафета – білі, то від кого походять тоді китайці з індіанцями?» – так, посміхаючись, думав колись Василь. Він сподівався, що пройде 20-30 років, старі малоосвічені люди повмирають і разом з ними вмре і церква. І от тепер він – літня, освічена людина, колишній затятий атеїст, сповідується молодому священику-програмісту? Як таке могло статися?

Кожна душа – християнка, до того ж Бог вміє чекати. Все своє життя Василь робив маленькі і не помітні для себе кроки до Бога. В пам’яті залишились як спалахи:

Лижна подорож з друзями від Суздаля до Володимира, Покрова на Нерлі, вечірня служба у якомусь соборі, напівтемрява, тихо мерехтять свічки і молитва священика «о путешествующих».

Василь завжди цікавився малярством і він хотів знати за що вигнали Агар, в чому кається Магдаліна, чому батько так тепло зустрічає блудного, явно коростяного сина? І коли йому дали почитати на 10 днів Біблію, він як завжди підійшов до цього системно, а саме – купив товстий зошит, усамітнився, почав читати і записувати в зошит уривки з Біблії. Хто хоч раз читав Біблію, розуміє що 10 днів – це ніщо. Спочатку Василь читав Старий Заповіт сторінку за сторінкою, потім по діагоналі. Коли залишилось два дні, все змінилось, він дійшов до Євангелія. Василь майже нічого в ті два дні не їв, і майже не спав. І він увірував у Христа. Ні, поки що не в Бога-Христа, а в чоловіка по імені Ісус.

Смерть баби Васі. Василь повертався з відрядження. Під розмірений стукіт вагонних коліс у ві сні він почув радісний голос баби Васі: «Поспішай Васю, бо я скоро вмру!» Вже прокидаючись крізь сон Василь встиг запитати в неї: «Чому ти так радієш смерті?». «Тому що смерть – це звільнення від страждань!» – була йому відповідь. Василь не вірив ні в які прикмети і віщі сни, а все ж повертався до дому поспіхом. Він застав бабу Васю в ліжку, погляд її був спрямований в протилежний куток на ікону святого Миколая. В лампадці тихо, живлячись соняшниковою олією, потріскував каганець. «Бабцю, що ти надумала?» – з тривогою спитав Василь. «Василько! Нарешті!» – радісно відповіла баба Вася, повертаючи свій погляд від ікони. «Сідай, я щось тобі зараз розкажу.» З її розповіді-сповіді Василь дізнався, що насправді звуть її Варвара, що колись вона була послушницею у монастирі. Що можливо згодом її і назвали б Василісою. Василь сидів приголомшений, тепер йому стало ясно, чому усі сусідки поза очі називали бабцю монашкою. Звичайно ж вони не здогадувались про її минуле, але ж бабця завжди одягалась в чорне, і навіть хустка на голові в неї була чорна. «Знаю, ти не віриш в Бога, – казала бабця – але позови до мене на соборування священика, а як умру, обіцяй мені що на сороковий день будеш сильно молитись за мене, щоб Бог простив мені мої гріхи!».

В кінці 80-х країну накрила хвиля релігійної літератури. Василь перечитав все що потрапляло йому на очі. Останньою була книга «Роза мира», не все в ній його влаштовувало, але думка в ній про те, що «якщо ти не знаєш до якого бога притулитись, звернись до Всевишнього і Він тобі підкаже» Василю сподобалась. І однієї зоряної ночі Василь, дивлячись в глибину безмежного Всесвіту, звернувся до Нього напряму. Наступного дня він пристав на пропозицію свого знайомого, вони пішли до храму, було свято Трійці.

«Так хто для вас Бог?» вдруге спитав Василя священик. «Отець» – відповів Василій. Така лаконічна відповідь трохи збентежила священика. «Так, звичайно – відповів він – це ще на Нікейському соборі визначили: «Вірую в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого», а мені цікава ваша думка…». Тут погляд о.Міхаїла зупинився на двох аркушиках, які Василь тримав у руці. «Що це у вас?»- спитав він. «Каюсь отче, согрішив» – сказав Василій і простягнув аркушики священику. Той, ознайомившись з викладеними на двох сторінках гріхами, здивовано спитав: «Це ваша перша сповідь?». «Так» – відповів Василь.Душа боса

Зазвичай Василь ходив до іншої, ближчої до його дому, церкви, але на Трійцю завжди приходив до Свято-Нікольскої. Над входом на церкві було викладено з цегли – 1895, отже їй було вже більше 100 років. Лихоліття оминули її. ЇЇ не розібрали в 20-х, не підірвали в 30-х і не розбомбили у 40-х роках 20-го століття. В церкві Василь завжди стояв в одному і тому ж місці. І завжди поряд з ним з ріку в рік стояв Іван – сивий не високого зросту чоловік, чимось схожий своєю бородою на Тургенєва. Служба на Трійцю довга – спочатку Літургія, потім Вечірня. Під кінець Літургії багато хто вже переминався з ноги на ногу, але не Іван. Всю службу він стояв незворушно і з заплющеними очима. Зі сторони комусь могло здатися він спить, адже йому було за вісімдесят, але ні, тільки хто-небудь в хорі брав не ту ноту, як на його обличчі з’являлось легке незадоволення. Після Літургії Василь і Іван разом з іншими причастився. Потім почалась Вечірня і Василь з радістю, сподіваючись трохи «відпочити», разом з усіма став на коліна. Стояти на колінах виявилось ще гірше, ніж переминатися з ноги на ногу. Швидко заболіла спина, захотілось просто лягти на підлогу. Василь скоса глянув на Івана, той незворушно стояв і на колінах. В Івана була ще одна особливість – в церкві на холодній підлозі він завжди стояв босий. Скінчилась і Вечірня. Священики і віряни пішли хресною ходою навколо церкви. Душа боса

Пройшов рік. Василь знову на Трійцю відвідав Свято-Нікольську церкву. Все було як завжди, тільки не було Івана. «Мабуть помер» – подумав Василь. А коли йшли хресною ходою, за церквою, Василь помітив дві могилки. На одному хресті було написано «о.Міхаїл», а на другому просто – «Іван».

---

 

 

Іноді і теща буває права!

 

 «Доню, чоловік має бути трохи кращим від мавпи. Я маю на увазі – зовнішньо», – так сказала майбутня Василева теща, мати його майбутньої дружині – Олени. І це остаточно вирішило подальшу долю Василя на найближчі сто років після одруження. Не те щоб Василь був страшний на вигляд, ні. Ну мав трохи задовгий  ніс та трохи похиле чоло. І треба було зовсім бути сліпим, щоб не помітити очі-волошки, що квітнуть під тим схилом чола, накритого спілим житом волосся. І де ви бачили мавпу з волошковими очима і житом на голові?  Теє жито завжди було скуйовджене, неначе по ньому потовкся табун диких коней. Як не всякий косар міг скосити таке жито, так і не всякий перукар міг впоратись з Василевим волоссям. Був у Василя такий перукар, що брався за подвійну плату його стригти, та й той завжди приказував, що краще постригти  десятьох кучерявих брюнетів, ніж одного  такого блондина.

І жінкою, і тещею Василь був задоволений. Жінка була і красива, і розумна, теща – мудра. Тещина мудрість полягала у тому, що вона ніколи не втручалася в сімейні справи своїх дочок і синів,  ніколи не набридала порадами своїм зятям і невісткам, і взагалі старалася не потрапляти зайвий раз їм на очі. Була вона вже багато років удовою. Дочки й сини вже мали свої родини і жили в місті. Чи була тещина мудрість від природи, чи може була надбаною – важко сказати.

---

 

 

 

Глава . Яка користь від кросвордів?

– Годі вже вам товктись, гасіть та лягайте! – замість «надобраніч!» сказав Василь свою улюблену фразу, звертаючись до жінки.
– Та я ще трохи почитаю – відповіла Олена.
– Та ти ж будеш шурхотіти, я не засну, а завтра рано вставати. До речі, що ти там читаєш, дай-но гляну. А, Бунін! Як ти можеш його читати?
– Та мені аби заснути! Спи!
– Цей Бунін, до речі – Нобелівський лауреат!
– І звідкіля ти все це знаєш?
– А в мене не голова, а відро для сміття! Там усякого мотлоху знайти можна.
– Отож! А яка з цього користь? Давай краще кросворд доразгадаємо.
– Ну давай!

Жінка відклала Буніна і взяла якусь газетку з кросвордами. Таких газететок зараз – хоч греблю гати. Тільки те й роблять, що друкують плітки з інтернету, та кросворди одна у одної передруковують.

– Воинское подразделение?
– Третя Рота? Жарт! Просто «Рота».
– Підходить!
– Сумка дипломата?
– Кейс!
– Ні!
– Скільки літер?
– Шість, перша – «В», п’ята – «З».
– Валіза?
– Підходить!
– Uno, uno, uno, uno valiza! – промуркотів Василь на мотив відомої пісеньки у виконанні Фаради і Абдулова.
– Дивно, невже в російській мові теж є таке слово?
– Остров в Танзании?
– Або «Танганьика», або «Занзибар». Танганьїка з’їла чоловіка! – послужливо відгукнулась Василева пам’ять голосом Зіброва.
О, Африка! Конго – Мобуту, Лумумба! Алжир – Бутефліка! ЦАР – Бокасса! Які колись красиві у Василя були африканські марки! Слони, леви , мавпи!

– Занзібар підходить! Вечно зеленое растение?

Це «вечнозеленое» обов’язково присутнє в кожному кросворді, але Василева пам’ять чомусь не сприймає його, тому Василь впевнено відповів – Не знаю, спробуй на всяк випадок тую.

– Ні, не підходить.
– Ну і біс із нею! – «страшезно» вилаявся Василь.
– Химический элемент, три літери.
– Йод?
– Так!

Жоден кросворд не обходиться без хімічних елементів! «Широко простирает руки свои химия!» Хто це сказав? Так, правильно – Марія Іванівна, вчителька з хімії. А ще вона любила «принижувати» учнівську гідність цитатами з Крилова. Хімію вона знала чудово, але творчість Крилова, мабуть ще краще. За її уявою, після слів «А вы, друзья, как не садитесь, все ж в музыканты не годитесь!» всі учні повинні були провалитись скрізь підлогу. Інша справа вчитель з математики – Іван Миколаєвич. Не зовсім зрозуміла, для учнів на той час, фраза – «Спешка нужна при чужой жене и ловле блох!», одначе примушувала нас бути уважнішими і ретельнішими при доведенні теорем з тригонометрії. А ще він знав французьку мову, і нам, що вивчали в школі англійську, його фрази на кшталт – «Кевузетеемабль!» або «Же ву авуар авекву ля рандеву!», були зовсім не зрозумілими. Але ці слова були набагато приємнішими, аніж цитати з байок. На відміну від хімічки, математик не вважав, що без його предмету його учням в майбутньому не прожити. Василь не пам’ятав, шоб він поставив двійку тому, хто був повним бовдуром в математиці, навпаки – двійки він ставив тим, хто розумівся в математиці, але лінувався в навчанні. Так, наприклад, до деяких дівчаток, що набули вже доконаних форм і які не приховували бажання не пов’язувати своє життя з математикою, він не прискіпувався і ставив їм трієчки.
– Годі вже, Василю, спати! Прокидайся та починай вже товктись! – вранці крізь сон почув Василь.
– Ну що, доразгадувала кросворд? – спитав Василь в Олени.

---

 

 

 

Та спогади солодкі

 

– Та спиляй ти, Івановичу, цей старий баобаб! Бачиш, тінь від нього на всю твою дачу, та й моїй вишеньці сонця через нього не видно. – сказав Сашко, молодий сусід по дачі, вкотре намагаючись делікатно вмовити Василя Івановича спиляти стару грушу та зробити заготівлю дров до наступного літа.
– Добре, спиляю, тим більше груш на ній цього року зовсім не було. – відповів Василь. – Та й шашлик краще смажити на плодових полінах.

Бабине літо минуло і на дачі час було закруглятися. Цього разу, вирушаючи на дачу, Василь Іванович поклав у багажник своєї старенької «Славути» її ровесницю – бензопилу «Дружба». На дачі, підійшовши до груші, він почав обмірковувати, як би так спиляти її, щоб стовбур не впав на Сашкову вишню. Чесно кажучи, Василь Іванович давно вже не тримав у руках «Дружбу», але все ж таки по старій пам’яті склав для неї коктейль з бензину та машинної олії. Заправивши бензопилу, він знову підійшов до старої груші. Будь-яка техніка любить впевнених у собі чоловіків, а кого вона точно не любить, так це тих, хто вічно сумніваються. До семидесяти Василь Іванович був цілком упевненим у собі, а ось після семидесяти, перейшов у розряд тих, хто сумнівається. Бензопила пам’ятала ще колишнього Василя Івановича і не хотіла запускатись. Він багато разів енергійно, як того вимагала інструкція з експлуатації бензопили «Дружба», смикав за ручку стартера, але все було марно. Василь Іванович прочистив, продув, натягнув і підкрутив на пилі все, що можна було, але результат був той самий. Нарешті добряче втомившись, він притулився до стовбура груші, а потім повільно опустився навпочіпки. Повіки від утоми в нього закрилися і він раптом згадав, як півстоліття тому він зі своєю Оленкою отримали цю дачу, як вони спочатку боролися з бур’яном, садили молоденькі плодові деревця. Цю грушу вони посадили однією з перших і вже наступного року вона зацвіла. Щовесни її біла фата приваблювала до себе тисячі бджіл і під їхній гул йому та Оленці так добре було мріяти. Все в нього з Оленкою було добре, жили «регулювальник на перехресті». Бува вона йому:
– Винеси відро зі сміттям.
А він:
– Почекай, суперкубок, Мілан-Барселона, рахунок 0:0, 2 хвилини до кінця!
А вона йому знову, «винеси» та «винеси». Ну він, звісно, виніс тоді сміття. Мілан забив на останній хвилині. Інший на місці Василя засмутився б від того, що не побачив, як італійці виграли, а він – ні, ні крапельки не засмутився.
А якось стала Оленка чіплятися до нього:
– Вода на кухні з крана капає!
Тю, одна крапля за хвилину? Через три тижні Василю слухати про кран набридло, і він за дві хвилини поміняв прокладку.
А ось ще був випадок. Понадилися до них на дачу злодії. Витягнуть штапики, виймуть з вікна скло, акуратно поставлять його біля стіни, залізуть всередину, а потім винесуть із дачного будиночка лопати, сапки, відра і всяку дрібноту.
Олена Василеві:
– Ну, придумай щось!
Оленка сказала, Василь зробив: переставив шибку на 180 градусів так, щоб штапики були всередині. Тепер штапики неможна було витягнути ззовні. Олена як побачила ці зміни, почала обурюватися:
– Що ти вигадав, так ніхто ніколи не робить.
Василь їй тоді у відповідь сильний аргумент навів:
– «Якби всі міркували так, як ти, ніхто й ніколи не винайшов би велосипеда, паровоза, літака та космічну ракету».
Того  разу злодії розбили циглиною вікно, проникли в будиночок і влаштували там погром.

Олена жартома низивала Васю – «мій Чапай-дурник», а він її – «моя пила». Ось так у коханні та злагоді Василь та Олена прожили разом 50 років: що Альона не попросить, Василь неодмінно зробить.
Цієї весни, на початку квітня відзначили вони своє золоте весілля. Гостей у ресторані було не дуже багато, чоловік 50: діти, онуки, правнуки, та друзі – ті, що не загубилися у часі за півстоліття. А за місяць Олени не стало. Всі квіти на груші тоді відразу опали, мабуть від заморозку. Все літо Василь Іванович за звичкою їздив на дачу, поливав улюблені Оленкові квіти .
Василь Іванович розплющив очі і спогади, які перед тим на нього наринули, поступово розтанули. Він підвівся, хотів було знову енергійно смикнути ручку стартера, але передумав: – «А чорт із ним, із Сашком, переб’ється його вишенька».
Василь Іванович неквапливо склав у багажник лопати, сапки та відра. На заднє сидіння він постелив свою стару спецівку, а на неї поклав бензопилу. Через 15 хвилин його «Славута» виїхала з путівця на широку асфальтову дорогу. Кілометрів за десять Василя Івановича різко «підрізав» джип. Він обурено посигналив йому навздогін. Після цього джип різко зупинився, отже Василь Іванович змушений був теж різко загальмувати. З джипа неспішно виліз якийсь качок, зі стрижкою типу «браток» і ліниво, перекладаючи з лівої руки в праву, а потім навпаки, бейсбольну биту, став наближатися до «Славути». Василь Іванович теж вийшов із машини.
– Ну що, батю, ти сильно хортовий, як я подивлюся? Будемо знайомитися? – Сказав «браток», виразно подивившись на свою биту.
– Від чого ж, «синку», не познайомитися? Я, Василь Іванович, а це моя «дружина». – відповів він «братку», відкриваючи задні двері свого автомобіля.
На цей раз бензопила «Дружба» завелася одразу.
Очі у «братка» полізли на чоло, він позадкував, а потім різко повернувся і побіг до свого джипа. Стартанув він різко, мабуть із другої. Секунд через десять силует джипа розтанув у далині.
Додому Василь Іванович дістався без пригод. Зайшовши до квартири, він насамперед дістав сімейний фотоальбом, потім сів у крісло. Неспішно став перегортати альбом у зворотньому напрямку. Дійшовши до першої сторінки, він ніжно погладив фото своєї Оленки. На звороті фото рукою Оленки було написано:

Я стрепенулась! Це ж бо він,
той незабутній поцілунок!
Щоки моєї доторкнувся
листок платана на льоту.

Василь Іванович не вмів, не те що писати, а навіть читати вірші.
Він узяв ручку і дописав рядки, які в нього раптово постали перед очима:

У сусіда вишня молода,
старенька груша в мене на подвір’ї.
Давно солодких груш нема,
та спогади солодкі.

Минула зима. А навесні груша у Василя Івановича на дачі розцвіла так, як ще ніколи раніше не цвіла!

---

 

Зміст роману «Третя Рота №2»

Звернення до читачів
Передмова

Книга 1. XVIII ст.
Книга 2. XIX ст.
Книга 3. XX ст.
Книга 4. XXI ст.

Примітки:

Історичні особи, які згадуються
Терміни і назви, які зустрічаються
Хронологія подій
Мапи
Фото